Повести Белкина характеристика образів Самсон Вирин
ПОВЕСТИ ПОКІЙНОГО ІВАНА ПЕТРОВИЧА БЕЛКИНА (1830; опубл. 1831) СТАНЦІЙНИЙ ДОГЛЯДАЧ Самсон Вирин – станційний доглядач, нещасний чиновник 14-го (останнього) класу, “сущий мученик” посади, батько дочки Дуни, повезеної гусаром у Петербург. Повість, розказана Белкину титулярним радником А. Г. Н. , поміщена в циклі четвертої, але у виносці до листа “одного поважного чоловіка” вона поставлена на перше місце; навряд чи це випадково. С. В. – сама складна з фігур, представлених у циклі; соціальні мотиви прописані тут гранично докладно. Як би Пушкін
Дружина вмерла; будинок тримається на юної Дуне; заїжджий гусар (Мінський) із чорними вусиками, уражений її красою, інсценує хвороба й зрештою відвозить Дуню в столицю; поїздка С. В. за “бідної Дуней” не дає результату. Спочатку гусар намагається від нього відкупитися (як би повторюючи жест ераста з “Бідної Лізи” Н. М. Карамзина, на тлі якої створюється “белкинская” повість). Потім – коли “одягнена із всею розкішшю моди” Дуня побачивши раптово, що з’явився батька, зомліває – Мінський проганяє С. В. утришия. Залишившись один, доглядач співається до смерті; Дуня на кареті в шість коней, із трьома маленькими барчатами й годувальницею, приїжджає поплакати на його могилці…
І все-таки автор із самого початку вводить скромну історію З. В. у загальфілософський контекст циклу. Всі герої “Повістей”, так чи інакше, дивляться на життя крізь призму схем, породжених аж ніяк не самим життям. Це може бути “романічна” схема – як в “Заметілі”, або пасторальна (але асоціативно зв’язана й із Шекспіром) в ” Панянці-Селянці”, або “байронічна” – як в “Пострілі”, або попросту “професійна” – як в “Трунарі”. Є своя схема сприйняття життя й у С. В. Вона відбита в картинках “із пристойними німецькими віршами”, розвішаних на стінах його “смиренної, але охайної обителі”.
(Прийом, розповсюджений в ” вальтер-скоттовской” росіянці романістиці. ) Чотири картинки зображують епізоди із притчі про блудного сина. Перша показує “неспокійного юнака”, що забирає мішок із грошима в “поважного старого” у шлафроке; друга живописует “розпусне поводження” юнака, оточеного помилковими друзями й безсоромними жінками; третя дає образ юнака, що промотався, у руб’я й трикутної (!
) капелюху – серед свиней; четверта присвячена торжеству “поважного старого”, що приймає раскаявшегося сина у свої обійми (“у перспективі кухар убиває вгодованого тельця”). Оповідач убийственно смішно описує картинки; риторичні штампи, які він при цьому пародіює, гранично далекі від релігійно-містичного змісту “джерела” – євангельської притчі про блудного сина. Тут містика підмінена “міщанською” мораллю; ця обитовленная мораль і лежить в основі виринского світогляду. Всі случившееся з ним С. В. розглядає крізь призму цих картинок. Втеча Дуни для нього рівнозначно відходу невдячного юнака (“вуж я чи не любив моєї Дуни…
“). Її життя п столиці повинна відповідати сцені “розпусного поводження”. Повинна – і не важливо, що гусар Мінський виявився для його дочки аж ніяк не “помилковим” іншому, що вона багата, вільна й має навіть якась влада над коханцем; що Мінський обіцяє йому: “…вона буде щаслива, даю тобі слово честі” – і зрештою слово тримає; що в житті все складається іншим способом, ніж передбачено виринским “сценарієм”. Реальності С. В. не те щоб не бачить; просто вона для нього менш реальна, чим життєва схема міщанської ідилії (” би-дермайера”), И тому він, майже слово в слово повторюючи слова матері “бідної Лізи” Н. М. Карамзина – “Ти ще не знаєш, як злі люди можуть скривдити бідну дівчину”, – чекає, коли ж Дунина життя повторить обрису третьої картинки – Багато їх в Петербурзі, молоденьких дурок, сьогодні в атласі так оксамиті, а завтра, подивишся, метуть вулиці разом з голотою кабацкою”. Чекає, тому що тільки після цього, послу повної життєвої катастрофи дочки, наступить черга четвертої картинки – відбудеться покаянне повернення “блудної дочки”.
І, як би передчуваючи, що не дочекається цього, С. В. бажає смерті улюбленої Дуне… Однак повість про С. В. дійсно сама складну по своїй побудові у всьому циклі. Погляди героя мотивовані соціально – по-своєму він правий, подібні “романічні” історії з увозами найчастіше завершуються катастрофою. (Отут читач, за задумом автора, повинен знову згадати повість Карамзина – її трагічний фінал.) Крім того, образ С. В. відбитий ще в декількох літературних дзеркалах.
Спочатку оповідач іронічно пригадує вірші князя В’яземського про “колезького реєстратора”, поштової станції “диктаторі”, щоб потім – всупереч цитаті – розбудити в читачі співчуття до цьому нещасного “диктаторові”, якого кожний може скривдити. Так – поступово й неявно – С. В. з’являється жертвою суспільства; його “формула” виведена з досвіду життя в цьому суспільстві. Інша справа, що доглядач не хоче відкритими очами, непредвзято подивитися окрест себе, щоб крізь “соціальну” життя побачити життя самого життя, її непередбачену повноту. Закони буття відкриті для благої волі Провидіння або хоча б для випадковості; її потік може вторгатися й у соціальний простір – міняючи звичний хід речей.
Таку можливість С. В. начисто відкидає; більше того, він як би входить, вростає в образ страждаючого батька, у буквальному значенні слова “впивається” своїм сумом, – так що оповідач поспішає відбити героя в черговому літературному дзеркалі, цього разу – кривому. Трохи театральний жест п’яного С. В., “мальовничо” отирающего сльози “своею полою”, рівняється з поводженням “старанного Терентьича” в “прекрасній баладі Дмитрієва” (“Карикатура”). Обмеженості соціальної схеми відповідає обитовленность виринских “картинок”; граничної відкритості самого буття відповідає втрачений у цих картинках релігійний зміст євангельського “джерела”. Поки С. В. чекає, що події вишикуються в послідовність, “підказану” його картинками, вільний потік життя компонує всі по-своєму.
Всупереч “картинкам” – і відповідно до духу Євангелія. Оповідання про приїзд Дуни і її покаянному плачі на могилі батька розв’язує сюжет повести – і остаточно стуляє його із сюжетом про блудного сина. Правда, сам С. В. цього вже ніколи не побачить. Складна організація образа С. В. припускала можливість його сприйняття й у чисто “літературному”, і в релігійному, і в сугубо соціальному ключі. Саме соціальну маску “маленької людини” Вирина використовували письменники й критики ранньої натуральної школи (так, Макар Девушкин в “Бідних людях” Ф. М. Достоєвського читає “Станційного доглядача”, як би дізнаючись у С. В. свого попередника).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)