Максим Рильський розпочав свою творчість у “гроні п’ятірному” неокласиків. Їх висока школа дуже вдячно позначилася на поетичній майстерності цього тонкого і вишуканого лірика. Навіть у тих творах, які він був змушений написати на догоду ідеологам від літератури (а таких “поезій” у нього небагато, та й ті написані з метою захистити себе від цькування за “буржуазність”), Рильському не зраджує почуття міри і хорошого смаку. Там, де йому не треба було дбати про ідеологічну вивіреність, а такою віддушиною завжди була для “радянських
поетів” пейзажна та інтимна лірика, він створив чимало прекрасних віршів. Мотив гармонії людини і природи Максим Рильський інтерпретує надзвичайно цікаво та оригінально. Краса навколишнього світу, одвічна загадковість природи – невичерпне джерело натхнення для поетів. На диво чутливий до гарного та гармонійного довкола себе, Рильський майстерно переливав тонко вловлені природні барви й звуки у віршовані рядки. У його любові до природи є щось синівське, трепетне, безпосереднє: Вона – не тільки тема вірша Або картини, – В ній є висоти незміримі Й святі глибини. Вона – це мати. Будь же
сином, А не естетом, І станеш ти не папіряним – Живим поетом! Якщо для лірики Павла Тичини характерні весняні настрої, то пейзажна поезія Максима Рильського швидше дозволяє назвати його співцем осені: Запахла осінь в’ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом, – І свіжі айстри над піском рум’яним Зоріють за одчиненим вікном. Така “осінність” його пейзажної лірики зовсім не означає безнадії в чеканні невідворотності зими, у згасанні природних барв і наступному глибокому сні. Осінь у поета – символ зрілості та мудрості, бо шал весни і спекотна знемога літа вже знайомі серцю. А все, що пережито, перелюблено, передумано до осінніх днів, вже зветься – досвід. Усе, що цвіло навесні, обертається плодом. Усе, що надбав чи втратив, вчить цінувати з відстані осінь життя. “Вміє розставатись той, хто вмів любить…” (“Яблука доспіли”). Але не слід думати, що людське серце, вкутане опалим осіннім листом, приречене відтепер лише на те, щоб втішатися спогадами і складати рахунки своїм надбанням і втратам. Навіть глибокий сон природи не зупиняє тих живлющих соків, що нуртують у ній. Серце ж людське й поготів: здатність відчувати, любити, вірити неспроможні зупинити ні упокореність осені, ні холодні подихи зими (“У теплі дні збирання винограду”, “У присмерку осінньої алеї”). Осінь не владарює неподільно в пейзажній ліриці Рильського. Весняний легіт теж навіває йому чудові віршовані рядки: Я натомився од екзотики, Од хитро вигаданих слів, – А на вербі срібляться котики, І став холодний засинів. Нехай я щастя не знайшов того, – Його весна несе струнка, І держить свічку воску жовтого її мережана рука. (“Я натомився од екзотики”) Чутлива до краси поетична муза Максима Рильського знаходить її в будь-якій порі року. Вона облагороджує і привносить своєрідний чар у передчуття зими (“Не забуду вечора хрусткого”), відкривається назустріч шаленим обіймам весни (“Поле чорніє”: “Де вас подіти, зелені надії? Вас так багато – серце порветься!”; “Весною ми їздили в поле”), купається у сонячній зливі літніх днів (“На білу гречку впали роси”, “Опівдні”), переймається світлою печаллю осені (“Запахла осінь в’ялим тютюном”, “У присмерку осінньої алеї”…). Але неодмінно поетова душа гармонує зі станом природи, переповнюється її настроями, дихає її силою, мудрістю, красою.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)