Природа в ліриці Ф. І. Тютчева
І солодкий трепет, як струмінь,
По жилах пробіг природи,
Як би гарячих ніг її
Торкнулися ключові води.
Можна провести цікаве порівняння двох віршів. Треба відзначити, що у вірші “Осінній вечір” майже не згадується небо. Навпроти, в ньому говориться про землю і про усе, що з нею зв’язане: про дерева, листя. Лише єдиний раз Тютчев говорить про лазур, але “мрячну й тиху”. Вона начебто от-от впаде на “землю, що сиротіє”. У вірші ж “Літній вечір” автор практично не згадує землю, а більше говорить про небо й зірки. Усе
У свіжих і хвилюючих притягальних віршах Тютчева краса поетичних образів сполучається з глибиною думки й гостротою філософських узагальнень. Лірика Тютчева – це маленька частка великого цілого, але це маленьке сприймається не окремо, а перебуває у взаємозв’язку з усім світом і в той же час несе в собі самостійну ідею. Особливе місце в ліриці Тютчева займає тема природи. Писарєв відзначив: “У свідомість читача Тютчев увійшов насамперед як співак природи…”.
Картина осіннього вечора повна живого, трепетного подиху. Вечірня природа не тільки якимись окремими ознаками схожа на живу істоту. Вона вся жива й олюднена. От чому й шелест листів легкий й млосний, світлість вечора повна нез’ясованої притягальної принадності, і земля не тільки смутна, але й по-людськи сиротіє. Зображуючи природу як живу істоту, Тютчев наділяє її не тільки різноманітними фарбами, але й рухом. Поет малює не один який-небудь стан природи, а показує її в розмаїтості відтінків і станів. Це те, що можна назвати буттям, буттям природи. У вірші “Вчора” Тютчев зображує сонячний промінь. Ми не тільки бачимо рух проміня, як він поступово пробрався в кімнату, “ухопився за ковдру”, “піднявся на ложі”, але й почуваємо його дотик. Живе багатство тютчевської природи обмежено. Так, природа жива, піднесена, але далеко не все предметно-живе торкає поета. Йому далекі прозаїчні обличчя поезії, її щоденність і предметна простота.
Природа у Тютчева універсальна, вона проявляється не тільки на землі, але й через космос. У вірші “Ранок у горах” початок читається просто як пейзажна замальовка: “Лазур небесна сміється, Нічною обмита грозою, И між гір росисто в’ється Доліна світлою смугою”. Але далі ми бачимо масштабність і таємничу величавість природи: “Лише вищих гір до половини Тумани покривають скат, Як би повітряні руїни Чарівництвом створених палат”. Поезія Тютчева завжди прагне вгору, як би для того, щоб пізнати вічність, прилучитися до краси неземного одкровення: “А там, в урочистому спокої, викрита з ранку, сіяє Біла гора, як одкровення неземне”. Може бути, тому символом чистоти й істини у Тютчева є небо. У вірші “Закінчено бенкет, замовкли хори…” спочатку подається узагальнений образ світу: “Закінчено бенкет, ми пізно встали – Зірки на небі сіяли, Ніч досягла половини…”. Друга частина як би відкриває завісу. Тема неба, яка тільки мало-мало намічена спочатку, тепер звучить сильно й упевнено. Одна з основних тем лірики природи Тютчева – тема ночі. Багато тютчевських віршів присвячені природі не просто в різні пори року, але й у різні часи доби, зокрема вночі. Тут природа несе в собі філософський зміст. Вона допомагає проникнути в “таємне” людини. Тютчевська ніч не просто гарна, її краса велична: “Але мерхне день – настала ніч; Прийшла – і з світу фатального тканину благодатну покриває, Зірвавши, відкидає ладь… І безодня нам оголена зі своїми страхами й мглами, І немає перешкод меж нею і нами…”. Ніч для Тютчева насамперед свята: “Свята ніч на небокрай зійшла…”. В ній стільки таємниць і загадок:
“…На мир денний спустилася завіса;
Знеміг рух, праця заснула…”.
Майстерність Тютчева вражає. Він вміє знайти в самих звичайних природних явищах те, що служить найточнішим, дзеркальним відображенням краси, і описати це простою мовою: “Лив теплий, літній дощ – його струмені По листах весело звучали…”. Тютчевська поезія буває піднесеної і земною, радісною і смутною, живою і космічно-холодною, але завжди неповторною, такою, котру не можна забути, якщо хоч раз доторкнешся до її краси. “Про Тютчева не думає той, хто його не почуває, тим самим доводячи, що він не почуває поезії”. Ці слова Тургенєва як не можна краще зображають пишноту поезії Тютчева.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)