ПЛАНИ – М. ПАВИЧ, П. ЗЮСКІНД

ІЗ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ XX – ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ. СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

М. ПАВИЧ, П. ЗЮСКІНД

ПЛАНИ

Інакомовний вимір образу парфумера Гренуя

I. Інакомовність сюжету роману “Запахи, або Історія одного вбивці”. (Образна система роману будується на метафорі запаху, значенням якої є духовне життя. Роман присвячений темі мистецтва, метафорою якої у творі є с? віт запахів. Герой твору має неабиякі здібності розрізняти запахи і створювати геніальні парфумерні композиції. Він не має власного запаху. Тож який зміст вкладає письменник

в інакомовний вимір образу парфумера Гренуя?)

II. Інакомовність образу Жана Батиста Гренуя.

1. Відсутність власного запаху – ознака мистецької обдарованості Гренуя. (Гренуй вирізняється серед людей не тільки своїм тонким нюхом, а й відсутністю власного запаху, хоча запахи навколишнього світу він сприймає у повному обсязі. Гренуй не розділяє запахи на погані і гарні, для нього не існує поняття “сморід”: він “колекціонує” всі. Щоранку герой прокидається з надією знайти новий аромат серед звичних. Гренуй – обдарована людина: він здатен побачити речі з іншого кута зору, ніж інші, знайти

речі у кімнаті без світла, знайти джерело запаху, яке розташоване на достатньо великий відстані. Його полювання за запахами можна назвати мистецьким, адже саме цими пахощами живиться його творчість. Проблема лише у тому, що Гренуй, який з дитинства не розрізняв і не міг запам’ятати й усвідомити таких понять, як право, совість, Бог, радість, відповідальність, покірність, вдячність тощо, приніс у жертву завданням художньої творчості життя 25 красунь.)

2. Відсутність запаху – ознака фатальної відокремленості Гренуя від людства. (Гренуй від самого початку свого існування, народившись у місці, де панує безліч запахів, не зовсім приємних у своїй більшості, власного запаху не мав. Це відштовхувало від нього годувальниць, змушувало людей дивитися на хлопця з підозрою, як на витвір диявола. Його ненавиділи діти у притулку, навіть вдавалися до спроб убити хлопця. Його покликання і мрія створити ідеальний запах йшли урозріз з людською мораллю. Він – митець, який не може не творити. Але для того, щоб виконати своє мистецьке призначення, Гренуй змушений порушувати і заповіді Бога (не вбивай), і моральні закони суспільства. Все це ставить його по той бік барикада відокремлюючи від людської спільноти. Маргінальна поведінка героя робить його не тільки вигнанцем, а й злочинцем. Розуміючи, що сам не має запаху, Гренуй хоче створити такий парфум, який дасть йому можливість не виділятися серед інших. Залишивши Париж, він прямує до міста Грасс – столиці парфумерів. Дорогою він зупиняється в печері, де провів наступні сім років. Потім, у Гассі, він здійснює серію вбивств для того, щоб здійснити свою мету про ідеальний запах.)

III. Висновки. (Гренуй в одному з епізодів роману порівнює себе з Прометеем. Але ним, на відміну від античного титану, рухає не любов до людства, а суто естетична, позбавлена моральності та людяності мета. Ідеальний запах, який прагне створити Гренуй, має не тільки облагородити світ, як вважає герой, а й встановити його особисте панування над людством. Отже, за допомогою метафори – відсутність запаху – відсутність духовності, автор показує антигуманну сутність свого безумовно геніального героя та його мистецтва.)

Втілення в оповіданні “Дамаскін” рис постмодернізму

I. Ознаки постмодерністської поетики. (Милорада Павича називають “автором першої книги XXI століття”, “ватажком європейського постмодернізму”. Дійсно, в його творах найяскравіше виявилися ознаки поетики нового літературного напряму – постмодернізму. До загальних ознак постмодернової поетики можна віднести: створення інтертексту, літературну гру, пародіювання, використання симулякра (псевдосимволу, порожньої або напівпорожньої деталі), іронію та смерть автора (відмова від права на істину). Розглянемо деякі з ознак постмодернізму, присутніх в оповіданні Павича.)

II. Риси постмодернізму в оповіданні “Дамаскін”.

1. Інтертекстуальність. (Інтертекстуальність – термін, введений для позначення загальних рис текстів, виражених наявністю зв’язків між ними, завдяки яким тексти або їхні частини можуть різними засобами явно або приховано посилатися один на один. Аналізуючи сюжет оповідання “Дамаскін”, його композицію, образи, прийоми, символи та художні деталі, можна дійсно знайти багато посилань на інші твори світової літератури.

Якщо проаналізувати сюжетну основу оповідання, то можна визначити використані письменником такі передтексти: християнську житійну літературу та історичні джерела. З житійної літератури письменник запозичує легенду про Дамаскіна та Лествичника, історичні джерела послужили автору для знайомства з історією архітектури. Підтвердженням використання легенди про Дамаскіна є історія з четвертого розділу. Це історія з жіночою мармуровою скульптурою без руки, скринька із закривавленим указівним пальцем, у п’ятому розділі – “рука в чорній рукавичці із золотою тютюнницею у вигляді персня”, “рука… мала під рукавичкою замість указівного пальця срібний наперсток”. Історії вказують на зв’язок з легендою, в якій розповідається про відрубану кисть Іоанна Дамаскіна. Зображення декількох поколінь одного роду є посиланням на роман Е. Золя “Кар’єра Ругонів” (у першому – другому абзаці зображується історія трьох поколінь родини Николичів. Павич пародіює творчу манеру, розроблену натуралістичною та реалістичною літературою XIX століття), зашифрована карта та зашифроване послання відсилає читача до “Острову скарбів” Р. Л. Стівенсона та “Золотого жука” Е. По (епізоди п’ятого і шостого розділів), деякі сюжетно – композиційні елементи є алюзіями до чарівних казок (важкі завдання, порушення наказу, пошук-випробування) та міфів про золоте руно аргонавтів.

Двоїстість образів архітекторів в оповіданні нагадує про двосвіття творів Е. Т. Гофмана (герої можуть одночасно жити в двох світах і бути людьми і чарівниками одночасно), символіка чисел (33) оповідання “Дамаскін” відсилає читача до поеми Данте “Божественна комедія”. У творі Павича введено образ читача (посилання до роману Чернишевського “Що робити?”), а звернення до читача є алюзією до роману Булгакова “Майстер іМаргарита”. Взаємозв’язок між гріхом і карою в оповіданні вказує на роман Достоєвського “Злочин і кара”. Повторюваність фраз, епізодів, деталей (“кораблик із хлібної скоринки” повторюється двічі у другому і п’ятомурозділах, відрізаний палець – тричі, у четвертому і п’ятому розділах), образів дають підставу вважати композицію дзеркальною (таку композицію мав роман О. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”).)

2. Цитування. (У сучасному літературознавстві виділяється три групи елементів цитування: назва, цитати та алюзії в самому тексті, сюжетні та композиційні варіації, тлумачення образів. Обравши для свого героя цитатне ім’я християнського діяча восьмого століття, через алюзію автор викликає в нашій уяві хронотоп Візантії. Вибір письменником єдиного художнього простору, де розгортається дія його творів, – це традиційний засіб для світової літератури. У Ф. Купера – це був кордон між сходом і заходом США, у Фолкнера – вигаданий округ Йокнапатофа, у Бальзака – Париж. Таким чином, Павич наслідує не тільки ім’я героя, а й художній засіб, відомий у літературі. При створенні образу Атилії використовуються елементи різних стилів: романтичного, реалістичного, імпресіоністичного, символістського, казкового (фантастичного).)

3. Літературна гра. (У п’ятому розділу “їдальня” можна знайти цікавий приклад літературної гри: Дамаскін грає “в літери” з Атилією. “Стільць, стіл… стільці, свічадо, скарбець, сито, сільничка, сукно, ступа… Атилія збагнула, що всі… речі починаються з однакового звуку… Початкові літери… можна було скласти у три слова”.)

III. Висновки. (Одним із “плюсів” постмодерністського твору є те, що його художній простір значно розширюється передусім завдяки інтертекстуальності та цитуванню. Читач, запрошений до співробітництва, може сам розширювати його у тому напрямі, що відповідає його інтересам та нахилам, знайти у творі той пласт, який йому найбільш близький. “Дамаскін” у цьому розумінні буде цікавий багатьом читачам.)