Проблеми екології в одному з добутків російської літератури XX століття
“Прощання із Запеклої” – книга про те, що взаємини людини й землі – проблема не звичайна, а глибоко моральна. Не випадково слова “Батьківщина”, “народ”, “джерело”, “природа” – одного кореня. У повісті образ Батьківщини незмінно пов’язаний з образом рідної землі. Матера – це й острів, і древня деревенька з такою же назвою. І все це повинне зникнути з особи землі. Стерто буде все: будинку, городи, луги, цвинтар – вся земля піде під воду навічно. З великою тривогою й безнадійною іронією говорить баба Дар’я:
Інша жителька села, Ганна, як і всі старі, знає тільки свою рідну Матеру, любить і не хоче з нею розставатися. На її думку, найбільший гріх на світі – це позбавити, людини його батьківщини. А стара Настасья відверто тужить: “Хто ж старе дерево пересаджує?!”
Символична та звістка, що спонукала героїв почати активний опір. Приніс її Богодул – герой, що сприймається не інакше як своєрідний дух Матеры (живе він на острові одному богові відомо скільки). Увійшовши до сидячим за самоваром бабам, він
Коли жителі села добралися до розташованого за селом цвинтаря, працівники санэпидемстанции “докінчували свою справу, стаскивая спиляні тумбочки, огорожки й хрести, щоб спалити їхнім одним вогнем”. Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар – щось святе. Не зрячи навіть стримана Дар’я, “задихаючись від страху й люті, закричала й ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно вопрошая: “А ти їх отут ховав? Батько, мати в тебе отут лежать? Ребяты лежать? Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина. У якої людини духу вистачить?!” Її підтримує все Село…
Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі, і не нашим відходом вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки, беручи приклад з нас. “Любов до отеческим трун” ще А. С. Пушкін назвав основою людської моральності.
В. Распутін, міркуючи про це, показує кілька поколінь жителів села. Виходить, що чим далі, тим слабкіше стають зв’язки. Баба Дар’я свято шанує пам’ять про збіглим. Син її, Павло, розуміє мати, але те, що неї хвилює, для нього не саме головне. А онук Андрій і зовсім не розуміє про що мовлення. Він, не замислюючись, вирішує влаштуватися працювати на будівництві греблі, через яку й буде затоплений острів. І взагалі він упевнений, що пам’ять – це погано, без її краще. Повість В. Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій, будуть творити руйнуючи, а, коли задумаються, чого ж у цьому процесі більше, будуть уже пізно: надірвані серця не виліковують. А такі, як Петруха (він підпалив власний будинок, щоб скоріше одержати за нього грошову компенсацію), і не стануть утруждать себе творенням: їх улаштовує руйнування, аби тільки за нього платили гроші. Своєрідним символом попередження стає нове селище, куди повинні перебратися жителі села. Селище хоч і спрацьоване красиво, будиночок до будиночка, так поставлений якось нісенітно, не по-людському. Напевно, прощатися у випадку потреби із цим селищем буде куди простіше, ніж із Запеклої. Але чи буде людина почувати себе хазяїном цієї землі, скільки поколінь повинне змінитися, перш ніж відродиться загублений зв’язок людини з “грунтом”? Та й чи відродиться вона взагалі, якщо нове покоління почне своє життя з “прощання із Запеклої”? “Якщо земля – територія, і тільки, те відношення до неї соответствующе. Землю – рідну землю, Батьківщину – звільняють, територію захоплюють… Хто ми на цій землі – хазяї або тимчасові прибульці: прийшли, побыли, ні минулого нам не потрібно, ні майбутнього в нас немає?” – звертається до своїх читачів В. Распутін. І його повість – це нагадування про те, що джерела моральності російської людини завжди перебували в прихильності до землі й, втрачаючи цей зв’язок, ми втрачаємо саме святе
(2 votes, average: 5.00 out of 5)