Гірка пам’ять останньої війни (поезія “Пастораль ХХ сторіччя” Ліни Костенко)

Батьківщина, духовність, пам’ять…
У Ліни Костенко ці категорії поєднані в одне ціле, нерозривне, святе для її народу і для неї самої. Тому то і є в творчості Ліни Костенко провідною тема історичної пам’яті народу, що є безцінним джерелом, яке живить національну свідомість, не дає їй згаснути. Тільки вона, історична пам’ять, живить народ наснагою, дає змогу цілій нації жити гідно, достойно. Ліна не тільки стверджує поетичним словом ідею історичної пам’яті, а й сама ніби створює її, передає нам як народу, як нації, і просто як людям.


Ліна Костенко знала: український поет, якщо він справжній, не може не бути громадянином, небайдужим до долі Батьківщини.
Поетесу, як громадянина, багато чого хвилювало в цій темі: державність, як святе право кожного народу, духовність, що нерозривно пов’язана з патріотизмом. Поряд з давноминулими подіями, про які українці не мають право забувати, Ліну хвилюють і ті, які вони пережила сама – найжахливіше лихо XX століття – війна.
Війна, що несла безліч горя, сліз, жертв. Війна, що забирала життя молодих і старих, жінок і дітей, синів і батьків. Нищила все живе і святе, спалювала у вогні жаху і смерті. Простягнула

свої зловісні руки-хапальця і у мирні часи… Продовжує забирати життя і тоді, коли вже давно відгриміли бої, коли прийшли жадані мир і спокій.
Гірка пам’ять останньої війни… Про це – поезія “Пастораль XX сторіччя”. Село… відгриміли бої… давно. Дійсно, пастораль. Сільська природа. І, як в тих піснях, пастушки, безтурботні, веселі. Так, це так має бути. Бо народ має право на щастя, особливо діти – наша надія, майбутнє.
Але нема того щастя, нема безтурботних днів. Бо це пастораль XX сторіччя. Не ідилія – страшна трагедія як відлуння останньої війни вражає нас. Хлопчаки, бавлячись, розбирали біля вогнища гранату – смертоносний залишок війни, що немов очікував на них тут, у зеленій траві.
Їх рвонула навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Трагізм поезії надто оголений, парадоксальний: гинуть діти, “кирпаті сільські аргонавти, голуб’ята, анциболи, хоч не роди”, а старшим людям немов соромно, що вони живуть. Невчасне горе, невтишимий біль… Гарні діти були. Козацького доброго роду, Коли знайшли їх, навіть сонце упало ниць. “Пастораль…” – це прокляття, послане війні. Тож про це забувати не можна. “Пастораль…” – це і заклик будувати світ, у якому не буде війн, у якому людське життя повинне стати найвищою цінністю, пріоритетом будь-якого суспільства, усіх і кожного.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Гірка пам’ять останньої війни (поезія “Пастораль ХХ сторіччя” Ліни Костенко)

Categories: Твори з літератури

Links