Моє відношення до роману М. Шолохова “Піднята цілина” і його героям

Переді мною стаття В. Марченко “Хліб наш насущний” (“Літературна Росія”, жовтень 1990 р.). Читаю: “Сталінська колективізація… стараннями вождів революції перетворила російського (і не тільки російського) селянина в батрака, відчуженого від землі, позбавленого традицій, мудрого збагнення селянського буття… Жодне суспільство у всій світовій історії, жодна держава не дозволяла собі розкоші так ненавидіти своє селянство, як наше…”.

Важкі, жорстокі слова. Подібні ним все частіше чуються із трибун, у різних виступах і доповідях.

Так, “великий перелом” у селі, “революція зверху” виявилися непотрібними, руйнівними, ведучими в тупик. Причини трагедії і її винуватці в основному відомі, хоча історикам має бути ще дуже багато роботи. Але більшість людей черпають своє подання про ту або іншу епоху не з робіт учених, а з художньої літератури. І наші нащадки про колективізацію будуть судити по романах і повістях. Більше яскравого добутку про ті часи, чим “Піднята цілина”, поки не створено. Недарма публіцисти, говорячи про період колективізації, часто беруть приклади із Шолохова. Роман цей, як би про нього не судити, міцно і назавжди

ввійшов у золотий фонд російської літератури. В історії літератури ми прочитаємо, що про епоху колективізації писали багато хто. Чому ж забуті “Бруски” Ф. Панфьорова, “Постоли” П. Замойського і інші добутки, а шолоховський роман живе? У добутку багато достоїнств. Він написаний мовою майстра, книга повна непідробленого гумору, прекрасних описів природи, легко читається.

Прекрасно описаний козачий побут, точно і яскраво відтворені Мова і напрям думок козаків. Уважно читаючи книгу, порівнюючи її з тими фактами, які стали відомі, з більш пізніми добутками про Село 20-30-х років В. Бєлова, Б. Можаєва, Антонова та інших, ми побачимо, що Шолохов у більшості випадків точно відбив епоху. Сумніви і коливання селян (обгрунтовані!), масовий забій худоби, примус козаків за допомогою пістолета, повна сваволя при розкуркулюванні, розкуркулювання середняків, розгубленість начальства після виходу лицемірної статті Сталіна “Запаморочення від успіхів” і багато чого іншого зображені письменником яскраво і правдиво. Але, говорячи про книгу і відношення до неї, увесь час відчуваєш якусь подвійність. Адже поряд із правдою Шолохов допускає і її перекручування на догоду політичним вимогам. Так, у романі колишній білогвардієць створює таємну організацію “Сполучник звільнення Дону”, щоб скинути Радянську владу.

Відомо, що ці організації видумувалися Сталіним і його оточенням, щоб виправдати сваволя і репресії. А вбивство Давидова і Нагульнова? Історики давно довели, що оповідання про жахи “кулацького терору” служили прикриттям терору проти селян. А пограбованими і озлобленими селянами вбито керівників у багато разів менше, чим знищено голів колгоспів самою владою. І проте я думаю, Шолохов, як і багато наших діячів культури того часу, щиро вірив, що країна будує прекрасне Майбутнє. Юність письменника пройшла у вогні Громадянської війни. Можливо, тому насильство не здавалося йому настільки жахливим, як нам. Відомо, що Михайло Олександрович сам багато займався створенням колгоспів, боровся з недоліками, помилками і перегинами в колгоспному русі на Доні, рятував багатьох чесних комуністів, радянських працівників, рядових трудівників від необгрунтованих репресій. Імовірно, йому здавалося, що ці труднощі і “перегини” можна перебороти, що в житті селян дійсно наступлять щасливі дні. У другій частині “Піднятої цілини”, написаної через 20 років, відчувається, що автор пише вже без колишнього запалу і оптимізму. Мені особисто роман “Піднята цілина” подобається. Я від душі потішаюся над витівками і оповіданнями діда Щукаря, переживаю разом з Кіндратом Майданниковим і іншими козаками, коли вони “зі сльозою і кров’ю” рвуть “пуповину, що з’єднує… із власністю, з биками, з рідним паєм землі”. Смішно, як Макар Нагульнов вивчає англійську мову, слухає по ночах півнів. Я жалую Давидова, що мучиться, того що не може порвати з Лушкою, і любуюся Варєю Харламовою і її чистим почуттям до Давидова.

Мені до сліз шкода красеня Тимофія Рваного. Теперішнє життя описане в романі. Але немає в цьому добутку чогось, що завжди відрізняло російську літературу. Видимо, тут бракує гуманізму. Адже майже у всіх сценах, у яких описується сваволя, автор як би мовчачи співчуває гвалтівникам. Доля “Піднятої цілини” доводить ще раз, що не можна служити ідеї, що призиває будувати щастя за допомогою жорстокості. Письменник – насамперед людинолюбець, а вже потім політик. Шолохов, виконуючи сталінське замовлення, як би виправдував своїм талантом ті нечувані наруги і беззаконня, які творили над селянством.

До героїв роману відношення також суперечливе. Особливо це стосується Давидова і Нагульнова. Колишній балтійський матрос, слюсар Краснопутилівського заводу підкуповує своєю силою, чесністю, умінням зрозуміти і визнати помилки, відсутністю зазнайства. Ми співчуваємо йому, коли він, надриваючись, оре свою десятину. Не можна не посумувати над його загибеллю. Але ми не можемо не дивуватися легкості, з якою цей городянин береться судити про сільське господарство. Нас відштовхує його відношення до “кулаків”. Жодного разу його не відвідує думка, що це насамперед люди, що мають таке ж право на щастя, життя і волю, як і він сам! Після розмови із секретарем райкому він міркує: “Чому його не можна – до нігтя? Ні, братишка, вибач! Через твою терпимість ти і розпустив кулака… з коренем його як шкідника”. Макар Нагульнов до мозку костей відданий ідеї світової революції.

Це людина, якій особисто нічого не треба, аскет, що живе заради вищих інтересів. Але страшно стає, коли читаєш його визнання: “Жалкуєш? Так я… тисячі зараз дідів, діточок, бабів… Так скажи мені, що їх треба в розпил… Для революції треба… Я їх з кулемета…”. Чи не такі, як Нагульнов, з легким серцем заради “революції” і знищували тисячі ні в чому не винних людей? Макар адже не тільки говорить. Він не замислюється застосовувати силу, щоб змусити козаків здати хліб… До теперішнього, щасливого життя піднімає людей не сила, не примус. Людина повинна відчути, що вона хазяїн своєї долі, а не гвинтик у величезній державній машині. Людина хоче бути хазяїном над землею не в пісні, а на своїй, нехай невеликій ділянці. Вона повинна їсти хліб, вирощений на її землі і своїми руками, а не “відпущений” владою.

Сьогодні вже прийняті закони, що відроджують селянство. Почалося відродження козацтва. Роман “Піднята цілина” – видатний добуток, незважаючи на всі недоліки. Він завжди залишиться пам’ятником життя козацтва, історичним свідченням про важку епоху, нагадуванням про те, що не можна будувати світле майбутнє на насильстві.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Моє відношення до роману М. Шолохова “Піднята цілина” і його героям

Categories: Нові твори

Links