Посланець партії (образ Давидова по романі “Піднята цілина”)
Михайло Олександрович Шолохов був безпосереднім учасником і свідком колективізації на Доні. Спостерігаючи за роботою робітників Баюкова й Плоткина, він зумів згодом створити правдивий характер посланця партії, двадцатипятитисячника Семена Давидова. За плечима в Давидова сувора школа життя: батька за участь у страйках засилають у Сибір, ще хлоп’ям Семен іде працювати на завод. І білизна сестричкам стирати, і штопати, і обід готовити, і на завод бігати все повинен був робити підліток, коли нестерпний нестаток звів у могилу мати. Він пройшов
Відтіля по путівці партії пішов піднімати село. Давидов увесь час пам’ятає, що він робітник, намагається не упустити високу честь пролетаріату, тримати на найвищому рівні. Великою школою з’явилася для нього громадянська війна, у ній загартувалися його стійкість і мужність. Не з такого ми більшовики тесту, щоб з нас хто-небудь міг фігури робити! Мене в цивільну юнкера били, та й то нічого не вибили! заявляє він на зборах після жіночого бунту
Давидов відрізняється прямотою, чесністю, цілісністю натури. Він
Давидов не дуже грамотний, учитися йому не довелося, але він ретельно читає політичну літературу, наполегливо намагається розібратися в суспільному житті, у цьому йому допомагає класове чуття
Нелегко було Давидову потомственому робітникові, що ніколи не займався сільським господарством, керувати колгоспом нелегко було людині, що виросла серед щирих друзів, зрозуміти складну й суперечливу душу селянина. Хутір з його таємницями людських душ був для Давидова складним мотором нової конструкції, у якому йому обов’язково треба було розібратися, і тільки більшовицька наполегливість допомогла йому в цьому. Гаряче серце й інтуїція працюючої людини, заповнюючи недолік досвіду, підказували йому правильне поводження. Під час жіночого бунту Давидов, посміюючись спочатку, а потім ледве стримуючи лють, перестерігає развоевавшихся жінок
Гражданочки! Дорогі мої ухажерочки! Ви хоч той^-те-ціпок-те не бийте просив він, пощипуючи найближчих бабів, а сам нагинав голову й через силу посміхався…
Бабуся! Тобі помирати пора, а ти б’єшся, намагався отшучиваться Давидов. Поступово Давидов здобуває досвід господарського керівника, він уміє підняти маси й повести їх за собою. Коли в бригаді Любишкина погано йшла оранка, що раніше не видали плуга Давидов навчився орати й організував соціалістичне змагання
Віддаючи роботі увесь час і сили, Семен не зумів улаштувати своє особисте життя. Простий і нехитрий, він легко потрапив у мережі, розставлені практичної Лушкой, наївно сподіваючись: Утягну неї в суспільну роботу, упрошу або змушу зайнятися самоосвітою. Інакше зложилися відносини з Варей Харламовой, він полюбив ц чисту й відкриту душу
Загинув Давидов так само геройски, як і жив. Зайва обережність була не в його характері. Шаленість хоробрих от мудрість життя! ці слова з Пісні про Сокола Горького можна повною мірою віднести до Семена Давидову, що жив і отдали найдорожче за щастя народу. Давидова можна визнавати або не визнавати героєм, але не поважати неможливо.
Слюсар Семен Давидов виступив у ролі організатора колективного селянського господарства. Прямо від верстата в колгоспні начальники. Про сільську працю нічого не знає, готовий за наказом партії й урожай двічі в рік знімати, як у Єгипті, зате збройний райкомівськими інструментами й розпізнає кулака по образі, знайомому з газетних статей і агітаційних листків. З легкістю обвинувачує він своїх опонентів, які хоч якось намагаються стримати його коллективизаторский запал, ураховувати непростий сучасний момент. Він не сумнівається в правомірності розкуркулювання. Колгоспники ходять по дворах, забирають все нажите не одним поколінням за багато років, переписують посуд, одяг, меблі, ламають замки на скринях і коморах, знімають одяг навіть із самих хазяїв, але не мерзне серце Давидова. Навіть Андрій Разметнов відмовляється йти розкуркулювати, з детишками… воювати. Так хіба ця справа.. Або в мене серце із самородка говорить він. Але власне нещасне дитинство заважає Давидову побачити лихо чужих дітей. В образі Давидова з’єдналися трагедія людини не на своєму місці й трагедія села
Макар Нагульнов секретар Гремяченской партосередку. Він пройшов через світову війну, гази нюхав, був отруєний, геройски боровся в Громадянську війну. Війна стала головною справою його життя, там життя гріш ціна, і Богу гріш ціна, це й отруїло Нагульнова не менше газів. Через десять років після війни Макар усе ще воює, для нього вже іншого життя бути не може
Їхніми опонентами є супротивники Радянської влади. Яскравим їхнім представником є Яків Лукич Островнов. Яків Лукич Островнов, будучи прекрасним хазяїном і досвідченим агрономом, що робив усе по науці, у романі зображений між двох вогнів: Давидовим і Половцевим. Островнов був у хуторі не з бедних і, звичайно, був проти колективізації й колгоспів, потому-то він і погодився виконувати наказ Половцева розвалювати колгоспне господарство. Але, як теперішній хазяїн, що любить свою справу, вона не міг постійно шкодити справі. У роботі він забувався, рух і стурбована суєта хутора робили йому щиру приємність. У болісній роздвоєності душі жила ця людина, що робить дивні вчинки, що метається між страхом викриття й ненавистю до нової влади. У романі дана не тільки недвозначна оцінка комуністів творців колгоспу, але й відбиті її конкретні форми, наприклад спогаду Нагульнова про те, як він агітував середняків вступити в колгосп примусом і наганом. Та й вся історія гремяченского колгоспу, зображена письменником, не створює враження благополуччя її членів
У Піднятій цілині мир показаний як би в іншому вимірі: козаки немов втратили голос, жодна пісня не звучить у хуторі протягом усього дії не те що в Тихому Доні. Можна згадати про велику кількість людських смертей протягом порівняно невеликого роману. Наприклад, за вісім місяців життя в хуторі померло одинадцять чоловік, і тільки дід Агей умер природною смертю, крім того, згадується про смерті ще двадцяти чоловік
У ряді епізодів роману відбиті такі прояви звірства й жорстокості, яких не було в Тихому Доні, наприклад, Копрових, смерть матері Островнова. Враження від цих сцен підсилюється тим, що вони уведені в атмосферу звичайної, навіть буденної, життя
У фіналі роману звучить схвильоване слово автора, присвячене героям: …От і відспівали донські солов’ї дорогим моєму серцю Давидову й Нагульнову, отшептала їм пшениця, що поспіває, отзвенела по каменях безіменна річка, що текет звідкись із верхів Гремячего байраку..
(2 votes, average: 4.50 out of 5)