Повість О. Купріна “Двобій”

Повість О. Купріна “Двобій” з’явилася у світло в 1905 році. Вона відразу залучила до себе загальна увага й зробила знаменитим її авторО. Дійсно, важко назвати інший добуток, де з такою силою й майстерністю показаний стан армії того часу й вдачі, що панують у ній. Матеріал для “Двобою” дало Купріну саме життя. Письменник учився в кадетському корпусі й у юнкерському училищі, потім майже чотири роки прослужив в армійському піхотному полицю. Накопичені враження й лягли в основу повести, дозволили письменникові правдиво зобразити картини

провінційного армійського життя й створити галерею портретів офіцерів і солдат.

В офіцерів полку є загальні риси, обумовлені подібністю служби, побуту, умов життя. Їхня повсякденність складається із присутності на стройових заняттях і вивчення військових уставів, відвідування офіцерських зборів, випивок поодинці або в компанії, зв’язків із чужими дружинами, гри в карти. Однак кожний з офіцерів відрізняється своєрідністю, якимись своїми, характерними рисами. От перед нами невибагливий, добродушний поручик Веткин. Він звик ні про що не замислюватися, жити буденним життям. Незважаючи на свою відносну

“необразливість”, Веткин робить враження легковажної й недалекої людини. Ротний командир капітан Зливу – тупий служака, “грубий і важкий осколок колишньої, що відійшов в область переказу, жорстокої дисципліни” – не цікавиться нічим, що виходить за межі роти, будуючи й уставу. Тому не дивно, що в усьому світі в нього лише дві прихильності: “стройова краса своєї роти й тихе, відокремлене щоденне пияцтво по вечорах”.

Поручик Бек-Агамалов ніяк не може впоратися зі спалахами диких кровожерливих інстинктів; капітан Осадчий прославився своєю жорстокістю. Він оспівує “люту нещадну війну” і вселяє “нелюдський трепет” своїм підлеглим. Продовжують цю галерею портретів пасивний штабс-капітан Лещенко, “здатного одним св видом навести тугу”; фат Бобетинський, що уявляє себе витонченою великосвітською людиною; “молодий старий”, поручик Олизар і багато хто інші. Щиру жалість викликає жебрак вдовый поручик Зегржт, якому не вистачає малюсінької платні, щоб прокормити чотирьох дітей. Рятуючись від нудьги й рутини, офіцери намагаються придумати собі яке-небудь заняття, засіб піти від важкої нісенітниці військової служби. Так, підполковник на прізвисько Брем відводить душу в домашньому звіринці.

Серед товаришів він “милим, славним диваком, найдобрішою душею”. Але якось раз “найдобріша людина”, розлютований тим, що сурмач через крайню утому невірно виконав його наказ, так ударив його, що солдат разом із кров’ю виплюнув на землю вибиті зуби. Щирим військовим по покликанню є капітан Стельковський.

Він піклується про своїх солдатів, у нього краща рота в полицю: “Люди в ній були всі, як один в один, ситі, жваві, що дивилися осмислено й сміло в очі всякому начальству… У роті в нього не билися й навіть не лаялися… його рота по чудовому зовнішньому вигляді й по виучці не поступилася б будь-якій гвардійській частині”. Під час військового огляду капітан проявляє себе як відмінний командир – спритний, кмітливий і ініціативний. Однак поза службою Стельковський не може похвалитися шляхетністю й високими щиросердечними якостями: він спокушає молоденьких селянських дівчин, і це стало для нього своєрідною розвагою. Повість “Двобій” розкриває нелюдськість, щиросердечне спустошення людей в умовах армійського життя, здрібніння й опошлення їх.

Армійському середовищу з її відсталою офіцерською кастою й солдатами протиставляються підпоручик Ромашов і його старший друг офіцер Назанський. Ці герої персоніфікують гуманістичний початок у повісті. Ф. Левин відзначає, що багато критиків і історики літератури вважають, що в Ромашову багато автобіографічних рис Купріна: “Як і сам письменник, Ромашов походить із міста Наровчата Пензенської губернії, у нього є тільки матір, батька він не пам’ятає, дитинство його пройшло в Москві, учився він у кадетському корпусі, а потім у військовому училищі. Все це збігається з обставинами життя Купріна”.

Для читача Ромашов насамперед чарівний парубок, що залучає своєю шляхетністю й щиросердечною чистотою. Однак саме через ці якості Ромашову важко вжиться в армійському середовищі. Він добрий і простодушний, має яскраве уявлення, дитячою мрійністю. Оточують же його здебільшого занепалі порочні люди, які розучилися мислити. Не дивно, що Ромашов почуває себе чужим і самотнім серед них: “Уже не в перший раз за півтора року своєї офіцерської служби випробовував він ця болісна свідомість своєї самітності серед чужих, недоброзичливих або байдужих людей…” Йому не по душі грубі армійські звички, карти, пиятики, вульгарні зв’язки, знущання над солдатами. Особливу симпатію читачів викликає його чуйність, жаль до чужого нещастя. Так, Ромашов заступається за татарина Шарафутдинова, що майже не розуміє по-російському й ніяк не може уразуметь, чого від нього хоче полковник. Він утримує від самогубства солдата Хлебникова, доведеного до розпачу знущаннями й побоями. Ромашов, на відміну від інших офіцерів полку, розуміє, що “сірі Хлебниковы з їх одноманітно-покірними особами – насправді живі люди, а не механічні величини…” Людяність підпоручика позначається й багато в чому іншому: в обговоренні офіцерських розправ з “шпаками”, у тім, як він ставиться до свого денщика черемису Гайнану й, між іншим, до його язичеських вірувань, у тім, як Ромашов, ризикуючи життям, залишився один перед збожеволілий Бек-Агама-Ловым і захистив від нього жінку, у тім, як болісно тяготився Ромашов вульгарним романом з Раїсою Петерсон, у тім, нарешті, як чисто й самовіддано полюбив він Олександрові Петрівну.

Створюючи образи героїв повести, Купрін проявляє разючу спостережливість в описі побутових подробиць, непомітних, але важливих дріб’язків. Він уміє влучним словом так охарактеризувати людини, що відразу його представляєш. Наприклад, Ромашов має наївну юнацьку звичку думати про себе в третій особі словами романів, яких він встиг начитатися. І от перед нами як живий виникає образ парубка, небагато смішного, вразливого й невпевненого в собі, що хоче здаватися значним. Особливе місце серед героїв “Двобою” займає Назанський.

Це найменш життєвий персонаж повести. Очевидно, письменник уводить його для вираження своїх заповітних думок і світоглядних поглядів. Здавалося б, чому їх не можна вкласти у вуста такої прекрасної людини, як Ромашов? Я думаю, що Купрін уважав підпоручика занадто молодим і недостатньо утвореним, щоб стати виразником такої філософії. Разом з тим Назанський вдало доповнює образ Ромашова. У вуста казанського Купрін вклав нещадну критику армії й офіцерства. “Ні, подумайте ви про нас, нещасних армеутах, про армійську піхоту, про це головне ядро славного й хороброго російського війська. Адже все це заваль, дрантя, покидьків”, – говорить Назанський.

Я думаю, що щира трагедія цієї людини полягає в тім, що він прекрасно розуміє всю мерзенність навколишнього його середовища, але не в силах що-небудь змінити. Більше того, йому не з ким, крім Ромашова, поділитися своїми поглядами на життя, тому що його ніхто не в змозі зрозуміти: “Вони сміються: ха-ха-ха, це все філософія!.. – Смішно, і дико, і недозволено думати офіцерові армійської піхоти про піднесені матерії. Це філософія, чорт візьми, отже – нісенітниця, ледарство й безглузда балаканина”. Тому не дивно, що Назанський почуває себе щасливим і вільним тільки в п’яному вигарі, коли наступає черговий запій. “І от наступає для мене цей час, що вони кличуть таким жорстоким ім’ям, – ділиться він з Ромашовим. – Це час моєї волі…волі духу, волі й розуму. Я живу тоді, може бути, дивної, але глибоким, чудесним внутрішнім життям. Таким повним життям!” Але, незважаючи ні на що, Назанський має величезне життєлюбство. Купрін передав йому своє замилування життям, своє преклоніння перед її радістю й красою. “А подивитеся, ні, подивитеся тільки, як прекрасна, як звабливе життя! – викликнув Назанський, широко простираючи навколо себе руки. – Об радість, про божественна краса життя!

Він затверджує, що на зміну любові до людства йде нова віра: “Це любов до себе, до свого прекрасного тіла, до свого всесильного розуму, до нескінченного багатства своїх почуттів… Ви цар миру, його гордість і прикраса… Робіть, що хочете. Беріть усе, що вам подобається. Не страшитеся нікого у всім всесвіті, тому що над вами нікого немає й ніхто не дорівнює вам. Настане час і велика віра у своє “я” осінить, як вогненні мови святого духу, голови всіх людей, і тоді вже не буде ні рабів, ні панів, ні калік, ні жалості, ні пороків, ні злості, ні заздрості. Тоді люди стануть богами”. На мою думку, у такій позиції персонажа відчувається вплив теорії надлюдини, сильної особистості в дусі філософії Ницше.

Ця теорія була дуже популярна на початку XX століття. Очевидно, не уник цього захоплення й О. І. Купрін. Хоча Ромашов захоплено слухає одкровення Назанського й навіть хоче назвати співрозмовника вчителем, йому чужо презирство до слабкого. Досить згадати, як дбайливо він ставиться до Хлебникову, як добрий до Гайнану. Незважаючи на розум і блиск Назанського, я знаходжу Ромашова набагато більше шляхетним, по-людськи більше привабливим. Очевидно, образом підпоручика Купрін хотів підкреслити думку про те, що чесна й чималий” людина завжди вище, завжди залишається переможцем у духовному плані.