А. С. Пушкін “Повести Белкина”. Тема й ідейний зміст однієї з них

В “Повістях Белкина” Пушкін опирається на традиції оповідальної прози кінця 20-х років XIX століття.

В “Пострілі” і “Заметілі” романтичні ситуації й колізії дозволяються просто й щасливо, у реальній обстановці, не залишаючи місця ніяким загадкам і мелодраматичним кінцівкам, які були так популярні в романтичній повісті.

В ” Панянці-Селянці” казавшийся романтичним герой, що носив навіть перстень із зображенням черепа, виявляється простим і добрим малим, що знаходить своє щастя з милою, звичайною дівчиною, а сварка

їхніх батьків, не породивши нічого трагічного, завершується добрим миром.

У повісті “Трунар” усілякі чудесні й таємничі ситуації, пов’язані із загробним миром, властиві романтичним бала дам і повістям, зведені до досить прозаїчної торгівлі трунами. Поява примар виявилося лише сновидінням підпилого трунаря Адріана. Таємниче стає комічним, втрачаючи весь свій романтичний ореол.

Своєю правдивістю, глибоким проникненням у характер людини, відсутністю всякого мелодраматизму повість “Станційний доглядач” поклала кінець впливу сентиментально-дидактичної повісті про “маленьку людину”,

що веде початок від “Бідної Лізи” Карамзина. Ідеалізовані образи, сентиментальні сюжетні ситуації, мораль переміняються реальними типами й побутовими картинами непомітних, але всім добре знайомих куточків російської дійсності. Така поштова станція, де письменник знаходить непідроблені радості й прикрості життя. Манірна Мова поступається місцем простому й нехитрому, що опирається на народно-побутове просторіччя оповіданню начебто оповідання старого – доглядача про його Дуне.

Повість “Постріл” з перших рядків оточує атмосфера загадковості, “якась таємничість оточувала його долю”, – говорить про героя повести оповідач.

Перед нами перший у російській прозі характер “наполеонівського” типу. Це натура, духовно сильна, прагнуча до першості, не занадто розбірлива в досягненні мети.

У той же час це особистість живаючи, суперечливою, наділеною яскравою індивідуальністю й соціальною типовістю, що розвивається протягом оповідання.

Ненависть Сильвио – ненависть майже плебейська, властиво навіть не до графа як до людини, а до втілення всіх тих, кому щастя дісталося без зусиль, хто по праву народження наділений і славетним ім’ям і багатством. Але вже через шість років після сварки, коли Сильвио вимовляє свою сповідь, не можна не відчути, що це багато в чому інша людина: згадаємо його нещадність до самого себе, його мимовільне замилування молодим суперником.

Ока в Сильвио блискають, коли він читає лист – звістка про те, що настала година для пострілу. Однак у герої відбувся очевидний щиросердечний перелом. “Віддаю тебе твоєї совісті”, – говорить Сильвио графові. Насправді, він здобув духовну перемогу над собою, себе зрадив суду власної совісті – тому й відмовився від “права” на вбивство.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

А. С. Пушкін “Повести Белкина”. Тема й ідейний зміст однієї з них