Поетична творчість В. Стуса
УРОКИ 58-59
Тема. Поетична творчість В. Стуса.
Мета: ознайомити учнів із творчістю В. Стуса, розкрити їм глибину і неповторність лірики поета, навчити розуміти філософську поезію та прищепити любов до неї; допомогти усвідомити значення творчості В. Стуса для української літератури.
Тип уроку: лекція з елементами аналізу поетичних творів.
Обладнання: портрет В. Стуса, збірка поезій, епіграф.
I. Організаційна частина.
II. Повідомлення теми, мети уроку.
Епіграфом уроку хай будуть слова В. Стуса:
“…Жив, любив і не набрався
III. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу.
Оскільки поезія В. Стуса надзвичайно складна й не завжди посильна для аналізу учнями, то вчитель робить огляд поетичної творчості сам.
Матеріал для лекції.
У кінці 50-х років минулого століття готувалася до виходу збірка “Зимові дерева”. В. Стус написав передмову – “Двоє слів читачеві”. Зачитаємо уривки з неї та обговоримо найцікавіші спогади В. Стуса, які стосуються його творчості.
Писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень і юнацького кохання не виходив.
Роки
Нам є де йти – на хвилі, на землі –
Шляхи – немов обрії – далекі і прозорі.
…Хай юність догорить –
Ми віддані життю, і нам віддасться в мові!
Такими оптимістичними бачаться майбутні життєві дороги у вірші “Не одлюби свою тривогу ранню” (1958).
Та зрілість – і поетична, і громадянська, і просто людська – приходить до Василя швидко. Уже армійські вірші (1959-1961), хоч їх небагато, та поезії років учителювання в Горлівці (1961 – 1963) засвідчують глибину художнього осмислення життя, плідні пошуки в галузі художньої форми. Читаємо поезії “Коли я один-однісінький”, “Я знаю”, “Навкруг Землі моєї кружляли мрії”, “Сто років як сконала Січ”.
(Звертаємо увагу на художні засоби у цих віршах.)
Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, складності світовідтворення з істинно національним, що сягало глибин народної естетики, моралі, світобачення. Поезія Стуса тих років несе в собі прикмети часу. Поет розуміє, що
Минає час моїх дитячих вір
І я себе з тим часом проминаю,
І вже не віднайдусь.
(“Минає час моїх дитячих вір”).
У ряді віршів В. Стус розмірковує над сутністю людського існування, Над пошуками шляхів у житті і боротьбі за вселюдську правду (“Молодий Гете”, “Утекти б од себе геть світ за очі”, “Не можу я без посмішки Івана”).
Ці вірші можна зачитати на уроці. В. Стус готував до друку збірки “Круговерть” та “Зимові дерева”. Але вони так і не побачили світу.
Поезії з цих збірок – це медитативні роздуми про те, як живе і як мусить жити людина, про невгасиму любов до України. У віршах циклу “Костомаров у Саратові” та інших поезіях звучить передчуття грядущої
Боротьби, неволі, трагічних шляхів, що не лише приведуть до смерті, але й загартують душу шевченківським гартом і незламністю, освітять їх сяйвом:
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя – одне стернисте поле,
Але перейти – не помину.
Дотягну до краю. Хай руками.
Хай на ліктях, поповзом – дарма,
Душу хай обшмугляю об камінь –
Все одно милішої нема
За цю утрачену й ледачу,
За байдужу, осоружну,
За землю цю, якою тільки й значу
І якою барвиться сльоза.
(“Присмеркові сутінки опали”).
Енергія почуття і віра у свою правоту, які звучать у цьому вірші, надають йому високого звучання справжньої поезії. Тут також чується ота вимоглива любов до рідної землі, яка не прощає їй гріхів, похибок, вимагає бути золотом найвищої проби, чистою, великою, тому й малює – нехай і побіжно – її образ штрихами-епітетами “ледача”, “байдужа”, “осоружна”. Але сам він живе нею, цією “осоружною”, за яку “милішої нема”, тільки в любові до неї й чується людиною.
Мотив приреченості, трагічної долі, мотив самотності часто звучить у табірних поезіях В. Стуса – бо ж, власне, вся його поезія після 1972 року була табірною, невільницькою. Окрім двох перших збірок, які не побачили світу, могла б бути ще збірка “Веселий цвинтар” (1970) – та й вона повторила долю двох перших. Збірка ж “Палімпсести” (1972-1979) складається з табірних віршів.
Пояснюємо учням значення слова “палімпсести”. Це – давні пергаменти, з яких зітерто старий текст і по ньому написано новий, але старі письмена деінде все-таки проступають.
Серед жанрів цієї збірки переважають ліричні образки, роздуми, сповіді, звертання, які складають картину писемного буття, напруженого, нуртуючого глибокими думками і палкими емоціями.
Розглянемо поезію “Як добре те, що смерті не боюсь я”. Цей вірш певною мірою можна вважати програмним для поета, у ньому сконцентровано його життєве кредо.
Читання поезії учнями.
Слово вчителя.
Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.
Вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору.
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст…
Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой, – через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, що на ньому його розіп’яли.
Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переконаність у тому, що правда – за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина:
…жив, любив і не набрався скверни,
Ненависти, прокльону, каяття.
Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу. Пояснюємо значення слова “скверна” (що-небудь мерзенне, порочне, те, що викликає огиду). Все це “скверне” не зачепило поета, хоч і боровся він з ним (тут ліричного героя можна ототожнити із самим поетом) усе життя, за що й потрапив у неволю.
В. Стус, перебуваючи в неволі, вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Крізь холодні сніги й через роки неволі поет звертається до нього:
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої очі,
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Ліричний герой – сам Стус – знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більше того – він сам свідомо вибрав собі трагічну долю, благав Бога,
Щоб був я завжди такий,
Яким мене мати вродила
І благословила в світи.
І добре, що не зуміла
Мене від біди вберегти.
(“Господи, гніву пречистого…”).
Тож невипадково образ матері творить поетичне кільце – починається вірш словами про те, що герой не боїться смерті. І в кінцівці теж – двічі – автор повторює: до народу повернеться тільки тоді, коли “в смерті обернеться до життя – і тоді “в смерті з рідним краєм” порідниться. Пригадаймо з минулого уроку, що В. Стус повернувся в Україну лише після смерті. А Україною він жив і марив, бо любов до України – смисл поетового життя.
Табірне життя, похмурі північні пейзажі – в усьому Василеві Стусу бачилась Україна.
Познайомимо учнів з невеликим пейзажним віршем “На колимськім морозі калина”.
Читання поезії вчителем.
Коментар вчителя.
Рідний поетові цвіт на чужинецькій землі зацвів рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється зі сльозами, та ще й рудими, – припалений вогнем колір червоної калини викликає асоціацію з кривавими слізьми (руда кров – постійний епітет у народних піснях та думах). І відразу – як спалах болю – різкий контраст:
Неосяжна осонцена днина,
І собором дзвінким Україна
Написалась на мурах тюрми.
Навіть на тюремних мурах стужілий за Україною поет бачить її в образі дзвінкого собору – тут за асоціацією пригадується “Собор” О. Гончара, наче переносить його у спогадах на свято в рідній землі – коли і дзвони, і сонце, й радощі. Та знову виникає лихий контраст, картина колимських снігів:
Безгоміння, безлюддя довкола,
Тільки сонце, і простір, і сніг,
Та ота якимись вітрами занесена калина…
Звернемо увагу, як майстерно, лише переліком: безгоміння, сонце, сніг, простір – створює В. Стус точну картину північного безлюддя. Якою психологічно промовистою є метафора:
І котилося куль-покотьолом
Моє серце в ведмежий барліг.
Завершується цей пейзажний малюнок філософським образом, підтекст якого стане зрозумілим лише у контексті всієї творчості і життя В. Стуса:
І зійшлися кінці і начала
На цій чужинецькій землі.
Є в доробку поета ще один вражаючий спогад-пейзаж – поле, синє, як льон.
Читання учнем поезії “У цьому полі, синьому, як льон”.
Коментар вчителя.
А що ж це за синє поле? Це – просто якийсь казковий образ рідної землі, поле, синє, як льон, як синє українське небо, як сині її озера і ліси…
І ось ввижається поетові на цьому полі, де він один, сто тіней, сто чорних тіней, символ небезпеки, загрози – вони довжаться, ростуть, назустріч рушають.
Страх закрадається в душу ліричного героя. Закрадається сумнів, думка:
А може вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Та це лише хвилинний сумнів. Нехай у цьому полі, синьому, “як льон”, “супроти тебе – сто тебе супроти” – нехай заборона, боротьба, прокльони. Із глибини єства людини вириваються тверді, упевнені слова:
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –
Стояти. Тільки тут. У цьому полі,
Що наче льон. І власної неволі,
Спізнати тут, на рідній чужині.
Мотивами любові до України, туги та жури за неї перейняті інші поезії В. Стуса: “За мною Київ тягнеться у снах”, “Сосна із ночі випливала, як щогла”, “Такий близький ти, краю мій”. У цих віршах тема України розкривається через душу поета, різні її грані, в них звучать вічні теми про сутність людського в людині.
В. Стус був патріотом у найвищому, найблагороднішому значенні цього слова. За свою любов до України поет заплатив життям. Але любити рідний край не означає лише захоплюватись його красою, оспівувати її. Справжня любов полягає в тому, щоб бачити і темні сторони в житті народу, навіть його гріхи, намагатися, щоб Батьківщина ставала чистішою. Справжні поети не минають похмурих сторінок нашої історії (Т. Шевченко, І. Франко, П. Куліш, Олександр Олесь, В. Сосюра, В. Симоненко).
У поезії “За літописом Самовидця” В. Стус теж осмислює чорні сторінки нашої історії, змальовуючи жахливі часи усобиць в Україні, коли брати проливали рідну кров, продавали близьких у ясир, підіймали руку навіть на матір.
Читання поезії “За літописом Самовидця”.
Коментар вчителя.
Уже з перших рядків окреслюється страшна апокаліптична картина братовбивчої боротьби, якої жахаються не тільки люди, а й природа, сонце, сам Бог.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
Мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарів – високо
Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Сонце – символ життя, світла, радощів – і те “украдене”: воно перелякане тим, що чинять люди, “зизить схарапудженим оком”. Жах від побаченого на землі передається чисто стусівським порівнянням: “мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.”
Принагідно зауважимо, що образ коня улюблений в народній творчості. В. Стус звертається до цього образу у момент найвищого емоційного напруження твору, втілюючи в ньому, як і в пісні чи в драмі, добрі начала вірності, незрадливості. В. Стус почуття жаху перед руїною, яку переживає українська земля, увиразнює пронизливим порівнянням – сонце дивиться на землю, мов кінь, що чує під серцем ножа.
Звернемо увагу, що Бог у поезіях В. Стуса – це символ людської совісті, віри в добро та справедливість. Можна принагідно згадати вірші “Ввесь обшир мій – чотири на чотири”, “Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни.”
Поет звертається до Бога і в час, коли йому нестерпно важко, коли він шукає в ньому опори, любові до людини, до рідної землі.
І образ сонця, й коня, що чує під серцем ножа, і враженого Бога, й материнські прокльони, випалена земля, загачені трупом людським річки, й різні люди, продані в неволю, – все це волає до тебе, кричить: схаменіться! Отямтеся! Що ви робите, люди? Забудьте зло й ненависть, ви ж брати! Це так актуально і зараз, на початку нового тисячоліття.
В. Стус, вдаючись до далекого історичного минулого України, до однієї з її найчорніших і найтрагічніших сторінок, через роки звертається до сучасників, закликає зробити належні висновки, щоб не повторювались страшні картини, які пережила Україна у сімнадцятому та двадцятому століттях.
Його життя й боротьба, думки, почуття й помисли, кожен образ і кожен вірш не лише пов’язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а й сповнений нею.
М. Ільницький справедливо стверджує, що “… Стус відривався уявою від поділеного на квадрати світу і поринав у космос, який окреслюється поняттям Україна”. Це космос його душі, альфа й омега його почувань, його “дорога долі, дорога болю.” Україна виступає в його віршах не як географічне поняття чи взагалі зовнішній об’єкт, – вона існує в ньому самому як психологічна даність, щоразу виринаючи у душі чи то кетягом червоної калини, чи апокрифічним пером літописця Нестора, чи космічною музикою струмка.
Тепер можна зрозуміти, чому В. Стус тяжіє до такого жанру лірики, як вірш-медитація, філософський роздум над сутністю людського життя, його вищої мети, над вічними проблемами добра і зла та боротьбою між ними. Жанр ліричної медитації зумовлений притаманною Стусові особливістю поетичного обдарування – щасливого поєднання емоційної сили ліричних переживань з глибоким інтелектуалізмом, філософським осмисленням конкретних реалій життя.
Національні образи – Україна, Дніпро, дуб, руїна, Тясьмин, молитва, предковічний, душа, голуби – поряд з архаїзмами, міфологізмами творять неповторний лексичний світ. Взагалі В. Стус відзначається неповторним індивідуальним стилем, самобутністю, незвичністю філософсько-інтелектуальних струменів, ускладненістю образотворення, метафоризацією думки. М. Ільницький цілком слушно зауважує, що здатність піднести конкретне спостереження до рівня глобальної метафори символу – характерна риса поетики В. Стуса. Мова його поезій визначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами. Поет часто вдається до словотворення, неологізмів, деформує слова, але з таким почуттям такту, міри, що повтори допомагають глибше розкрити задум, поета.
Ось декілька неологізмів із його поезій: “наверх”, “наниз”, “нажиття”, “наскін”. Префікс на – немов надає “динаміки” звичайним словам верх, низ, життя, скін. Подібними є слова: “додосвідки”, “надсмеркання”, “поранок”, “безоко”, “безсердо”, “витерп”, “паніготь”.
Новаторські підходи В. Стуса до образотворення, орієнтація на психологізм, звернення до підсвідомого, філософська глибина та інтелектуалізм поезії виводять її на обшири вершинних світових досягнень.
В. Стус відомий як обдарований перекладач творів визначних майстрів художнього слова, близьких йому за образною суттю, спрямованістю й глибиною думки. Це – Гете, Рільке, Лорка, Цветаева.
При цьому він залишається глибоко національним поетом. Він зумів відчути і відобразити світ свого народу, нації у складних історичних перепадах минулого й сучасності, побачити ті зміни, які відбулися з часів Шевченка. Невипадково нині про українську літературу говорять – від Шевченка до Стуса.
Твори його перекладені англійською, німецькою, російською, іншими мовами світу.
Питання для учнів.
1. Які реальні події життя В. Стуса знайшли відображення у його творчості?
2. Як у відомих вам поезіях розкриваються патріотизм, любов поета до України?
3. Як через окремі образотворчі засоби та деталі вимальовується образ України?
4. Що ви можете сказати про індивідуальний стиль поета?
5. Як ви розумієте такі слова митця?
Ми ще повернемось,
Обов’язково повернемось,
Бодай –
Ногами вперед,
Але: не мертві,
Але: не переможені,
Але: безсмертні.
V. Домашнє завдання.
Підготувати розповідь про В. Стуса як незвичайну постать в українській літературі. Аналізувати творчий доробок поета. Самостійно опрацювати поезії: “Не одлюби свою тривогу ранню”, “Весняний вечір. Молоді тумани”, “Останній лист Довженка”, “О земле втрачена, явись”, “Ярій, душе. Ярій, а не ридай”, “На Колимі запахло чебрецем…”, “Верни до мене, пам’яте моя”, один з віршів (за вибором) вивчити напам’ять. Використана література:
1. Дзюба І. Різьбяр власного духу//Стус В. Під тягарем хреста.- Львів, 1991.-С. 3-20.
2. Ільницький М. Палімпсести В. Стуса: Про творчість українського поета//Вітчизна.- 1990.- № 3.- С. 14-17.
3. Не відлюбив свою тривогу ранню: В. Стус – поет і людина: спогади, статті, листи, поезії.- К., 1993.
4. Неділько В. Василь Стус//Нові імена в програмі з української літератури: Посібник для вчителя.- К., 1993.- С. 317-349.
5. Покальчук Ю. Довга дорога додому//Стус В. Вікна в позапростір,- К., 1992,-С. 5-10.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)