Проблема громадянського обов’язку людини перед народом і в новелі “Хрест”

Інакше людина, навіть найбагатша душею, приречена на безбарвне існування.

Проблема громадянського обов’язку людини перед народом розкривається і в новелі “Хрест” (1905). Своїм змістом цей твір О. Кобилянської дещо подібний до оповідання Гі де Мопассана “У своїй сім’ї” та до сатиричної п єси М. Метерлінка “Чудо святого Антонія”. Але українська письменниця будує твір по-своєму, а його ідейна настанова цілком оригінальна.

Помер герой новели, що цілий вік “двигав” важкий хрест громадянського обов’язку. Через

ставлення до покійника тих, що зібралися на похорон, письменниця показує помисли буржуазної міщанської юрби, створюючи її узагальнений образ. Судження й оцінки передаються через покійника, який нібито незримо витає серед натовпу, спостерігає і з посмішкою розповідає про те, що навколо діється.

За життя герой здобув в одних пошану й любов, в інших – ненависть. Тепер усі вони зібралися на похорон, усіх їх огорнув однаковий “жаль” за покійником. Одні думали про те, яке враження у присутніх викличе їхня промова над домовиною, інші, зайняті собою, тихо перешіптувалися. Молодь перекидалася між собою поглядами,

маючи далекі від похоронного настрою думки. Лише деякі дівчата “мали вогкі від сліз очі”, але тільки тому, що “сама повага хвилі” так їх настроїла. До особи покійника, до його заслуг усі були байдужі. Про все це розповідається з ледь помітною іронією.

У наступній сцені характер зображення, тон “розповіді міняється. Чорна барва, що панує над усім, велика кількість вінків і квітів – і раптом несподіваний коментар: “Виданий на них гріш обув би кількадесят голих, дрібних ноженят, розрадував би не одну осиротілу людину або стару жінку”. Нарешті йде іронічне зауваження: “Щасливий я”. Усе це викликає в читача цілком інший від траурного настрій і заставляє його дивитися на цей пишний похорон, як на непотрібну бутафорію. Непотрібну тому, що для лицемірних душ буржуазного натовпу покійник чужий і байдужий, вони не видавили навіть жодної сльози зі своїх “сумних” очей.

Справжнє єство міщанської юрби розкрилося під час розподілу майна покійного. Тут О. Кобилянська, як і Гі де Мопассан, показує потаємні прагнення міщанського натовпу, зриває маску “благопристойної видимості” і нещадно викриває всю його потворну власницьку сутність.

Усе майно було розібране гостями, “Все взяли, забрали; вимели,- аж світило”,- каже письменниця. Тільки важкий хрест – символ громадського обов’язку,- той хрест, що його герой “ціле своє життя двигав, терпів і падав під ним”, остався ніким не порушений, забутий. І герой лишився тепер щасливий по-справжньому, бо його довголітню і благородну працю не взялися продовжувати люди з брудними егоїстичними душами.

У першому десятиріччі XX століття творчість О. Кобилянської набуває значної популярності в Росії та західно-і південнослов’янських країнах. Дуже корисну справу в ознайомленні чеських читачів з українською літературою взагалі, з творчістю О, Кобилянської зокрема, робив і надалі журнал “Зіоуапзку рі’еЬІесІ”. У 1906 році в Празі виходить збірка оповідань української письменниці “Маїогазке по-уеіу” (в перекладі Т. Турнерової), до якої увійшли “Природа”, “Битва” і “Некультурна” “. До збірки додана передмова тієї ж авторки. На відміну від багатьох українських критиків, що друкувалися в Чехії (О. Луцький, Б. Лепкий), Т. Турнерова значно краще зуміла розібратися в творчості письменниці, в загальному її напрямі.

Т. Турнерова і далі продовжувала працю в справі популяризації творів письменниці, листувалася з нею. У 1923 році у “УеСегп’ьому Сезк’ому ЗІОУ’І” були надруковані уривки перекладу повісті “У неділю рано зілля копала”, а в наступному році повість вийшла окремою книжкою.

На початку XX ст. ім’я О. Кобилянської стає відомим і в Болгарії. Велика заслуга в цьому належить П. Тодоро-ву3. За його ініціативою в 1903 році були надруковані в журналі “Знание” переклади трьох новел О. Кобилянської (“Банк рустикальний”, “У святого Івана”, “Жебрачка”). Тоді ж у журналі “Мисьл” з’явилася і автобіографія О. Кобилянської, спеціально написана на прохання Тодо-рова для болгарських читачів “. У 1906 році в журналі “Библиотека”, де співробітничав Тодоров, був надрукований переклад “УаЬе теїапсоїідие”, а згодом новели “Аристократка” (“Утро”, 1911), “Акорди” (“Листопад”, 1914).

Популяризуючи твори О. Кобилянської в Болгарії, П. Тодоров вважав, що так само, як раніше Т. Шевченко і Марко Вовчок розкрили для перших болгарських поетів і белетристів цілу галузь “поетичного натхнення”, зараз творчість В. Стефаника, Л. Мартовича та О. Кобилянської “своїми мотивами і концепціями, своїми ідеями могла б дуже багато допомогти болгарським письменникам у їх задумах, допомогти звільнитися від багатьох сумнівів, які стоять перешкодою на їх шляху, незважаючи на те, що умови, в яких розвивається тепер малоруська культура, є відмінні від наших умов, але основа цієї культури за своєю суттю є майже однакова з нашою” 2.

У 1903 році новели “Ітрготіи рпапіазіе”, “Він і вона”, “Битва” і “Час” були перекладені Л. Ленардом на словенську мову і друкувалися (як зазначає сама письменниця в одному з листів) в “Оот іп ВУЄІ” (1903) 3. Там же була надрукована і дуже змістовна стаття Л. Ленарда “Ольга Кобилянська”, в якій дається синтетична характеристика творчості письменниці.

Дуже прихильно, як і до народнопоетичної творчості, ставилася О. Кобилянська до творів багатьох письменників, що писали на матеріалі фольклору. Досить нагадати її оцінки казок братів Грімм, Г.-Х. Андерсена, “Тисячі й одної ночі”. І все ж до повісті “В неділю рано зілля копала” до народнопоетичних джерел письменниця зверталася принагідно. В активізації уваги О. Кобилянської до фольклору, поруч з іншими факторами, значна роль належить болгарському письменникові Петку Тодорову, з яким вона почала листуватися в 1900 році. Налагодивши дружні стосунки з українською письменницею, він обговорював з нею питання громадсько-політичного й літературного життя Болгарії, України та Західної Європи, надсилав О. Кобилян-ській свої твори. Новели П. Тодорова сподобалися письменниці. Оповідання “Співець” викликає в неї захоплення тим, що воно “як пісня повстає” 2. Згодом, ознайомившись з новелами “Батьківщина” і “На зарінку”, О. Кобилянська також підкреслює їх тісний зв’язок з народною поезією: “Ваші новельки я прочитала в “Літературно-науковому віснику”, і вельми подобались мені, особливо ж друга (“На зарінку”.), подобаюча на легенду”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Проблема громадянського обов’язку людини перед народом і в новелі “Хрест”

Categories: Шкільні твори

Links