Постмодернізм
XX – ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ
Постмодернізм
Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, який в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізму. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Вперше термін “постмодернізм” згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца “Криза європейської культури” (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х рр. спершу для означення стильових тенденцій
Як філософська категорія термін “постмодернізм” отримав поширення завдяки філософам Жаку Деріда, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко й, особливо, книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара “Стан постмодерну” (1979).
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з “чистим” матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Визначальні риси постмодернізму:
– культ незалежної особистості;
– потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
– прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
– бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
– використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
– зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
– суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
– сюжети творів – це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
– запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
– як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;
– іронічність та пародійність.
Американський літературознавець Ігаб Хассан відзначає такі риси:
– невизначеність;
– фрагментарність;
– деканонізація;
– втрата Я;
– іронія;
– гібридизація;
– карнавальність;
– сконструйованість.
Порівняльна таблиця “модернізм – постмодернізм” за Брайніним – Парсеком
Модернізм | Постмодернізм |
Скандальність | Конформізм |
Антиміщанський пафос | Відсутність пафосу |
Емоційне заперечення попереднього | Ділове заперечення попереднього |
Первинність як позиція | Вторинність як позиція |
Оцінне в самоназві: “Ми – нове” | Безоціночне в самоназві: “Ми – все” |
Декларована елітарність | Недекларована демократичність |
Переважання ідеального над матеріальним | Комерційний успіх |
Віра у високе мистецтво | Антиутопічність |
Фактична культурна спадкоємність | Відмова від попередньої культурної парадигми |
Виразність кордону мистецтво-немистецтво | Усе може називатися мистецтвом |
Герой літератури постмодернізму – людина, яка почувається “дуже незатишно у холодному всесвіті” (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Постмодернізм зобов’язаний своїм виникненням розвиткові новітніх засобів масових комунікацій – телебачення, відеотехніки, комп’ютерної техніки. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, а на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю – відеокліпами, комп’ютерними іграми, диснеївськими атракціонами.
Серед перших виразно постмодерністських творів – романи Умберто Еко “Ім’я троянди” (1980), П. Зюскінда “Запахи” (1985), Д. Апдайка “Версія Роджерса” (1985), Томаса Пінчона “Веселка гравітації” (1973).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)