Прагнення народу до волі у повісті “Iнститутка”
Провідна тема творів Марка Вовчка – змалювання життя закріпаченого селянства і його прагнення до волі. Оповідання й повісті письменниці є чудовим продовженням антикріпосницьких мотивів поезії Тараса Шевченка.
Авторка показала поступове наростання гніву поневоленого народу по відношенню до своїх визискувачів. Від зітхання, стогону й сліз – до непокори, до відкритого виступу проти поміщицької сваволі – такий шлях проходять герої повісті “Інститутка” та “Народних оповідань”. Вони починають розуміти необхідність саме
Особливо яскраво зображено це у повісті “Інститутка”. Стара поміщиця та її кріпаки чекають приїзду молодої пані, яка закінчила в місті інститут і має повернутися у свій маєток повновладною господинею. Ніхто з невільників не гадає, яке горе на них чекає з приїздом молодої поміщиці. Люди не можуть допустити й думки, що панночка буде гірше лютої змії, що від неї нікому не буде життя. Навпаки, селяни сподіваються на покращення свого становища. Та марними були ці рожеві сподівання.
Пані “інститутка” відразу показала гострі зуби. Вона
Найбільше дістається від “інститутки” її покоївці – лагідній, добрій, спокійній Устині. Кріпачка мовчки зносить побої, знущання і лише дивується: “Таке молоде, а таке немилосердне, господи!” Але згодом і в Устини вибухає гнів проти поміщицького свавілля. Вона не змогла залишатися німим свідком панського знущання над старою бабусею-кріпачкою. Ступивши на її захист, дівчина тим самим боронила і свою людську гідність.
Устину рішуче підтримав її чоловік Прокіп. Коли поміщиця хотіла вдарити її, він схопив пані за обидві руки, гримнувши: “Годі, пані, годі! Цього вже не буде! Годі!” А панові, який прибіг на крик, мовив: “Не підходьте, пане, не підходьте!”
Дорого обійшовся Прокопові цей виступ. Поміщик, який вважав себе паном-лібералом, віддає його в солдати. Та цим Прокіп здобув волю Устині. “Воля!- покрикне він,- воля! Та на волі і лихо і напасть – ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане”. Ставши “солдаткою”, Устина переїздить у місто. Вона ніби на світ народилася. Навіть важка праця на чужих не затьмарює найдорожчого, що в неї тепер є,- волі. Та воля ця відносна й неповноцінна. Адже Устина залишилася самотньою, бо чоловік із солдатами пішов у похід і невідомо, коли він повернеться. Прагнення кріпаків до волі показала Марко Вовчок також і в образах Катрі та Назара – молодого подружжя кріпаків.
Працьовита, щира Катря сподівається вмилосердити поміщицю своїм старанням. Вона хоче, щоб пані зглянулась над її горем. Важко захворіла дитина… Та де там! Катря мусить панам обід зварити і вечерю приготувати, і город скопати. А пані лає її та виказує, що й ледача вона, і хліб її дурно їсть…
Терпець кріпачки уривається. Коли дитина померла, а Катрю хвору гонять на роботу, вона кидає гнівно панам: “Тепер я вже не боюсь вас! Хоч мене живцем із’їжте тепер!”. Катря знає ціну панському співчуттю. Коли пан пожалівши, поклав їй на плече карбованця, вона наче гидку жабу, скидає в траву ті гроші.
Молода жінка божеволіє й гине, а її чоловік Назар втікає. Прощаючись з Прокопом і Устиною, він говорить, що буде вільним хоч півроку… В уста Назара письменниця вкладає прислів’я – мрію народу про волю: “Мандрівочка – рідна тіточка”.
Глибоко реалістичні образи Устини, Прокопа, Катрі, Назара відображають характерні риси життя, думок і прагнень кріпаків. У першу чергу – це жадання волі.
У творах Марка Вовчка лунає прокляття кріпосництву.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)