Поєднання епічності з глибоким ліризмом у поезії “Пастораль XX сторіччя”
Жанр пасторалі, тобто ідилічної картини життя звичайної сільської людини у гармонії з навколишнім світом, був поширений у XIV-XVIII століттях. Тому привертає увагу суттєве уточнення поетеси – пастораль саме XX століття. Уже в назві авторка акцентує на своєрідному парадоксі, антитезі заголовка твору і його змісту.
Замість ідилії, перед читачем – трагічне відлуння війни. Йдеться про сільських пастушків Павла, Сашка, Степана, яким, за логікою життя, рости, мужніти, стати справжніми господарями землі. Ллє цю органічну, як сама природа, схему
Скупими деталями епічної розповіді Л. Костенко змальовує жахливий епізод, починаючи з його кульмінаційної точки: убитих хлопчаків несуть з поля. А далі пояснення – коротке і страшне: “Розбирали гранату… їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття”. І як завершальний акорд цієї трагедії звучить розпачливий крик матері:
Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було, кісточками, омитими кров’ю,
Осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Трагізм змальованої Л. Костенко ситуації підсилюється яскравим ліризмом
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
У цих рядках – ціла гама почуттів: схвильованість, розпач, біль. Ставлення поетеси до хлопчаків – своїх ровесників – тепле, трохи іронічне: вони – “кирпаті сільські аргонавти, голуб’ята, анциболи”.
У цій характеристиці тісно переплелися, здавалось би, несумісні поняття: голуб’ята – іде малі хлопчаки, аргонавти – сміливі першовідкривачі, анциболи – задерикуваті, кмітливі, непосидючі.
Поетеса відтворює картину страшної трагедії, такої типової для українського повоєнного села. Це і прихована антитеза молодість – старість, житія – смерть у фразі: і несли їх, убитих, діди, яким “не хотілось жити”, бо хіба ж природно, що старі ховають молодих?
Це й олюднення природи, яка теж сумує за хлопцями, за їх загубленими життями: коли їх зносили, “навіть сонце упало ниць”, “а степам будуть груди пекти ті залишені в полі гранати”.
Найбільше горе – втрату дитини – переживають матері. Їх відчай і біль поетеса передає через Згадку про Аріадну. Бо чи може бути гіршою ситуація, в яку потрапили матері загиблих хлопців? Л. Костенко, згідно із своїм задумом, вплітає міф про дочку критського царя у канву своєї поезії, тому така безнадія і розпач звучать у рядках:
І ніяка в житті Аріадна
Вже не виведе з горя отих матерів.
Епічність розповіді посилюється своєрідною інтонацією – розміреною, уповільненою, а також повторенням получників і, то нагадує ритмомелодику думи, особливо в останній строфі:
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.
Л. Костенко утверджує вічний колобіг життя, незнищенність усього сущого, його оновлення, розвиток. Зв’язок часів і поколінь неможливо перервати. Глибокий ліризм поезії зумовлений й тим, що сама поетеса пережила лихоліття війни.
Втілення в образі Марусі Чурай моральної краси й таланту українського народу (за однойменним романом Ліни Костенко):
Ця дівчина не просто так,
Маруся,
Це – голос наш. Це – пісня.
Це – душа!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)