Проблема громадянського обов’язку людини перед народом і в новелі “Хрест”
Інакше людина, навіть найбагатша душею, приречена на безбарвне існування.
Проблема громадянського обов’язку людини перед народом розкривається і в новелі “Хрест” (1905). Своїм змістом цей твір О. Кобилянської дещо подібний до оповідання Гі де Мопассана “У своїй сім’ї” та до сатиричної п єси М. Метерлінка “Чудо святого Антонія”. Але українська письменниця будує твір по-своєму, а його ідейна настанова цілком оригінальна.
Помер герой новели, що цілий вік “двигав” важкий хрест громадянського обов’язку. Через
За життя герой здобув в одних пошану й любов, в інших – ненависть. Тепер усі вони зібралися на похорон, усіх їх огорнув однаковий “жаль” за покійником. Одні думали про те, яке враження у присутніх викличе їхня промова над домовиною, інші, зайняті собою, тихо перешіптувалися. Молодь перекидалася між собою поглядами,
У наступній сцені характер зображення, тон “розповіді міняється. Чорна барва, що панує над усім, велика кількість вінків і квітів – і раптом несподіваний коментар: “Виданий на них гріш обув би кількадесят голих, дрібних ноженят, розрадував би не одну осиротілу людину або стару жінку”. Нарешті йде іронічне зауваження: “Щасливий я”. Усе це викликає в читача цілком інший від траурного настрій і заставляє його дивитися на цей пишний похорон, як на непотрібну бутафорію. Непотрібну тому, що для лицемірних душ буржуазного натовпу покійник чужий і байдужий, вони не видавили навіть жодної сльози зі своїх “сумних” очей.
Справжнє єство міщанської юрби розкрилося під час розподілу майна покійного. Тут О. Кобилянська, як і Гі де Мопассан, показує потаємні прагнення міщанського натовпу, зриває маску “благопристойної видимості” і нещадно викриває всю його потворну власницьку сутність.
Усе майно було розібране гостями, “Все взяли, забрали; вимели,- аж світило”,- каже письменниця. Тільки важкий хрест – символ громадського обов’язку,- той хрест, що його герой “ціле своє життя двигав, терпів і падав під ним”, остався ніким не порушений, забутий. І герой лишився тепер щасливий по-справжньому, бо його довголітню і благородну працю не взялися продовжувати люди з брудними егоїстичними душами.
У першому десятиріччі XX століття творчість О. Кобилянської набуває значної популярності в Росії та західно-і південнослов’янських країнах. Дуже корисну справу в ознайомленні чеських читачів з українською літературою взагалі, з творчістю О, Кобилянської зокрема, робив і надалі журнал “Зіоуапзку рі’еЬІесІ”. У 1906 році в Празі виходить збірка оповідань української письменниці “Маїогазке по-уеіу” (в перекладі Т. Турнерової), до якої увійшли “Природа”, “Битва” і “Некультурна” “. До збірки додана передмова тієї ж авторки. На відміну від багатьох українських критиків, що друкувалися в Чехії (О. Луцький, Б. Лепкий), Т. Турнерова значно краще зуміла розібратися в творчості письменниці, в загальному її напрямі.
Т. Турнерова і далі продовжувала працю в справі популяризації творів письменниці, листувалася з нею. У 1923 році у “УеСегп’ьому Сезк’ому ЗІОУ’І” були надруковані уривки перекладу повісті “У неділю рано зілля копала”, а в наступному році повість вийшла окремою книжкою.
На початку XX ст. ім’я О. Кобилянської стає відомим і в Болгарії. Велика заслуга в цьому належить П. Тодоро-ву3. За його ініціативою в 1903 році були надруковані в журналі “Знание” переклади трьох новел О. Кобилянської (“Банк рустикальний”, “У святого Івана”, “Жебрачка”). Тоді ж у журналі “Мисьл” з’явилася і автобіографія О. Кобилянської, спеціально написана на прохання Тодо-рова для болгарських читачів “. У 1906 році в журналі “Библиотека”, де співробітничав Тодоров, був надрукований переклад “УаЬе теїапсоїідие”, а згодом новели “Аристократка” (“Утро”, 1911), “Акорди” (“Листопад”, 1914).
Популяризуючи твори О. Кобилянської в Болгарії, П. Тодоров вважав, що так само, як раніше Т. Шевченко і Марко Вовчок розкрили для перших болгарських поетів і белетристів цілу галузь “поетичного натхнення”, зараз творчість В. Стефаника, Л. Мартовича та О. Кобилянської “своїми мотивами і концепціями, своїми ідеями могла б дуже багато допомогти болгарським письменникам у їх задумах, допомогти звільнитися від багатьох сумнівів, які стоять перешкодою на їх шляху, незважаючи на те, що умови, в яких розвивається тепер малоруська культура, є відмінні від наших умов, але основа цієї культури за своєю суттю є майже однакова з нашою” 2.
У 1903 році новели “Ітрготіи рпапіазіе”, “Він і вона”, “Битва” і “Час” були перекладені Л. Ленардом на словенську мову і друкувалися (як зазначає сама письменниця в одному з листів) в “Оот іп ВУЄІ” (1903) 3. Там же була надрукована і дуже змістовна стаття Л. Ленарда “Ольга Кобилянська”, в якій дається синтетична характеристика творчості письменниці.
Дуже прихильно, як і до народнопоетичної творчості, ставилася О. Кобилянська до творів багатьох письменників, що писали на матеріалі фольклору. Досить нагадати її оцінки казок братів Грімм, Г.-Х. Андерсена, “Тисячі й одної ночі”. І все ж до повісті “В неділю рано зілля копала” до народнопоетичних джерел письменниця зверталася принагідно. В активізації уваги О. Кобилянської до фольклору, поруч з іншими факторами, значна роль належить болгарському письменникові Петку Тодорову, з яким вона почала листуватися в 1900 році. Налагодивши дружні стосунки з українською письменницею, він обговорював з нею питання громадсько-політичного й літературного життя Болгарії, України та Західної Європи, надсилав О. Кобилян-ській свої твори. Новели П. Тодорова сподобалися письменниці. Оповідання “Співець” викликає в неї захоплення тим, що воно “як пісня повстає” 2. Згодом, ознайомившись з новелами “Батьківщина” і “На зарінку”, О. Кобилянська також підкреслює їх тісний зв’язок з народною поезією: “Ваші новельки я прочитала в “Літературно-науковому віснику”, і вельми подобались мені, особливо ж друга (“На зарінку”.), подобаюча на легенду”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)