Поезія Н. Вороного
Народився на Дніпропетровщині в сім’ї ремісника. Утворення одержував у ремісничих училищах, звідки був виключений за революційну діяльність. Був під наглядом поліції, не мав права вчитися у вищих навчальних закладах Росії. Продовжив навчання у Віденському й Львівському університетах. Якийсь час був режисером в українському театрі “Російська бесіда”, актором у трупах Н. Кропивницького, П. Саксаганського. З 1910 року жив у Києві, але в 1920 році, не прийнявши нової влади, емігрує. Наприкінці 20-х років вернувся Вукраину.
В 30-х роках був
Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй український побутово-історичний колорит. У Києві живе в неволі син половецького хана. У полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив при собі. Жив хлопчик у розкоші, у повазі. Він поступово став забувати рідний край, звик до чужого краю, чужим звичаям. Але важко доживати своє століття половецькому ханові на самоті. І посилає він на Російську землю гінця, доручивши йому знайти сина й запекти рідні половецькі пісні. “А як всі те не допоможе, дай йому евшан-зелье”, – сказав хан
Посланець знайшов хлопчика. Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні. Вони подобалися хлопчикові, але не зачіпали його душі. І тоді співак дав йому понюхати евшан-зелье. Рідний степ – широка, вільна, раптом устала перед очами, і з нею батько нещасний!!! Прокинулося найдорожче, святейшее почуття – любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака. “краще в рідному краї милому поляглися костями, Чим у землі чужий, ворожої В славі й пошані перебувати! – вилітають із його вуст слова, і він, “обходячи охорону”, крадькома прямує “у рідний степ, у край всемилий”, тому що найдорожче для людини – його рідна земля й воля. Горам тій людині, що відрікся свого, потрапивши на чужу землю, забув рідне слово, блиск материнських очей і мозолисті руки батька. З болем у голосі звертається Н. Вороною до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синам, звучать останні рядки поеми:
Україна, мама дорога! Або не те ж з тобою відбулося? Синів твоїх чи багато На степах твоїх залишилося? чиНе відреклися вони свого роду, своєї матері-вітчизни?
Немає в нас тієї сили, що розбудить почуття національного достоїнства, немає кобзарів, які колись “співали-віщували завіти шляхетні”. От чому тепер “манівцями блукаємо без дороги”, і поет справедливо ставить запитання:
Де ж того евшана взяти, Того зілля-привороту, – Що на потрібний шлях направить…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)