Прийоми й способи сатиричного оповідання М. С. ощенко (По оповіданню “Історія хвороби)
1. Новаторство Зощенко-Письменника. 2. Досягнення комічного ефекту в оповіданнях. 3. Приклад сатиричного оповідання на конкретному добутку. Михайла Зощенко можна сміло поставити в один ряд з такими письменниками в російській літературі, як А. Толстой, І. Ильф і Е. Петров, М. Булгаков, А. Платонов. Роботи, написані автором в 20-х роках XX століття, мають під собою основу з реальних і досить животрепетних фактів, узятих або з вільних спостережень, або з масової читацької кореспонденції Теми їх вигадливі й різноманітні: сум’яття на транспорті й у гуртожитках,
Нерідке оповідання базується у формі розкутого діалогу із читачем, а часом, коли пороки здобувають найбільш обурливий характер, тоді в голосі автора без утайки чуються публіцистичні нотки. Нововведенням Зощенко з’явилося відкриття курйозного персонажа, що, за словами письменника, “майже що не фігурував раніше в російській літературі”, а також маніпуляціями маски, за допомогою якої він розкривав такі життєві грані, які найчастіше перебували в тіні, не потрапляючи в поле
У першому випадку, “мов, – ми, а от, мов, – ви”. Хоча на самому-те справі, затверджує автор, ” ви-те і є ми, а ми почасти – ви”. Закінчення звучить предостерегающе-смутно: “Отут є, ми б сказали, якась незгідність”.
Нісенітниця ця, що досягла вже гротескового рівня, з їдкою іронічністю викрита в оповіданні “Історія хвороби” (1936). Тут змальовані вдачі й побут якоїсь незвичайної лікарні. Оповідання “Історія хвороби” зав’язується так: “Відверто говорячи, я волію хворіти будинку.
Звичайно, слів ні, у лікарні, може бути, світлішай і культурней. І калорійність їжі, може бути, у них більше передбачена Але, як говоритися, удома й солома вдома”. Пацієнта з діагнозом “брюшнойтиф” доставляють у лікарню, і перше, що він бачить у відділенні для реєстрування знову надійшли, – величезний плакат на стіні: “Видача трупів від 3-х до 4-х”. Ледь оправившись від шоку, герой повідомляє фельдшера, що “хворим не доставляє інтересу це читати”. У відповідь же він чує: “Якщо… ви поправитеся, що навряд чи, тоді й критикуйте, а то ми дійсно від трьох до чотирьох видамо вас у вигляді того, що отут написано, отоді будете знати”.
Далі медсестра проводжає його у ванну, де вже миється якась бабуся. Здавалося б, сестра повинна принести вибачення й відкласти на час процедуру “купанья”. Але вона звикла лицезреть перед собою не людей, а пацієнтів. А чого церемонитися з пацієнтами?
Вона холоднокровно пропонує йому залізти у ванну й не обертати на бабусю уваги: “У неї висока температура, і вона ні на що не реагує. Так що ви роздягайтеся без зніяковілості”. На цьому халепи пацієнта не закінчуються. На початку йому видається халат не по його росту.
Потім, по закінченні декількох днів, уже почавши поправлятися, він занедужує коклюшем. Ця ж медсестра його повідомляє: “Ви, напевно, необережно їли із приладу, на якому їла коклюшна дитина”. Досить типово: винний не той, хто відповідає за стерильність приладу, а той, хто з нього “їсть”.
Коли ж герой, нарешті, поправляється остаточно, йому ніяк не вдається вибитися з лікарняних стін, тому що його те забули виписати, то “хтось не прийшов, і не можна було відзначити”, те весь персонал лікарні зайнятий установленнями руху дружин хворих Будинку його чекає фінальна перевірка на міцність: дружина розповідає про те, як на минулий тиждень вона одержала з лікарні повістку із запитом: “Після одержання цього терміново з’явитеся за тілом вашого чоловіка”. “Історія хвороби” – одне з тих оповідань Зощенко, у яких зображення брутальності, крайньої неповаги до людини, щиросердечній черствості доведено до межі. Людина, виписуючись із лікарні, радується вже тому, що залишився живий, і, згадуючи лікарняні умови, воліє “хворіти будинку”. Знайома ситуація?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)