Поезія Андрія Малишка – це його біографія. Із дитинства він виніс синівську любов до матері, і вершиною його поезії є вірш про неньку. “Пісня про рушник” – це зізнання в любові найріднішій людині, яка не досипала ночей, виховувала сина, а проводжаючи в далеку дорогу, дала на щастя, на долю вишитий рушник. Усе життя Малишка в його поезіях. Школа стала для Андрія тим місцем, де все для нього відбувалося вперше: перший вірш, перша дитяча дружба, перше кохання. їм поет присвячував свої твори. Через усе життя проніс він повагу до вчителя Трохима
Івановича, який навчав своїх учнів не лише математики чи мови, а й виховував у них любов до Батьківщини. Малишко згадував, як після уроків діти збиралися біля вчителя, пили чай без хліба; як приносили в школу полінця дров, щоб протопити піч і не змерзнути на уроках; як проводжав старий учитель своїх учнів у життя і отримував від них листи зі словами подяки за науку, любов і терпіння. Після закінчення школи Андрій Малишко іде вчитися до Києва. Древнє місто захопило юнака своєю красою і величчю. Багато років по тому поет згадуватиме свою юність як найщасливішу пору життя: Отут ми садок посадили, нехай достигають
черешні, Криницю копали глибоку, на підмури клали граніт… Он кличуть до себе у гості садок мій, і вулиця, й площа. Трамваїв дзвінок голосистий, як птиця, щебече з людьми. Де б він не був, куди б не закидало його життя, Малишко завжди пам’ятав “білі каштани, світлі вогні”, “київські ночі, зустрічі в саду”, “гори високі, синь дніпрову” Коли почалася Велика Вітчизняна війна, талант Малишка вибухнув новою силою. У цей грізний час поет іде в армію “правофланговим рядовим, заспівувачем першим”. Він був разом із воїнами-фронтовиками і в гіркий час поразок у перші місяці війни, і в дні гарячих боїв на Дону і Волзі, і в переможному поході у країни Східної Європи. Усе, що він пережив, що побачив, вилилося в поетичні рядки. Але твори Малишка – це не просто літопис життя митця. Поет переосмислював події, пропускав крізь серце, розкривав перед читачем усю гаму глибоких почуттів: синівську любов до Батьківщини, ненависть до ворога, тугу за сплюндрованою Україною, нестримний порив до бою, до перемоги. Воїни на фронтах, партизани в тилу у ворога, підпільники йшли у бій, перемагали і вмирали з поетичним образом матері-Вітчизни, створеним талантом Малишка. Ніби урочиста клятва звучали слова: Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице, крапля у сонці з весла. Я віддам свою кров, свою силу і гідність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла. Поезія Малишка воєнного періоду, зібрана в книгах “Битва”, “Ярославна”, надихала людей на подвиги у битві з ворогом. Нині – це нев’янучий літопис героїзму народу в боротьбі з фашистськими загарбниками. Коли “оддудніла, одгукала, одклекотіла війна”, Андрій Малишко пише твори про трудові подвиги народу, який піднімав країну з руїн. Поет ніколи не стояв осторонь життя. Немає в Україні жодного куточка, де б не побував Андрій Самійлович. У своїх книгах він відтворив історію країни від відбудови Дніпрогесу до польоту в космос, оспівував людину праці, схилявся перед образом матері. У його творах струменить радість буття, розцвітають червоновишневі світанки і веселки на небі, милує око блакить вечорів. Малишко відчуває себе сином народу, він готовий віддати всього себе служінню Батьківщині: Дерзань і мрій клекоче в серці грім, І знов дорога, сонце чи негода. І знову труд, бо я лиш син народу, Малий листок на дубі віковім. Звичайно ж, Андрій Малишко був поетом свого часу, своєї епохи. Жодного разу, в жодному вірші він не піддав сумніву справедливість комуністичному режиму. Всі його збірки рясніють згадками про керівну роль комуністичної партії. Поет осмислює життя і діяльність В. І. Леніна, пропагує ідею комуністичного майбутнього. І Малишко не брехав ні собі, ні людям. Він справді вірив у світле комуністичне майбутнє і оспівував його. Та цей офіціоз не повинен закривати перед вдумливим читачем ніжну, замріяну душу лірика, який любив свою рідну землю і свій народ.
