Любов у повісті А. И. Куприна “Двобій”

1. Портрет і характер Георгія Ромашова. 2. Туга за теперішнім життям у душі молодого офіцера. 3. Любов до Шурочке як порятунок від жорстокості військових будня 4. Образ Олександри Петрівни і її відношення до любові. 5. Неминучість двобою.

– Спи, моя прекрасна, спи, любов моя. Я – біля, я стережу тебе! А. И. Куприн Головний герой повести А. И. Куприна “Двобій” Георгій Олексійович Ромашов – натура чутлива й романтична. Це видно з перших сторінок добутку, коли оповідач починає розповідати про це офіцері Георгій часто замислювався, любив

дивитися заходи, представляючи, що за обрієм існує чудесне місто. Підпоручик “був середнього росту, сухорлявий, і хоча досить сильний для свого додавання, але від великої сором’язливості неспритний…

“. З того ж абзацу з’ясовується, що Ромашов носив окуляри. От ще епізод, де описується зовнішність Юрія Олексійовича: “Тоді Ромашов раптом з разючою ясністю й начебто з боку уявив собі самого себе… бліда особа, короткозорість, свою звичайну розгубленість і незручність…”. Але, незважаючи на це й на звичку Георгія Олексійовича фантазувати й подумки говорити про себе в третій особі, молодий прапорщик

мав живий розум, образним мисленням, сміливістю, умінням співпереживати й співчувати людям. Він мав тверде поняття про честь, совість, людське достоїнство На службі Ромашов керувався тим, що бити солдата, що не має права не тільки підняти руку на вищестоящого військового, але навіть захиститися від побоїв, нелюдяно й жорстоко.

Протягом всієї повісті Георгій неодноразово заступався за слабку людину ( солдата-татарина, вічно всіма що кривдиться Хлебникова, жінку в публічному будинку) перед сильним (полковником Шульговичем, унтер-офіцером Шаповаленко, поручиком Бек-Агамаловим), тоді коли всі інші покірно мовчали, воліючи бездіяти. В одній з перших розділів повести говориться про те, що й офіцери, і солдати, не особливо обтяжені честолюбством, несли військову службу, як “примусову, неприємну, огидну панщину”. Не любив армійське життя й чутливу людину Ромашов.

І не тільки через її одноманітність, але й тому що люди, живучи в таких умовах, озлоблялися, втрачали людський вигляд, і часто єдиною відрадою офіцера наприкінці дня був похід у їдальню для того, щоб випити Горелки Молодому офіцерові все це огиднуло – він уже навчився випивати, і завів брудний і пошленький роман із замужньою полковою дамою Раїсою Петерсон. А душу Ромашова хотіла теперішній, чистої й щирої любові. Георгій Олексійович, що тонко почуває природу, відчував радісний і світлий настрій весни: “…І в цьому м’якому повітрі, повному дивних весняних ароматів, у цій тиші, темряві, у цих преувеличенно яскравих і точно теплих зірках – відчувалося таємне й жагуче шумування, угадувалася спрага материнства й марнотратна хтивість землі, рослин, дерев – цілого миру”. Бажання любити особливо відчувалося навесні: “…

У серце ворушилося неясне й солодке передчуття прийдешньої любові… “. Ромашов полюбив дружину поручика Володимира Ефимича Миколаєва Шурочку. Спочатку він випробовував до цієї жінки тільки таємну ніжність, любив відвідувати сімейство Николаевих, спостерігати за нею, тягти нитку, коли вона займалася в’язанням, розмовляти з нею в присутності чоловіка, що готується до іспитів. Але поступове почуття закоханості в молоду чарівну Олександру Петрівну переросло в більше серйозне й глибоке почуття – у любов: “…На мить згадалася йому Шурочка, така сильна, така горда, гарна, – і щось млосн, солодке й безнадійне занило в нього біля серця”.

23 квітня, у день спільних іменин Олександра запросила Георгія Олексійовича на пікнік на честь її і його іменин. Святкування, особливе час, проведений у сутінках, що згущаються, на відстані від усіх наодинці із Шурочкой ще більше розпалили в молодому підпоручику любов до неї, змусили палко зізнатися коханій у своїх почуттях. Тоді серце Ромашова забилося сильніше, але він не досяг бажаного щастя із Шурочкой. Більше того, вона, назвавши молодого офіцера “милим” і “коханою людиною”, просить його більше не приходити до них додому через брудні анонімні листи, що приходять у будинок Книколаевим. Тепер Юрію Олексійовичу залишається тільки ходити в неї під вікнами, кидати в них квіти й подумки звертатися до коханої.

“…Часто, побачивши видали жінку, що фігурою, ходою, капелюшком нагадувала йому Шурочку, він біг за нею зі стиснутим серцем, з переривчастим подихом, почуваючи, як у нього руки від хвилювання робляться холодними й вологими”. А чи любила сама Олександра Петрівна Георгія Ромашова? Важко однозначно сказати “так”, навіть, незважаючи на її ніжні слова на адресу молодого підпоручика. Головний герой повести захоплюється блідою смаглявою особою Сашка, її палаючими губами, гнучкістю її тіла й родимкою на юшці.

Сама ж Олександра рада слухати у свою адресу компліменти від стороннього чоловіка в присутності свого чоловіка Вона готова виявити сиюминутную ніжність, іноді навіть турботу про “арестантике” Ромашова, але в день пікніка вона, уміло роздражнивши молодого офіцера, не може, не хоче віддатися палко люблячому її підпоручикові. Пояснює це вона небажанням боягузтва й обману. Але напередодні дуелі Шурочка все-таки дозволила улюбленому “взяти їхнє щастя”, попередньо домовившись із Ромашовим про умови двобою, які будуть вигідні і її сімейство, і молодому офіцерові. На мій погляд, самі точні слова про Олександра Николаевой вимовив Василь Назанский, що був коханий Шурочки й близький друг підпоручика Ромашова: “Мабуть, вона ніколи й нікого не любила, крім себе.

У ній пропасти властолюбства, якась зла й горда сила. І в той же час вона – така добра, жіночна, нескінченно мила Точно в ній два чоловіки: один – із сухим, егоїстичним розумом, іншої – з ніжним і жагучим серцем”. З таємної останньої розмови Олександри Петрівни з Ромашовим стає очевидним, що молода жінка спочатку турбується про свою вигоду, своєї репутації, про свою справу (щоб чоловік успішно витримала іспити), а потім уже згадує про честь Георгія Олексійовича. У розпачі, що доходить до сліз, Шурочка обіцяє “зГорети в одна мить як феєрверк”, якщо репутація її чоловіка постраждає, і його залишать у полицю. Це не могло не торкнути до глибини душі Ромашова, адже щастя й благополуччя улюбленої жінки йому дорожче всього на світі!

Молодому офіцерові не залишається нічого іншого, як скоритися волі Олександри Петрівни. Її слова “Ви неодмінно повинні завтра стрілятися” звучать для “Ромочки” як наказ. Незважаючи на розумну раду Назанского не грати зі смертю, Ромашов іде на цей небезпечний крок в ім’я любові, в ім’я виконання бажання коханій


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Любов у повісті А. И. Куприна “Двобій”

Categories: Твори з української літератури

Links