Почуття Батьківщини у віршах Марини Цвєтаєвої
“Батьківщина Не є умовність території, а приналежність пам’яті і крові, – писала Марина Цвєтаєва. – Не бути у Росії, забути Росію – може боятися тільки той, хто Росію мислить поза собою. У кого вона усередині – той втрачає її лише разом з життям”. Слідом за великими поетами Росії Марина Іванівна Цвєтаєва пронесла, у душі і оспівала у ліриці велике і святе почуття до батьківщини. Покинувши країну через чоловіка – білого офіцера, вона в душі ніколи не вважала себе емігранткою, жила інтересами Росії, захоплювалася її успіхами
Далечінь, природжена, як біль, Настільки батьківщина і настільки – Доля, Що всюди, через всю Даль – всю її із собою несу!
Людині не дано розпоряджатися долею, до Марини Цвєтаєвої життя дуже часто було жорстоке. Але, незважаючи на всі труднощі і випробування, Цвєтаєва ніколи не нарікала, гордо і терпляче несла свій хрест, залишалась вірною собі, своїм принципам і ідеалам, своїй батьківщині. У віршах, звернених до сина, Цвєтаєва призиває не відриватися від рідних корінь, бути патріотом своєї країни.
Я, що в тебе – всю Русь Укачала – як насосом! Бог бачить – побожуся – Не будеш ти покидьком Країни своєї.
Росія будувалася, жила своїм життям. Марина Іванівна зрозуміла, що загине, якщо не повернеться, але і вертатися – на погибель. Як завжди, її душу терзали протиріччя, але рішення повернутися узяло гору. Якщо вже призначено загинути, так уже краще на батьківщині. Дійсність виявилася набагато суворіше, ніж представлялася здалеку. Цвєтаєва сприйняла все як даність. Марина Цвєтаєва після сімнадцяти років, проведених на чужині, мріяла повернутися в Росію “бажаним і очікуваним гостем”, але доля розпорядилася інакше…
У своїх віршах про Москву Марина Цвєтаєва звертається до рідного міста не просто як до рідної домівки, де знаходить собі притулок будь-який “бездомний”, що живе на Русі, але і начебто до когось живого та у той же час невидимого і далекого. М. Цвєтаєва у своїх творах докладно описує московські будинки і життя їхніх колишніх мешканців. У кожному чотиривірші “Будиночків старої Москви” перед нами спливають майже забуті образи. Для Цвєтаєвої Москва – це також величезний храм, що зціляє будь-яку щиросердечну недугу. Так, у вірші “Над синню підмосковних гаїв” Марина Іванівна описує сліпих, “у тьмі пасших Бога” і, що ступають по Калузькій дорозі по напрямку, звідки доноситься дзенькіт московських дзвонів. Ці люди-сліпі, хоча цілком можливо, що очі їх бачать, а сліпота виражає себе в марних життєвих пошуках, у розпачі, у зневірі. Однак у той же час ця сліпота настільки вже задушила, висушила цих людей, що як у передсмертну годину вмираючому раптово легшає, так і у їх самий критичний момент життя раптом опромінює дзенькіт московських дзвонів, що пророкує порятунок і розраду. Цей дзенькіт доноситься звідкись із небес. І мені здається, що саме це й показує відношення Марини Цвєтаєвої до Москви як до святині.
Відчого М. Цвєтаєва загострює свою увагу саме на Кремлі, адже Москва – велике місто, де існує багато місць, які Цвєтаєва могла б назвати також самими духовно чистими? Ні, Кремль дійсно є в цьому змісті центром Москви. Адже навіть історія його зведення носить містичний відтінок. Молитву поруч із Кремлем М. Цвєтаєва обертає не тільки до Москви, Росії, але й до небес. Ганна Саакянц у своїй вступній статті до збірника віршів М. Цвєтаєвої згадує про її висловлення про життя, які, природно, відбиваються у її творчості: “Все моє життя – роман із власною душею”. “Мені нічого не потрібно, крім своєї душі”. Мені здається, що подібні думки можуть бути висловлені тільки людиною, що володіє величезною внутрішньою дисципліною, багатою культурою, упевненістю у своїх силах. Жаль, звичайно, що до кінця життя Марина Іванівна зневірилася в себе. І напевно, тому вона закінчила свій життєвий шлях так трагічно. Однак вона залишила велику спадщину після себе – свої вірші, у яких живе її душа.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)