Поетичний збірник Гюго “Відплати”

2 грудня 1851 р. президент республіки Луи-Наполеон Бонапарт, племінник Наполеона I, зробив державний переворот, розпустивши Національні збори й заарештувавши діячів парламентської опозиції. 4 грудня армія придушила повстання, що почалося в Парижі, – при цьому загинули багато беззбройних городян, у тому числі жінки й діти. Віктор Гюго входив до числа невеликої групи депутатів – жагучих супротивників нового монархічного ладу. Грудневі розстріли зробили подальшу боротьбу неможливої

Письменникові довелося бігти із країни – він повернувся

з еміграції тільки після безславного падіння Другої імперії, в 1870 р. Збірник віршів “Відплату” був написаний по гарячих слідах подій. У заголовках книг іронічно обіграються врочисті завірення Наполеона III, прологу й епілогу подані символічні назви “Nox” і “Lux” – “Ніч” і “День” латинь^-латині-по-латині

Жалюгідний пігмей, незначний племінник великого дядька, напав у мороці з ножем на беззахисну Республіку. Батьківщина залита кров’ю й брудом: знехтувана кліка бенкетує в палаці, а під покривом ночі в братську могилу скидають трупи безневинно вбитих. Коли заціпенілий народ

пробудиться, настане священна мить відплати. А поки немає спокою одному лише поетові: хоча навіть стихії призивають його до смиренності, вона не схилить голів – нехай його гнівна муза стане гідною спадкоємицею Ювенала й спорудить ганебні стовпи для лиходіїв

Франція впала, у її чоло вбитий каблук тирана. Цей вилупок закінчить дні свої в Тулоні – там, де починалася слава Наполеона. Племінник^-племінника-бандита-племінника з нетерпінням чекають каторжники в червоних куртках і в кайданах – незабаром і він поволочет ядро на нозі. За злочином неминуче треба розплата – злодії, шулери й убивці, нанесшие зрадницький удар вітчизні, будуть прокляті. Але поки їм курять фіміам продажні святенники – їхній хрест служить Сатані, а в потирах шаріє не вино, а кров. Вони замислили знищити прогрес, сповити дух, розправитися з розумом. Дарма гинуть мученики за віру – у Франції Христом торгують, розпинаючи його знову жадібністю й лицемірством. Нікуди зиркнути: придворні навперебій лестять Цезареві, розбійники-біржовики жиріють на народних костях, солдати пиячать, прагнучи забути свою ганьбу, а робітник люд покірно підставляє вию під нашийник. Франція тепер нічим не відрізняється від Китаю, та й у всій іншій Європі споруджені ешафоти для кращих її синів. Але вже чутний залізний крок прийдешніх днів, коли кинуться навтіки королі й загримить на небесах труба архангела

Ллється радісна пісня – хвалебним гімном разродились Сенат, Державна рада, Законодавчий корпус, Ратуша, Армія, Суд, Єпископи. У відповідь їм звучить скорботне тисячеустное “Miserere” (Господи, помилуй) – але безумці не внемлют. Прокинься ж, народ, устань, як похований Лазар, тому що над тобою знущаються ліліпути. Згадай, як 4 грудня сп’яніла від крові солдатня палила по беззахисним людям – глянь, як бабуся ридає над мертвим онуком. Коли в усі душі проникнула гнилизна, краще бути вигнанцем на острові й любуватися вільним польотом чайок зі стрімчака в океані. Свята республіка батьків віддана, і ця справа рук армії – тієї самої армії, слава якого гриміла в століттях. Обірвані солдати йшли під прапором Волі, і стара Європа содрогалась під їхньою переможною ходою. Нині про цих воїнів усі забули – на зміну їм з’явилися герої, які играючи справляються з жінками й дітьми. Вони йдуть на приступ Батьківщини, штурмують закони – і знехтуваний злодій щедро нагороджує своїх преторианцев. Залишається лише мстити за цю ганьбу – громити суворим віршем нову імперію й звіра в золотий короні

Жився-був зубожілий принц, обманом взявший собі знамените юля. І от він улаштував змову, учинив “прекрасне лиходійство”, увійшов у Лувр у гримі Наполеона… Дивуються древні вожді, великі диктатори минулих століть: на фронтоні храму красується шахрай у дірявих панталонах – ні, це не Цезар, а всього лише Робер Макер (персонаж п’єси “Постоялий двір Адре” – тип цинічно, що хвалиться грабіжника, і вбивці). Він схожий на мавпу, що натягнула на себе тигрову шкіру й зайнялася розбоєм, поки мисливець не приструнив її. До підкидька ешафота потягнулися ті, хто всіх гаже й підлий, – чесна людина може лише гидливо відхитнутися від них. Вони люто працюють ліктями, прагнучи дібратися ближче до престолу, і кожного вискочку підтримує своя партія: за однією горою коштують лакеї, за інший – продажні дівки. А мирні буржуа невдоволено бурчать, тільки-но їм у руки попадається вільна стаття: звичайно, Бонапарт – мазурик, але навіщо ж кричати про це на все світло? Боягузлива низькість завжди була опорою злочину. Настав час облаштовуватися в рабстві – хто розпластається на череві, той превстигне. Всім шахраям і бандитам найдеться місце біля грошей, а інших чекає тяжка, безвихідна вбогість. Але до тіні Брута волати не коштує: кинджала Бонапарт недостоин – його чекає ганебний стовп

Народу не потрібно вбивати лютого тирана – нехай він живе, відзначений каїновою печаткою. Його підручні в суддівських мантіях засилають на вірну смерть безвинних: на каторгу йде дружина, що принесла чоловікові хліб на барикаду, старий, що дав притулок вигнанцям. А продажні журналісти співають осанну, прикриваючись Євангелієм – вони лізуть у душу, щоб вивернути кишені. Смердючі листки, тішачи святенників і ханжей вигадками про чудеса, торгують евхаристией і роблять із храму Божого свій буфет. Але живі борються, вони несуть у прийдешнє велику любов або священну працю, і тільки їхнім подвижництвом зберігається ковчег завіту. По невидимій у тьмі дорозі поспішає Прийдешнє з наказом, написаним вічними письменами – наближається суд Господень над знехтуваною бандою грабіжників і вбивць

Робер Макер натягнув на себе корону, викликавши переполох на стародавньому цвинтарі: всі бандити колишніх часів жадають потрапити на коронування побратима. А з Парижа починається повальна втеча: ідуть у вигнання Розум, Право, Честь, Поезія, Думка – залишається одне лише Презирство. Тирана чекає розплата за страждання й сльози, за смерть мучениці Полини Ролан – ця прекрасна жінка, апостол правди й добра, згасла в посиланні. І гірко терзається велика тінь Наполеона: ні загибель армії в засніжених полях Росії, ні страшна поразка при Ватерлоо, ні самотня кончина на острові Святої Олени – ніщо не може зрівнятися з ганьбою Другої імперії. Карлики й блазні за ноги стягнули імператора із властительной колони, щоб дати йому роль царька у своєму балагані. Свершилось відплата за переворот вісімнадцятого брюмера – паяци беруть приклад ститана.

Жалюгідна мерзота відтепер іменується Наполеоном III – в обдертий фіакр запряжені Маренго й Аустерлиц. Європа трясеться від сміху, регочуть Штати, стрімчаки втирають сльозу: на троні сидить фігляр в обнимку зі злочином, а імперія перетворилася в одне величезне кубло. Французький народ, що ніколи розвіяв граніт бастилий і викував права народів, нині тремтить як аркуш. Достоїнство зберігають лише жінки – вони стратять мерзотників презирливою посмішкою. І лунає громовий голос поета: обережність – ця жалюгідна чеснота боягузів – не для нього. Він чує заклик пораненої вітчизни – вона благає про допомогу. Самий чорний морок передвіщає світанок: Франція, упряжена у візок п’яного сатрапа, відродиться й знайде крила. Согбенний народ розпрямиться й, стряхнувши липкий бруд нинішнього смітника, стане в усій красі перед піднесеним миром

Твердині Єрихона зваляться під звуки труб Навина. Мислителі, переміняючи один одного, ведуть людський караван: за Яном Гусом треба Лютер, за Лютером Вольтер, за Вольтером Мирабо – і з кожним кроком уперед імла рідіє. Але іноді виходить із засідки Зло зі своїм мерзенним поріддям – шакалами, пацюками й гієнами. Розігнати цих тварин може тільки лев – суворий владар пустелі. Народ подібний до лева; почувши його рик, зграя дрібних шахраїв кинеться врозсип і зникне назавжди. Потрібно пережити ганебні роки, не заплямувавши себе: блукач-син не повернеться до мати^-франції, поки в ній править самозваний Цезар. Нехай залишиться тисяча, сотня, десяток завзятих – поет буде серед них; а якщо всі голоси протесту замовкнуть – один продовжить боротьбу

Свята мрія блищить удалині – потрібно розчистити до неї дорогу. У темряві блискає багряний промінь – зірка всесвітньої Республіки. Вільне людство стане єдиною сім’єю, і на всій землі наступить розквіт. Це свершится неминуче: повернуться воля й мир, зникнуть раб і жебрак, з неба снизойдет любов, святий кедр Прогресу осінить Америку і Європу. Бути може, нинішні люди не доживуть до подібного щастя: але й вони, на мить опам’ятавшись у своїх могилах, поцілують святі коріння древа

Е. Д. Мурашкинцева