Поема Н. А. Некрасова “Мороз, Червоний ніс”
ПОЕМА Н. А. НЕКРАСОВА “МОРОЗ, ЧЕРВОНИЙ НІС” Одну тільки Бог змінити забував Сувору частку селянки. Н. А. Некрасов Багатобічне творче дослідження глибин народного життя привело Миколи Олексійовича Некрасова до створення, може бути, самого дивного добутку – “Мороз, Червоний ніс”. Задумана спочатку як драматичне оповідання про смерть селянина, поема поступово складалася в епічний добуток, на перший план якого вийшла героїня. Дивно, але Некрасов зміг написати справді епічну поему, обмежившись епізодом з життя однієї селянської сім’ї,
Поет як би “прокручивает” час назад; оповідання про життя сім’ї починає з найтрагічнішої ноти – смерті селянина Прокла. Савраска загруз у половині замету – Дві пари промерзлих постолів Так кут рогожею покритої труни Стирчать із убогих дровней. Потім час починає отматываться “назад”, автор любується російською жінкою, “величною слов’янкою”, сноровистой у роботі
Три тяжкі частки мала доля: И перша частка – з рабом повінчатися, Друга – бути матір’ю сина раба, А третя – до труни рабові покорятися, И всі ці грізні частки лягли На жінку російської землі. Але поет не хоче “плакати” над гіркою долею російської жінки. Він співає їй “величальну пісню”, може бути, ідеалізуючи, перебільшуючи її духовну красу
Це, скоріше, бажане, чим дійсне положення селянки – такий вона існує в уяві поета. вони тією же дорогою, Який весь народ наш іде, flo бруд обстановки вбогої До них немов не липне. Цвіте Красуня, миру напрочуд, рум’яна, струнка, висока, У всякому одязі гарна, До всякої роботи спритна. Автор виявляє прекрасне знання селянського побуту, звичаїв російського народу
Воно проявляється в описі сімейного укладу, народних повір’їв, сільськогосподарських робіт. Широко використовує поет і народна творчість, зокрема причет. Однак під пером Некрасова він трансформується так, що плач сім’ї Прокла “Голубчик ти наш сизокрилий!..” виявляється не тільки обрядовим повторенням формул, але вираженням непідробленого горя
“Голубчик ти наш сизокрилий! Куди ти від нас полетів? Пригожістю, ростом і силою Ти ровни в селі не мав…” І на ще більшу епічну висоту піднімається оповідання в другій частині поеми. Тут у центрі ставиться образ Так-1 рьи, мир її думок, почуттів, настроїв
Вони передані те як спогади, те як мрії, те як реальність, те як у напівнепритомному стані забуття. Не псар по дубровушке сурмить. Гогоче зірви-голова, – Наплакавшись, коле й рубає Дрова молода вдова…
Рано я, гірка, устала, Удома не їла, із собою не брала, До ночі ріллю орала, Уночі я косу клепала, Ранком косити я пішла. Кожної частини цієї глави автором визначений свій ритм. Це потрібно, щоб передати різні “настрої” бачень, що народжуються у свідомості замерзаючої Дар’ї. Картини світлої радісної праці й мирний семейной життя з коханим чоловіком і дітьми вражають читача, тим більше що вони сприймаються на тлі вже, що свершились трагедії, – смерті Прокла й загибелі, що відбувається на наших очах, самої Дар’ї
Закінчивши звичну справу, На дровни поклала дрова, За вожжи взяла й хотіла Пуститися в дорогу вдова. Коштує під сосною ледве живаючи, Без Думи, без стогону, без сліз, У лісі тиша гробова – День світлий, крепчает мороз. Спочатку здається, що поема обертає нас до відомої Казки “Морозко”, але всі не так. Некрасов уникає всяких збігів – це спростило б образ героїні. Подібно скульптурі, холоне Дар’я в лісі, що став раптом казковим, входить у мир природи й залишається в ньому. Ні звуку! Душа вмирає Для скорботи, для пристрасті
Коштуєш И почуваєш, як скоряє Її ця мертва тиша. Ні звуку! І бачиш ти синій Звід неба, так сонце, так ліс, У срібно-матовий іній Убраних, повний чудес… А Дар’я стояла й холонула У своєму зачарованому сні… У цій поемі автор піднявся на найвищий щабель художньої майстерності. Недарма французький літературознавець Шарль Корбэ порівнював “Мороз, Червоний ніс”, як єдине у своєму роді епічний добуток “сучасної літератури”, з гомеровским епосом
Поема не тільки прекрасна, але вона й загадкова, як і повинне бути з великим утвором майстра. І кожна епоха намагається знайти свою розгадку цієї незбагненної таємниці. Якою би ціною не дісталося Забвенье селянці моєї, Що нестатку? Вона посміхалася. Жалувати ми не будемо про неї. Немає глибше, немає слаще спокою, Який посилає нам ліс, Недвижно, безтрепетно коштуючи Під холодом зимових небес
(2 votes, average: 3.00 out of 5)