Райнер Марія Рільке “Орфей, Еврідіка, Гермес”, “Ось дерево звелось…”
XX – ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ
Райнер Марія Рільке “Орфей, Еврідіка, Гермес”, “Ось дерево звелось…”
4 грудня 1875 року у Празі, яка тоді була у складі Австро-Угорської імперії, у сім’ї чиновника залізничного відомства Йозефа Рільке і Софі Рільке народився єдиний син Рене (Райнер) Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія Рільке. У Празі Рільке відвідує початкову школу. Після розлучення батьків залишається з матір’ю. У цей час пише свої перші дитячі вірші.
Дитинство та юність поета були затьмарені перебуванням в австрійській військовій
У 1894 р. виходить друком перша поетична збірка Рільке “Життя й пісні”, після чого твори Рільке виходять у світ щороку. Наприкінці XIX століття з’являються такі книжки поета: “Вінчаний снами” (1896), “Святвечір” (1898) і “Мені на свято” (1900). Ранній Рільке – переважно неоромантик і імпресіоніст. У його віршах відтворюються основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття – самотності,
Ранні вірші Рільке – це, як правило, сумливі короткі імпресіоністичні замальовки з раптовою зміною образів, грою світла й тіні. Втіленням незрозумілої, але кричущої несправедливості життя найчастіше є місто – зловісно-похмуре, майже мертве. Для Рільке сучасне місто з його засиллям “мертвих речей”, різкими контрастами багатства й бідності – незрозуміле нагромадження абсурду й страждань, злочин проти гармонії й краси. Свободу дихання вірш Рільке знаходив поза міською метушнею, в тихому спокої передмістя з його садками, струмками, луками, лісами й перелісками.
Становлення Рільке-поета завершується на рубежі XX століття, його творчу зрілість засвідчують дві знамениті збірки – “Книга годин” (1901 – 1905) і “Книга картин” (1902, 1906). Знаменну роль у появі цих книжок відіграли мандрівки письменника Росією, що відбулися в 1899 і 1900 роках.
Під час першої недовгої подорожі (квітень – травень 1899 року) він побував у Москві й Петербурзі, де переважно знайомився з російською культурою. Найбільш хвилюючою подією в Москві стали для Рільке відвідини Льва Толстого. Друга, триваліша подорож, охоплювала весну й літо 1900 року. Поет продовжує вивчення російської культури й знову, цього разу в Ясній Поляні, відвідує Толстого. З Ясної Поляни Рільке їде в Україну і на початку червня 1900 року прибуває до Києва, де живе близько двох тижнів.
Після Києва розпочалося майже двомісячне паломництво Рільке по Україні й по Волзі – знайомство з народною, “глибинною Руссю”, її особливим світовідчуванням, яке вабило поета обіцянкою подолати “механічність життя” і відчуженість людини.
Подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов’янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме зустріч з Росією і Україною стала для Рільке тим поштовхом, який пробудив у ньому нове відчуття природи, реального світу. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Нове світовідчування Рільке, яке він вважав “дарунком Русі”, знайшло своє поетичне вираження у “Книзі годин” (1901 -1905), яка складається з трьох циклів – “Книги чернечого життя”, “Книги прощ” та “Книги убозтва і смерті”. Вона написана від імені “київського ченця” як його молитовне звернення до Бога.
Ще на межі XX століття в Рільке виникає напружений інтерес до художнього пізнання і відтворення реального світу. Його “жадоба реального” знайшла стримане й концентроване вираження в книзі “Нові поезії” (1907-1908), яка вирізняється одухотвореною предметністю образів, витонченою і динамічною пластичністю мови.
З 1900 по 1902 Рільке жив неподалік від колонії художників Ворпсведе поблизу Бремена, у 1901 одружився з Кларою Вестхоф. Матеріальна скрута і художні шукання привели його до Парижа, який на дванадцять років стає для поета географічним центром його самітницького життя.
Першорядну роль у цьому відіграло зближення Рільке з французьким скульптором Огюстом Роденом, яке відбулося 1902 року в Парижі. Рільке деякий час навіть був секретарем цього видатного митця. Роден для поета був взірцем пластичного виявлення життя в матеріальних об’єктах і формах. Жити – це означає бачити світ у художніх образах. Цю ідею поет обгрунтував у монографії про Огюста Родена. Не випадково для Рільке, лірика, співака “мінливих” душевних настроїв, ідеалом пластичної довершеності був саме Роден – скульптор, який прагнув подолати споконвічну статичність цього мистецтва. Скульптурні твори Родена – майже завжди образи боротьби з нерухомістю, вони на наших очах немовби вивільняються з кам’яних пут.
Великого значення набув для поета і живопис П. Сезанна, який він відкрив для себе трохи згодом. Сезанн прагнув малювати не лише ту природу, яку ми бачимо, а й ту, яку ми пізнаємо розумом, створювати синтетичний образ предмета й усієї природи, що безпосередньо не відкривається нашому окові. Інтенсивне відчуття живої сили світу речей проймає полотна Сезанна, і цим вони особливо приваблювали Рільке.
Напередодні й під час Першої світової війни Рільке пережив тривалу кризу, яка лише іноді переривалася спалахами творчої активності. Він багато, майже безперервно мандрував – Іспанією, Північною Африкою, країнами Центральної Європи, ніде надовго не затримуючись, за винятком замку Дуїно на Адріатиці, де 1912 року розпочав створювати цикл “Дуїнянських елегій”, завершення якого з часом стало справою всього його життя. Сам поет надавав цим творам (загалом їх дванадцять) особливого значення і ніколи не публікував їх поодинці аж до 1922 року.
Рільке дуже болісно сприйняв початок Першої світової війни. Війна, як писав він в одному з листів 1915 року, – це “гора страждань, на яку ми продовжуємо здиратися”. Він бачив лише “непомірну рану, на яку перетворилася вся Європа”, думав про “масову смерть людей, що відбувається щоденно і щохвилинно”. Сходить нанівець його творчість, жорстоким випробуванням піддаються його гуманістичні переконання.
Перша світова війна змусила Рільке залишити Францію. З 1919 р. і до самої смерті поет живе у Швейцарії у старовинному будиночку, купленому йому друзями. У післявоєнний період Рільке прагне писати вірші, які увібрали б усі його попередні пошуки й здобутки; як ніколи, великого значення набуває для митця традиція німецької філософської лірики. Водночас у його поезії загострюється сприйняття сучасності як світу, що остаточно втрачає свій справжній, “людський зміст”. Найповнішого вираження мотиви, властиві пізній творчості Рільке, набули в поетичному циклі “Сонети до Орфея” (1922).
Наприкінці життя Рільке працював не так багато (тяжка хвороба нагадувала про себе дедалі тривалішими нападами), але на диво легко, майже без чернеток. Незадовго до смерті він написав книгу віршів французькою мовою.
Помер Райнер Марія Рільке 1926 року у Швейцарії.
Творчість Рільке насичена великою духовною силою, філософськими роздумами та поетичними відкриттями. Поезія Рільке сповнена любові до людей і світу. Він прагнув до єдності й одухотвореності в навколишній дійсності. На його думку, поет – це Божий посланець, що наповнює моральним змістом все навкруги, це “голос” навколишнього світу. Його безкорисливе служіння поезії було пройняте духом високого гуманізму. Своє покликання Рільке вбачав у тому, щоб якомога глибше пізнати матеріальний і духовний світ, що оточує людину, приєднатися до природи в усіх її проявах, наблизитися до народного буття, до життя великих міст з їх пам’ятками мистецтва, до таємниць кохання, людського буття та смерті.
Вже ранні збірки його віршів (“Жертви ларам”, “Вінчаний снами”, “Мені на свято” та ін.) засвідчили неабияку обдарованість молодого поета, продемонстрували таке поєднання музичності й конкретності зображення, яке стало згодом характерною ознакою поезії Рільке. Як правило, кожен вірш присвячений чітко окресленій темі або конкретному предмету, і кожне слово, кожен образ повністю підпорядковуються задумові.
На думку письменника, головна причина всесвітньої дисгармонії – це порушення єдності між матеріальним і моральним началами. Речі, створені людиною, нерідко віддаляються від неї, стають порожніми і фальшивими. “Забуте обличчя речей”, а також порушену гармонію земного і небесного має відновити поет. Отже, призначення поета – бути причетним до всього, служити “духовному оживленню” речей і всього світу. Ці ідеї знайшли відображення в циклі “Нові вірші” (1907-1908). Внутрішнє життя тут втілюється у пластичних образах рослин, тварин, міфологічних та історичних героїв.
У збірці “Нові вірші” чимало таких поезій, які щедро черпають свої мотиви та теми в образному світі Біблії й Євангелія. У такий спосіб Рільке свідомо вступає у сферу одвічної традиції світового мистецтва. Він наче міряється силами з майстрами Середньовіччя й Відродження, з творцями безсмертних готичних скульптур, із самим Мікеланджело. Його захоплює світ Старого й Нового Заповіту, який захоплював багатьох митців. Рільке створює образи легендарних воїнів та пророків – Ісуса Навіна, царя Давида, Ієремії, самого Христа.
Перша світова війна, яка глибоко вразила уяву поета й безпосередньо відобразилася в циклі гімнів “П’ять пісень” (1914), стала передмовою до пізнього періоду творчості Рільке. Цикл “П’ять пісень” – це наочне свідчення потрясіння, яке пережив поет. Поет вражений появою грізного, “неймовірного бога війни”. Спочатку йому здається, що війна відчистить світ від брехні, збудить у людях дух нової спільноти. Але вже в заключному гімні помітно, як змінилася позиція поета: він закликає “підняти прапор скорботи” і скинути страшного бога війни.
Знадобилося майже десятиліття, щоби поет дав відповіді на запитання, висунуті війною. Ці відповіді були дані у двох уславлених циклах віршів – “Дуїнезьких елегіях” (1923) та “Сонетах до Орфея” (1922). Обидва цикли свідчать про надзвичайне багатство духовного світу й творчої палітри видатного поета, який незмінно прагнув до нового, ніколи не повторюючи себе при цьому.
Як своєрідний відгук на події війни в творчості поета чітко викристалізовується філософське начало. Свавіллю “грізного бога”, руйнівній стихії він прагнув протиставити свою поетичну відповідь. Рільке в ці роки перед обличчям нечуваної загрози з новою силою вславлює земне буття людини, земний світ, прекрасну природу, речі, що оточують людину, оспівує створення, а не руйнування. Усі філософські питання постають у Рільке в грандіозних вимірах: людина перед обличчям буття і небуття.
У “Дуїнезьких елегіях” поет прагне розгорнути нову картину світобудови – цілісного космосу, без поділу на минуле й майбутнє, видиме й невидиме. Буття й небуття у Рільке – це дві форми одного й того ж стану. З цієї точки зору смерть не є простим згасанням, життя продовжується й у загибелі. Водночас у його елегіях з особливою переконаністю й силою стверджується значення земного світу, людського буття. Поет оспівував ключові моменти існування людини: дитинство, безмежне залучення до стихій природи, кохання, героїку і, нарешті, смерть як останній рубіж, коли випробовуються всі життєві цінності.
У загальній картині світобудови, яку Рільке створював у “Дуїнезьких елегіях”, він розкриває філософський смисл, виявляє взаємозв’язок різних сфер життя, почуттів і понять. Для поета всі вони належать до світу справжніх, вищих цінностей, у них міститься весь сенс і вся краса земного буття. Саме в цей час поет активно розвиває жанри елегії та сонета, оскільки його приваблювали чітко організовані поетичні форми.
Поезія Рільке сповнена музикою і ліризмом. Глибоко філософічна й інтелектуальна, вона поєднує емоційно пристрасне слово з раціональною думкою. В його поезіях сутність речей пізнається не за їх зовнішнім вираженням, а за внутрішнім єством, адже у кожному явищі є святість і гріховність, добро і зло. Творчість Рільке веде читача до нових емоційних зрушень і до інтелектуального осягнення Всесвіту. В його поезії є все: філософська містика і витончений емоційний зміст; пошуки Бога і богоборство; самотність, зневіра, розчарування і віра в життя.
Одна з характерних особливостей поезії Р. М. Рільке – захоплення античністю. Давнє минуле стає для поета своєрідним міфологічним дзеркалом, яке відтворює людину не як конкретну істоту, а як культурно-історичну особу, що увібрала в себе думки, пристрасті й сподівання різних поколінь. У “Сонетах до Орфея” поет поринає у світ античності, щоб нагадати сучасникам про втрачену красу і духовний спокій. Цей цикл є повною протилежністю похмурим “Дуїнезьким елегіям”, у ньому постають сподівання поета щодо майбутнього, уславлення безсмертного мистецтва. І водночас, як і “Дуїнезькі елегії”, ці сонети присвячені найважливішим філософським питанням, що хвилювали поета: питанням життя і смерті, буття й творчості.
Головні теми “Сонетів до Орфея” прості і разом із тим багатозначні: це теми співця й пісні, таємничого походження пісні й таємниці її впливу на слухачів, уславлення стихій природи, їх безсмертя, поетична ідея метаморфоз, вічних перетворень і змін.
Думки про призначення поета хвилювали Рільке все життя. У “Сонетах до Орфея” ці думки знайшли найбільш могутнє й повноцінне художнє втілення. Співець Орфей – це живий символ поетичного начала, вчитель усіх співців і водночас це одвічний прообраз поета, найбільш близький самому Рільке, все життя якого пройшло в боротьбі за здійснення своєї поетичної місії.
Античний міф про Орфея дає автору можливість вести філософську розмову про сутність мистецтва, призначення поета, силу його творчості. У “Сонетах до Орфея” Рільке з усією пристрасністю стверджував безсмертя поетичної справи. Образ поета-співця Орфея визначає естетичну позицію автора: поет – це той, хто мандрує у царствах Життя і Смерті, він непідвладний нікому, крім свого покликання. У циклі в символічній формі показано життєвий шлях людини: зневіра, покора, а потім знову потяг до високого ідеалу і гармонії. Через увесь цикл проходить конфлікт темного й світлого, земного й небесного, буденного й вічного. Причому ці суперечності охоплюють не лише міфічний світ, а й душу ліричного героя, і весь Всесвіт. Між протилежностями триває довга боротьба, але вона завершується перемогою добра, кохання та мистецтва.
Однак Рільке були чужими крайнощі естетизму, абсолютне протиставлення тимчасового світу вічному мистецтву, яке ми знаходимо, наприклад у деяких поетів XIX ст., прибічників “чистого мистецтва”. Його Орфей – співець земного, найглибшим чином пов’язаний зі стихіями землі й води, з усім квітучим та плодючим світом, із світом праці та творчої наснаги. Орфей Рільке “народжений для хвали”, і це хвала земному світу, хвала всьому земному – садам, квітам, юності, диханню й танцю. Де б не з’явився диво-співець, починають сяяти зірки, оживати дерева, лунати дзвінкі мелодії. Пісня Орфея проникає глибоко в серця тих, хто його чує, і замість жорстокості в них прокидаються віра й любов. І навіть сама смерть сприймається як повернення до прекрасного світу природи. Причому автор вважає, що смерть і забуття можна подолати силою творчості та кохання. У воскресінні митця Рільке бачить запоруку оновлення Всесвіту, тобто життя і мистецтво здатні перемогти час і простір.
Високі художні здобутки в царині поезії, любов Рільке до людей і вірність мистецтву завоювали повагу й симпатії багатьох людей, зокрема визначних митців світу (Стефан Цвейг, Борис Пастернак, Марина Цвєтаєва та ін.).
Образ Орфея є одним з “вічних” образів світової культури. У різні часи до нього зверталися представники різних видів мистецтва: скульптури (Канова, Роден), живопису (Тьєподо, Рубенс, Корінта), музики (Монтеверді, Глюк, Гайдн, Стравінський, Оффенбах) тощо. У літературі цей образ набув особливої популярності на рубежі ХІХ-ХХ ст. Образ легендарного співця, а також сюжетні мотиви міфу про Орфея використовували у своїх творах Марина Цвєтаєва, Осип Мандельштам, Ян Кокошка, Жан Кокто, Леся Українка, Андре Жид, Жан Ануй, Теннессі Уїльямс, Гійом Аполлінер. Серед митців, які у своїй літературній творчості зверталися до образу Орфея, одне з чільних місць посідає видатний австрійський поет Р. М. Рільке (1875-1926).
Давньогрецький міф про співця Орфея завжди хвилював Р. М. Рільке. Уже в ранній період творчості він звертається до давньої історії подорожі Орфея у підземне царство.
За давньогрецькою легендою, Орфей, співець і музикант, був наділений такою магічною силою мистецтва, що йому підкорялися не лише люди, а й дикі звірі й боги. Коли померла його кохана дружина Еврідіка, він спустився до Аїду, щоби визволити її з царства смерті. Зачарований грою Орфея, володар світу померлих Аїд пообіцяв повернути його кохану на землю, але за однієї умови: співець не повинен дивитися на Еврідіку, яка йтиме за ним, озиратися на неї, доки вони не вийдуть з підземного царства. Однак Орфей не витримав й озирнувся, через що втратив дружину назавжди. Гермес – бог-посланець, який супроводжував Орфея та Еврідіку під час виходу із царства мертвих.
Збірку “Сонети до Орфея” відкриває сонет “Ось дерево звелось…”. Ця збірка з’явилася несподівано, наче саме Небо послало її поетові перед смертю… 55 сонетів він написав усього за місяць, коли жив у Швейцарії, у замку Мюзот, у лютому 1922 р. У цій збірці Рільке славить природу, Творця і, попри все, життя, хоча він у цей час був у полоні смертельної хвороби. Збірку він присвятив Вєрі Оукама-Кнооп (1900-1919), юній талановитій танцівниці, яка померла від лейкемії, хвороби, що забрала згодом і самого поета. Він бачив її лише двічі на домашніх концертах у Мюнхені, але її трагічна доля не залишила його байдужим і, вочевидь, надихнула на створення цього циклу. Між збірками “Нові поезії” та “Сонети до Орфея” – сім років, які кардинально змінили Європу й призвели до глибокої духовної кризи в Рільке. Однак саме в цьому циклі уява поета ніби заново відроджує світ, зруйнований Першою світовою війною, повертаючи йому первісну гармонію. Поет Й. Бродський зауважив, що міф потребує поета, і міфу про Орфея надзвичайно поталанило, бо він знайшов Рільке. Орфей у Рільке – уособлення сили мистецтва, що перетворює хаос на космос, поєднує “видимий” (конечний) світ і “невидимий” (безконечний), здатний подолати відчуженість людини.
У першому сонеті поет зосереджується на передачі сили, яку пробуджує спів Орфея. Поет співає, і весь світ навколо змінюється: починають рости дерева, а з лісу виходять умиротворені звірі послухати співця… І саме з цього співу народжується новий світ:
І змовкло все, та плине крізь мовчання
Новий початок, знак новий і рух. (Пер. М. Бажана)
Однак поета цікавить не спів Орфея, а те, що відбувається всередині тих, хто дослухається до його співу, адже лише це може змінити душу і навколишній світ:
Виходять звірі з лісової тиші,
Покинувши кубельця чи барліг;
Вони, либонь, зробилися тихіші
Не з остраху, не з хитрощів своїх,
А з прислухання. (Пер. М. Бажана)
І саме це прислухання притлумило “рев, скавчання, гам” і перетворило “маленьку хижу” серця, “де крилася жадливість їхня хижа” на храм – єдине, до чого повинна прагнути людина під час свого духовного поступу.
Сонет наповнений символами й алегоріями, які доволі часто використовуються письменниками та іншими митцями. Ріст дерева, з якого починається рух перетворення, явно асоціюється з міфологічним світовим деревом, яке поєднує всі три світи, і своїм ростом, віттям тягнеться до неба, світу духовного. Темний ліс із хижими звірами, ще від часів середньовіччя й Дайте виступає алегорією людства, яке заблукало серед мороку й втратило своє духовне єство. Храм – уособлення піднесеної душі, відкритої Богу. Однак ці символи в Рільке не протиставлені один одному і навіть не контрастують між собою. Вони – суть одного й того ж, поєднані в спільній єдності: з хижі, “де при вході аж хитався ганок”, можна воздвигнути храм, бо спів Орфея, мистецтво одухотворяють і річ, і людину, і навіть звіра.
Вірш “Орфей, Еврідіка, Гермес” (1908) є першим підходом Рільке до образу Орфея, який став для нього символом високої поезії’. Але тут, на відміну від його “Сонетів до Орфея”, наголос перенесений на образ Еврідіки, “відчуженої смертю”.
Замислюючись над призначенням митця у світі, Р. М. Рільке головне завдання поета вбачає у тому, щоб нести людям добро, красу і любов, “одухотворювати” дійсність, перемагати зло і смерть силою своєї творчості. Але чи завжди це вдається? Чи може співець змінити навколишню реальність?
Твір має елементи епічності – наявність діючих персонажів, зовнішній сюжет, конфлікт між героями. Відсутність рим і строфічного поділу (білий вірш), різностопність рядків наближають його до прози. Однак епічність поєднується з глибоким лірико-філософським підтекстом, який змушує замислитися над проблемою значення мистецтва у світі.
Вірш починається із символічного зображення царства смерті, де перебувають душі померлих:
Була це душ копальня дивовижна, –
У ній, як жили тихих срібних руд,
Тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням
Струміла кров, що до людей пливла;
Тяжким порфиром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрянець.
Там були
Урвисті скелі, і ліси безлюдні,
І зведені над пусткою мости… (Пер. М. Бажана)
Цей сумний пейзаж, де немає жодного руху життя, викликає відчуття невимовного трагізму і безмежного горя. Перед читачем постає обличчя смерті, він відчуває її холодний подих.
Імена героїв протягом твору не називаються – вони залишилися на землі, в іншій реальності, куди нема вороття. Ті, хто прямує до страшного царства, позбавлені людських рис, вони скоріше нагадують слабкі тіні, серед яких вирізняється одна жива постать – Орфей, “стрункий мужчина в киреї голубій”. Голубий колір киреї, в яку вбраний співець, символізує собою земне життя, любов, надію на світле майбутнє. Він виступає контрастом до художньої реальності царства мертвих, де “струміла кров, що до людей пливла, тяжким порфиром в тьмі вона здавалась”.
Сповнений любові, Орфей поспішає до виходу, але не може думати про тих, хто йде позаду: “нюх і слух позаду лишались”. Боги не дозволили йому озиратися, проте він чутливо прислухається до тихих кроків Гермеса – бога мандрівок, який супроводжує Еврідіку.
Поступово на перший план виходить саме ця жінка:
Тепер вона ступає поруч бога,
Хоч довгий саван заважає йти,
Невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Однак смерть накладає на неї своє страшне тавро – відбирає почуття і пам’ять:
…вона ввібрала в себе смерть велику,
Таку нову, що й не збагнути їй.
Отже, Еврідіка у вірші перебуває на межі двох світів – цього і потойбічного. Вона вже знаходиться під владою смерті – як у фізичних (нечутна хода тіні з потойбіччя, “довгий саван, що заважає йти”, зречення “звичаїв шлюбних”, “дівочість новітня, неторкана”), так і у духовних вимірах (“Вона в собі вся скупчилась, посмертям наповнена по вінця”, “Як плід вбирає солодощі й тьму, вона ввібрала в себе смерть велику”). Відчуженість Еврідіки від земного існування, її зв’язок із підземним світом Рільке передає за допомогою символічного образу кореня (“вона – вже корінь”), який Орфей марно намагається витягти з холоду й позабуття підземного царства, щоби повернути до сповненого земних радощів життя.
Навіть коли Орфей, порушивши заборону богів, озирається, вона нічого не розуміє і на слова Ге – рмеса: “А він таки оглянувсь”, – безтямно запитує: “Хто?..”
Як бачимо, автор по-новому переосмислює стару легенду. Він підкреслює поразку співця, а не силу його кохання і вірність. Почуття Орфея переконали богів, але не оживили Еврідіку, в якій не залишилось почуттів і бажання повернутися на землю.
У такий спосіб поет створює символічну картину трагічної епохи. Він вважає, що люди звикають до духовної темряви, не усвідомлюючи, що прямують у царство смерті, і гостро відчуває біль за весь всесвіт. Проте, хоч і нерідко наштовхуючись на стіну нерозуміння, автор невтомно закликає людство до життя, краси, відродження моральних цінностей. Орфей може зазнати поразки, але якщо він не буде “співати свою пісню”, то перестане бути Орфеєм. Свою місію як поета – Орфея XX ст. – Р. М. Рільке вбачав у тому, щоби вивести людство зі стану духовного заціпеніння, змертвіння, позабуття, допомогти йому пробудитись і прозріти.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)