Проблема любові і щастя людини у новелі В. Винниченка “Момент” В. ВИННИЧЕНКО

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ І ТЕАТР 70-90-Х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ

В. ВИННИЧЕНКО

Проблема любові і щастя людини у новелі В. Винниченка “Момент”

Прихід Володимира Винниченка в українську прозу був справді тріумфальним. Про це свідчать відомі відгуки І. Франка та М. Коцюбинського на його перші оповідання.. Тому не дивно, що ім’я новачка відразу стало поряд з іменами найвидатніших митців. Всього ж творча спадщина письменника налічує 14 романів, близько 100 оповідань, 14 п’єс і велику кількість статей. Одним із кращих його творів є новела “Момент”,

яку Євген Чикаленко назвав “прекрасним витвором” словесного мистецтва.

Головною проблемою, яку порушує В. Винниченко у творі, є проблема любові і щастя людини. Чи можемо ми стверджувати, що до Винниченка її не торкався ніхто? Звичайно, ні. Любов і щастя – це те, чого споконвіку прагне кожна людина. Але письменник не був би новатором, якби не розв’язав її по-новому.

Починається все звичайно: він і вона зустрілися. Щоправда, дещо при незвичайних обставинах: у повітці, де чекали моменту, коли можна буде перейти через кордон. Тим більшою несподіванкою для героя було зустріти тут вродливу

панну у вишуканому вбранні. Юнак, як справжній джентльмен, намагається поводитися, дотримуючись правил етикету. Відомо, що така поведінка дещо заважає людям більше відкритися один перед одним, бо існує певний бар’єр, переступати через який правила ввічливості не рекомендують. Та поступово персонажі усвідомлюють, що в ситуації, у якій вони опинилися волею долі, це виглядає трішечки недоречно, тому стають більш природними, простішими, ближчими один до одного. І це дуже важливо, адже їм ще слід витримати таке складне випробування, як необхідність нелегально перейти через кордон, що цілком реально може закінчитися смертю.

Письменник своїх персонажів зображує в екстремальній ситуації – мить на межі життя і смерті. Поведінка панночки в такий небезпечний момент викликаєзахоплення юнака, тому він закохується в неї ще дужче. Гостроти почуттям додає той факт, що їх підстерігає смерть кожної миті.

А навколо буяє весна, у природі персонажі спостерігають здоровий і вічний процес “життя, кохання, народження”. Природа у творі є уособленням натурального, справжнього порядку буття. У природи немає такого поняття, як вульгарність. Спалах почуттєвої любові у природі – мить, найвища точка буття, тоді як людина перетворює свято кохання на побутовий елемент щоденного життя. Тому зрозумілі слова Мусі: “Щастя – мить. Далі вже буденщина, вульгарність”.

У творі йдеться про такий відрізок часу, який, переживши раз, пам’ятатимеш усе життя. В. Винниченко, розповідаючи про спалах любові в серцях героїв, увагу акцентує, на відміну від існуючої традиції опису любовних сцен, на зображенні почуттів і відчуттів, а зовнішні події стають лише тлом, на якому це кохання розквітає. По-новому зображує Винниченко і поведінку жінки у любовному тандемі: саме вона є ініціатором рішучого кроку – розриву. Пережитий момент любовного екстазу очищує героїв і збагачує їх новим духовним досвідом.

Перечитуючи новелу “Момент”, можна згадати слова Франца Кафки: “Кожний, хто спроможний пізнати красу, ніколи не зістариться”. Мабуть, це висловлювання стосується передусім героїв твору, бо їм вдалося повного мірою осягнути красу взаємного всеохоплюючого кохання, спогад про яке вони пронесуть через усе життя і який зігріватиме їхні душі, змушуватиме швидше битися серце і щастям та молодістю наповнюватиме зір.

Зигмунд Фройд після 40 років досліджень людського мислення, працюючи з тисячами людей, спостерігаючи тисячі стурбованих голів, дійшов висновку, що щастя є вигадкою. Людина не може бути щасливою. Найбільше, чого можна досягнути, – це зробити речі комфортнішими – і все. У кращому разі людина може трішки зменшити нещастя, але бути щасливою вона не може. Своєю новелою В. Винниченко полемізує із психологом, адже персонажі новели пережили момент не просто щастя, а блаженства, яке піднесло їх над земним і проклало місток у вічність.

Трагедійність образу Марії Ляшнівської, головної героїні драми В. Винниченка “Гріх”

В. Винниченко-драматург був упевнений, що настав час європеїзувати український театр, тобто “надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію…”. І сміливо взявся втілювати свої переконання в життя. Письменник у творах утверджував думку, що людина повинна в будь-якій ситуації залишатися “чесною сама із собою”. А якщо доводиться іти на компроміс зі своїм власним “я”? Чим це може скінчитися? Саме це і досліджує письменник у своїх п’єсах, однією з яких є драма “Гріх”.

Твір В. Винниченка “Гріх” – це п’єса-застереження на три дії, у якій автор подає своє трактування відомого вислову, що добрими намірами вимощена дорога в пекло. З перших реплік драми окреслюються два дійових плани. Перший пов’язаний із буднями підпільної організації, одним із членів якої стає Марія, а другий – з таким нюансом, як кохання Марії до Ніниного чоловіка Івана.

В основі сюжету – історія гріха Марії, людини красивої зовнішності й душевної вроди. Марія – революціонерка. Одного дня жандармському підполковникові Сталинському вдалося викрити місцезнаходження частини нелегальної друкарні, де підпільники мали друкувати відозви. Хитрому й енергійному Сталинському сподобалася горда й красива революціонерка Марія Ляшківська. У жандарма, як у досвідченого “мисливця”, з’являється азартне бажання за будь-яку ціну зламати гордість, непохитність, силу волі й розтоптати героїню морально, бо він перекопаний, що це страшніше, ніж зламати людину фізично.

Сім місяців точиться безрезультатне слідство. Революціонери вперто мовчать. Сталинський вдається до каїнової хитрості: за допомогою шпигуна Ніздрі, якого він садовить у порожню шафу в своєму кабінеті, дізнається про стосунки між підпільниками і про кохання Марії до заарештованого революціонера Івана, який у тюрмі захворів на сухоти. Використавши ці відомості, жандарм штовхає Марію на гріх зради, обіцяючи звільнити її саму і всіх її товаришів за три дні після того, як вона вкаже місце, де знаходиться друкарня. Усвідомлюючи, що для хворого Івана тюрма – смерть, Марія потай від товаришів погоджується на пропозицію Сталинського. Мета на перший погляд благородна, тому зрада героїні має бути виправдана – вона це робить ніби для загального добра. Але Сталинський знає, що Марія керується і особистими мотивами: коханням до Івана, заради якого і стає на шлях зради. Тому він примушує героїню, яка боїться бути викритою, зраджувати й далі.

Усіх заарештованих, серед них й Івана, звільнено, але до в’язниці потрапляє товариш Івана, якому під час попереднього арешту вдалося втекти й переховати друкарню. Він інформує з тюрми, що його виказав провокатор, який має бути тільки з-поміж них самих. Серед підпільників постає питання – хто з них запроданець?

Проте Сталинський на досягнутому не зупиняється. Йому мало того, що він із гордої й розумної революціонерки зробив зрадницю, він мріє ще й душу її знищити. Заплутавшись у жандармських знущаннях, Марія дедалі більше, не з власної волі, потрапляє під владу підполковника. Демонструючи свою зверхність, Сталинський пропонує Марії стати його коханкою і поїхати з ним у Крим. Марія у відповідь вихоплює револьвер, хоче вбити жандарма, але він показує їй таємні документи, з яких видно причетність героїні до зради. Морально знищена, Марія погоджується.

Іван на запитання Марії, що б він зробив з провокатором, якби з’ясувалося, що цей негідник найближча для нього людина, відповів, що вбив би його. Марія усвідомлює трагізм свого становища, але міняти щось запізно та й немає в неї такої можливості. Героїня розуміє, що причиною свого нещастя є вона сама, що щастя обманом, а тим більше самообманом, досягти неможливо.

Вчинивши злочин, вона була нечесна із собою, пішла на компроміс із власним “я” і за це її покарано. Марія переконується, що єдиний вихід для неї – смерть. Зібравши документи, які свідчать про її гріх, вона віддає їх Іванові за умови – прочитати через три години. Сама ж випиває отруту.

Змалювавши революційне підпілля, автор викрив і огидні методи роботи царської жандармерії, які ламають долі людей і несуть смерть.