ПІСНЯ ПІСЕНЬ – СМАК ПЕРШОГО КОХАННЯ
Юнацький роман
Частина перша
Бузя
Бузя – пестливе ім’я, створене з Естер-Люби: Люба – Любузя – Бузя… Вона старша за мене на один рік чи, може, на два, а нам обом нема ще й двадцяти років. Тепер сідайте, будь ласка, і підрахуйте, скільки мені років і скільки їй. Та це, зрештою, не має значення. Я краще розповім вам коротенько її біографію.
Мій старший брат Беня жив на селі, орендував млин, умів стріляти з рушниці, їздити верхи на коні і плавати, як чортяка. Одного разу влітку купався він у річці й потонув. Про нього сказано в
То була Бузя.
Що батько любить Бузю, як рідну дитину, і що мати тремтить над нею, як над єдиною дочкою, – це легко зрозуміти. Вони знайшли в ній розраду від великого горя. А я? Чому, як прийду зі школи і не знайду Бузі, мені їжа не лізе в горло? А як Бузя приходить, стає світло в усіх куточках? А як Бузя звертається до мене, я опускаю очі? А як Бузя глузує з мене, я плачу? А як Бузя…
Я
Настало любе, жадане свято Пасхи.
Нас обох одягли на свято в царське вбрання. Усе, що було на нас, мінилося, блищало й шелестіло. Я дивлюся на Бузю і згадую “Пісню пісень”, яку вивчав перед Пасхою з учителем у школі, згадую вірш за віршем: “Прекрасна ти, подруго моя, – о, яка ж ти гарна! Очі твої, як у голубки, волосся – мов стадо кіз, що зісковзують з гори Галаадської, зубки в тебе – мов отара білих ягнят, що з річки виходять, одно в одно, губки – пурпурова стрічка, мова твоя, як мед, солодка”.
Скажіть мені, будь ласка, чому, коли дивишся на Бузю, мусиш згадати “Пісню пісень”? Чому, коли вивчаєш “Пісню пісень”, спадає на думку Бузя?
Чудовий переддень Пасхи. Сонячна година. Тепле повітря.
– Підемо?
Так каже мені Бузя, і я почуваю, що мені пашить обличчя. Мати не пошкодувала нам горіхів. Повні кишені горіхів. Проте вона наказала нам, щоб ми тепер, перед пасхальною вечерею, не сміли лузати горіхи. Гратися в горіхи – скільки душі завгодно. Ми виходимо з дому. Горіхи торохкотять. Надворі добре. Надворі любо. Сонце вже близько крайнеба, дивиться вниз на околиці міста. Широко, просторо і привільно навколо. Де-не-де на горі, що ген за синагогою, визирає травичка, зелена, свіжа, тремтлива. З вереском і цвіріньканням пролітає над нашими головами струнка зграя маленьких ластівок, і знову згадується мені “Пісня пісень”: “Паростки-травичка вже з’явилася на землі, пора соловейка настала, і голос першої літньої пташки залунав у нашій країні”. Я почуваюся напрочуд легким. Мені здається, що я маю крила: ось знімуся і полечу…
З міста долинає дивний гомін. Шумить. Вирує. Гуде. Переддень Пасхи! Чудова, ясна година. Теплінь надворі.
У цю мить весь світ набуває в моїх очах зовсім іншого вигляду. Наш двір – замок. Наша хата – палац. Я – принц. Бузя – принцеса. Колоди, понакидані біля хати, – кедри й буки, що згадуються в “Пісні пісень”. Кішка, яка лежить коло дверей і гріється на сонці, – одна з польових ланей, що згадуються в “Пісні пісень”. Горбок, що ген за синагогою, – це гора Ліван, теж із “Пісні пісень”. Жінки й дівчата, які стоять на подвір’ях, миють посуд, готуються до Пасхи, – дочки Єрусалима, про яких згадується в “Пісні пісень”. Все-все з “Пісні пісень”.
Я йду, руки в кишенях, потрушую горіхами. Горіхи торохтять. Бузя йде зі мною, не відстає ні на крок. Я не можу ходити поволі, мене підносить у повітря. Мені хочеться летіти, линути, ширяти мов орел. Я пускаюся бігом. Бузя біжить за мною. Я стрибаю на колоди, з однієї колоди на іншу. Бузя стрибає зі мною разом. Я на колоду – вона на колоду. Я вниз – вона вниз. Хто перший стомиться? Я вгадав.
– Доки це будемо стрибати?
Так каже мені Бузя. А я відповідаю їй мовою “Пісні пісень”:
– “Поки день холодом дише і тіні простягаються”. Ха-ха-ха! Ти втомилася, а я – ні!
Я тримаю руки в кишенях, торохчу горіхами і кажу їй:
– Вгадай, що я можу зробити, коли схочу.
– А що ти можеш зробити?
– Коли схочу, усі твої горіхи перейдуть до мене.
– Ти їх у мене виграєш?
– Ні, ми навіть не розпочнемо гри.
– Що ж тоді? Ти їх у мене забереш силоміць?
– Ні, вони самі перейдуть до мене.
Вона зводить на мене свої красиві очі. Свої гарні сині очі з “Пісні пісень”. Я кажу їй:
– Ти гадаєш, певно, що я жартую? Я знаю, дурненька, таке чарівне слово… Тільки скажу це слово…
Вона розплющує очі ще більше. Я почуваю себе всесильним. Я пояснюю їй, як дорослий, як герой:
– Ми, хлопці, можемо геть усе. У нашій школі є один товариш, – його звуть сліпий Шайка (він сліпий на одне око), – він усе чисто знає. Немає такого на світі, чого б Шайка не знав. Навіть кабалу1. Знаєш, що таке кабала?
Ні. Звідки їй знати? Я почуваю себе на сьомому небі, що можу прочитати їй лекцію з кабали.
– Кабала, дурненька, це така річ, що може стати в пригоді. За допомогою кабали можна зробити так, щоб я тебе бачив, а ти мене ні. За допомогою кабали можна дістати вино з каменя і золото зі стіни. За допомогою кабали можна зробити так, щоб ми вдвох, як сидимо оце, знялися аж до хмар і ще вище хмар!..
Знятися з Бузею за допомогою кабали у височінь, до хмар і ще вище хмар, і полетіти з нею ген-ген далеко за океан – це була одна з моїх улюблених мрій.
Раптом чую голос із хати:
– Шимек! Шимек!
Шимек – це я. То мати кличе мене…
Мати моя не має часу. “Іду, зараз піду, от уже йду! Я тільки скажу Бузі кілька слів. Не більш як два слова…”
І я кажу їй два слова. Я признаюся їй: усе, що допіру сказав їй, неправда. Зробити за допомогою кабали так, щоб хтось інший летів, – цього не можна. Самому летіти – це інша справа; сам полетіти – я можу. І це я їй покажу, нехай лишень закінчиться свято, я зроблю першу спробу. Я полечу перед очима в неї отут на цьому ж місці, де лежать колоди, і за одну мить буду вже за хмарами. Звідти я візьму праворуч, он туди – бачиш? – там кінчається все і починається Крижане море.
Бузя уважно слухає. Сонце посилає своє останнє проміння, цілується із землею.
– А що таке Крижане море? – питає в мене Бузя.
– Крижаного моря не знаєш? Крижане море – це Льодовитий океан, вода там густа, як драглі, і солона, як ропа. Пароплавів нема на ньому. І люди, потрапивши туди, не можуть ніколи звідти повернутися.
Бузя дивиться на мене широко розкритими очима.
– Чого ж тобі йти туди?
– Я хіба туди йду, дурненька? Я ж лечу. Лечу понад морем, як орел. Адже за кілька хвилин я знову на суходолі! Там починаються дванадцять високих гір, що пашать вогнем, а на дванадцятій горі, біля самої верховини, зупиняюсь і йду пішки сім миль, аж поки прибуваю до дрімучого лісу, далі йду лісом і долом, аж поки прибуваю до маленького струмочка. Струмочок я перепливаю і відраховую сім разів по сім, – аж ось з’являється переді мною старезний дідок з довгою бородою і питає: “Яке твоє бажання?” А я кажу йому: “Веди мене до царівни”.
1Кабала – тут: зібрання найдавніших знань, що містить приховані століттями ключі до таємниць Усесвіту та секретів людської душі.
– До якої царівни? – питає мене Бузя, і мені здається, що вона чогось злякалась.
– Царівна – це прекрасна принцеса, яку схопили з-під шлюбу, зачарували її, повели геть і сховали у кришталевому палаці, ось уже сім років…
– А тобі що до того?
– Як то – що мені до того? Я мушу її визволити.
– Ти мусиш її визволити?
– А то хто ж?
– Не треба летіти так далеко… Послухайся мене, не треба!..
І Бузя бере мене за руку, і я почуваю, яка холодна її маленька ручка. Я дивлюся їй у вічі і бачу, як відбивається в них золоте сонце, що прощається з днем, з першим ясним, теплим днем напередодні Пасхи.
Бузя почула, що мене кличуть, – вона вириває свою руку, схоплюється і жене мене:
– Шимек, це ж тебе кличуть, тебе! Іди, іди! Уже час. Іди, іди!..
Я збираюся йти. Кінчився день. Згасло сонце. Золото перетворилося на кров. Вітерець подув, легенький, прохолодний. Бузя жене мене, щоб я пішов. Кидаю на неї останній погляд. Зовсім не та Бузя, що раніше. Інше обличчя, і зовсім іншої принади набуває вона в моїх очах цього чарівного вечора. “Зачарована принцеса”, – майнула думка в мене в голові. І мені здається, що я чую її голос, чую, як вона мені каже мовою “Пісні пісень”: “Біжи, мій милий, біжи, мій коханий! І будь подібний до оленя або до сарни на горах запашних!”
Частина друга
Йдемо по зелень
– Швидше, Бузю, швидше! – кажу я Бузі за день перед Зеленими святами, беру її за руку, і ми хутко сходимо на гору. – Час не жде, дурненька, день минає. Нам треба перейти через он яку гору, а за горою ще матимемо річку. Над річкою стелеться кладка з дощок, це – “місток”. Річка тече, жаби кумкають, дошки хитаються, і лише там, як перейти місток, лише там починається справжній рай, Бузю. Там тільки й починаються мої маєтки.
– Твої маєтки?
– Я хочу сказати – левада. Велике поле, що простягається, простягається без кінця, без краю. Зеленою ковдрою воно вкрите. Жовтенькими цяточками воно поцятковане. Червоненькими клинчиками воно поклиноване. А запахи там – найкращі запахи у світі. І дерева там є в мене, безліч дерев, високі, крислаті дерева. І горбок там маю, на якому сиджу. Хочу – сиджу собі, хочу – кажу чарівне слово, здіймаюся в повітря й лечу, як орел, вище хмар, понад полями й лісами, понад морями й пустелями, аж ген-ген за Чорні гори…
– А звідти, – перебиває мене Бузя, – ти йдеш сім миль пішки, поки не приходиш до маленької річечки?
– Ні, до дрімучого лісу… Спершу йду лісом і долом і лише тоді прибуваю до річечки…
– Річечку ти перепливаєш і одлічуєш сім разів по сім…
– І з’являється переді мною старезний дід з довгою бородою…
– Він питає тебе: “Яке твоє бажання?”
– А я кажу йому: “Поведи мене до царівни…”
Бузя вириває свою руку з моєї руки і пускається бігти з гори. Я біжу за нею.
– Бузю, чого ти так біжиш?
Бузя не відповідає. Вона сердиться. Вона не любить царівни. Усі казки вона любить, тільки не про царівну…
Ми біжимо з гори. Попереду Бузя, за нею я. Бузя гнівається на мене за царівну. Усі казки вона любить, тільки не про царівну. Та не турбуйтеся, – Бузин гнів триває недовго. Ось вона вже знову дивиться на мене своїми великими, ясними, замріяними очима, закидає волосся назад і каже мені:
– Шимек! Ой Шимек! Диви-но! Поглянь, яке небо! Ти зовсім не бачиш, що діється навколо!
– Я бачу, дурненька! Авжеж, бачу. Я бачу небо, відчуваю теплий вітрець, чую, як пташки щебечуть, і цвірінькають, і літають над нашими головами. Це наше небо, наш вітрець, наші пташки – усе наше, наше, наше! Подай твою руку, Бузю!..
Ні, вона не дає мені руки. Вона соромиться. Чому соромиться мене Бузя? Чому вона почервоніла?
– Там, – каже мені Бузя і біжить попереду, – там, як перейдемо місток…
І мені здається, що вона звертається до мене мовою Суламіфі з “Пісні пісень”: “Ходімо, мій милий, ходім, любий мій. Ходімо ген-ген у поле.
Будемо ночувати в селах, прокидатися у виноградниках, дивитися, чи цвіте виноград! Чи зазеленіло виноградне гроно! Чи паростяться гранати!..”
І ось ми біля містка.
Річка дзюрчить, жаби кумкають, дошки хилитаються, погойдуються, а Бузя тремтить.
– Ой, яка ж бо ти, Бузю!.. Чого ти боїшся, дурненька? Тримайся за мене, або дай я тебе обійму! Я тебе, а ти мене. Бачиш? Отак! Отак!
Уже кінчився місток. І отак, обнявшись, ідемо вдвох, самі в цьому раю.
Там, на горбку, сидимо, я і Бузя (зелені на свято ми й досі не нарвали), і розповідаємо казки. Тобто розповідаю я, а вона слухає. Я розповідаю їй про те, що буде через багато-багато років, коли я стану дорослим, а вона дорослою і ми поберемося… Ми зараз же за допомогою чарівного слова здіймемося в повітря понад хмари й об’їдемо цілий світ. Насамперед ми відвідаємо всі країни, де бував Александр Македонський. А далі подамося до Палестини. Там побуваємо на всіх запашних горах, у всіх виноградниках, напхаємо повні кишені інжиру, фініків, маслин і полетимо звідти ще далі й далі. І в кожному місці утнемо щось інше, бо ж ніхто нас не бачитиме…
Літературний практикум
1. Яку роль відіграє оповідь від першої особи у творі Шолом-Алейхема? Схарактеризуйте світ, який очима закоханого хлопчика бачить читач.
2. У яких епізодах повісті розкрито багатство поетичної уяви Шимека?
3. Які рядки свідчать про те, що Шимек щиро кохає Бузю?
4. Яким змальовано світ дитинства в повісті? Перекажіть епізоди, які передають атмосферу радості й мрій.
5. Якими постають у повісті батьки Шимека? Знайдіть епізоди, які розкривають особливості життя єврейської родини.
6.Робота в парах. Випишіть слова, які характеризують зовнішність, мову, поведінку Бузі. Складіть словесний портрет героїні.
7. Знайдіть у прочитаному уривку повісті біблійні й фольклорні символи. Яку роль вони відіграють у відображенні поетичного сприйняття світу героями?
8. Філологічний майстер-клас. Які художні засоби, характерні для поетичного мовлення, надають повісті Шолом-Алейхема схожості з ліричним віршем? Наведіть відповідні приклади з тексту.
Частина третя
Тієї ночі
Шимек подорослішав і поїхав учитися. Батько спочатку сердився на нього, але згодом вибачив і навіть почав писати листи. Якось, уперше за час розлуки, батько попросив Шимека приїхати на Пасху. Він також повідомив, що незабаром відбудеться Бузине весілля.
Повернувшись додому, Шимек побачив, що за багато років його рідне містечко зовсім не змінилося…
Бракувало тільки “Пісні пісень”. НіІ Тепер уже більше не “пісне – пісенно”, як було колись, багато років тому. Наш двір уже не виноградникцаря Соломона, як у “Пісні пісень”. Дрова, колоди й дошки, накидані біля нашої хати, вже не кедри й буки. Кішка, що лежить біля дверей і гріється на сонці, вже не польова лань з “Пісні пісень”. Горбок, що ген-ген за синагогою, вже не гора Ліван. Немає запашних гір… Жінки й дівчата, які стоять на дворі, миють посуд, прибирають і готуються до Пасхи, уже не дочки єрусалимські, згадувані в “Пісні пісень”. Де подівся мій колишній молодий, свіжий, ясний, пахощами пройнятий світ з “Пісні пісень”?
Батьківський будинок був таким само, яким Шимек запам’ятав його з дитинства, от тільки самі батьки постаріли… Бузя майже не змінилася, лише стала ще вродливішою. Коли Шимек дивився на дівчину, у його душі знову, як і багато років тому, звучала “Пісня пісень”…
І я розповідаю їм новини: що бачив і що чув. І дивлюся при цьому на Бузю. Шукаю її погляду і зустрічаюся з її очима, її великими, глибокими, засмученими, гарними синіми очима з “Пісні пісень”. Але її очі німі, як її уста, як вона сама. Нічого не кажуть мені її очі. Анічогісінько. І спадає мені на думку, як колись, “Пісня пісень”, вірш за віршем: “Сад замкнений – сестра моя, наречена”. Замкнений сад, загачене джерело…
І буря розбурхується в моїй душі, і гнів палає у моєму серці. Гнів – не проти когось, лише проти самого себе. На себе гніваюсь і на ті мрії, дурні, хлоп’ячі, золоті мрії, задля яких я покинув батька й матір. Задля них я забув Бузю, їм у жертву приніс я частку мого життя, утратив своє щастя, утратив, утратив навіки…
Разом з батьком Шимек пішов до синагоги, але думки його були далекі від молитви… Під час святкової вечері в родинному колі чоловіки голосно читали “Пісню пісень”, а мати й Бузя тихенько повторювали: “Багато років не можуть загасити любові… і ріки не заллють її”.
Я відчиняю вікно і дивлюся на темно-синє нічне небо, на мерехтливі діамантові зірки. І я запитую сам себе: “Невже? Невже?”
Невже я прогавив своє щастя, прогавив навіки? Невже я власними руками спалив свій дивовижний палац і випустив гарну божественну царівну, яку я колись зачарував?.. Невже? А може, ні? Може, я приїхав своєчасно? “Прийшов я в мій сад, сестро моя, наречена…”
І я ще довго сиджу коло відчиненого вікна серед ночі й перешіптуюся із цією тихою, м’якою, теплою ранньовесняною ніччю, що сповнена, дивно сповнена таємниць і загадок…
Тієї ночі я довідався про новину. Я кохаю Бузю.
Я кохаю її тією святою, полум’яною, пекельною любов’ю, яку так чудово оспівано в “Пісні пісень”. Великі вогняні літери вирізьблюються не знати звідки і линуть перед моїми очима. Літери ці зі щойно читаної “Пісні пісень”, літера по літері: “…Бо дужа, як смерть, любов, люті, як пекло, ревнощі. Стріли її – стріли вогняні. Вона – полум’я Господнє”.
Частина четверта
У суботу після Зелених свят
Наступного дня Бузя і Шимек залишилися наодинці й мали нагоду відверто поговорити. Дівчина сказала багато хороших слів про свого заможного нареченого, але раптом зауважила, що йому далеко до Шимека. Відтак герої вирушили на прогулянку.
– Пам’ятаєш, Бузю, коли ми тут були?
Я нагадую їй, коли ми тут були. Уже давно-давно. Багато років тому це було. Ми йшли сюди вдвох нарвати зелені на свято, якщо вона пригадує. Тоді ми теж ішли цією дорогою повз ці млини, понад цією річкою, цим містком.
– Але ми тоді інакше вирушали на прогулянку, Бузю. Тоді ми бігли, немов молоді олені, стрибали, наче сарни на запашних горах. А тепер?
– А тепер? – каже Бузя й нахиляється, щоб нарвати квітів.
– Тепер ми йдемо статечно, як годиться таким статечним людям, як ми… Пам’ятаєш, Бузю, коли ми були тут востаннє?
– Напередодні Зелених свят це було! – відповідає мені Бузя і дарує букет запашних квіток, яких вона нарвала.
– Мені, Бузю?
– Тобі, Шимеку! – каже Бузя, глянувши своїми гарними синіми очима з “Пісні пісень”. І погляд цей мені проймає душу.
Ми вже далеко за околицею. Ми вже на містку. Там я подаю їй руку (уперше, відколи я приїхав додому). Узявшися за руки, ідемо вдвох містком. Дошки хилитаються. Вода котиться, біжить під нашими ногами, міниться і падає з тихим дзюркотом, з легким шелестом униз, так тихо, що я чую “тік-так” Бузиного серця; воно таке близьке до мене, таке близьке до мене (уперше, відколи я приїхав додому).
Здається мені, що Бузя тулиться до мене щоразу ближче і ближче. Я чую знайомий аромат її гарного волосся, відчуваю тендітність її прекрасної руки, теплоту її тіла. І здається мені, що я чую від неї слова з “Пісні пісень”: “Я належу другові моєму, а друг мій належить мені…”
За весь час мого перебування вдома я не висловив Бузі і десятої, сотої частини того, що вилив перед нею того ранку. Я розкрив перед нею своє серце, показав їй свою душу. Розповів усю правду, що мене сюди привело…
– Бо я люблю тебе, Бузю, чуєш, я люблю тебе тією святою, полум’яною, пекельною любов’ю, яку оспівано в “Пісні пісень”: “Бо дужа, як смерть, любов, люті, як пекло, ревнощі. Стріли її – стріли вогняні. Вона – полум’я Господнє…” Що з тобою, Бузю? Ти плачеш? Господь з тобою!..
Бузя плакала.
Бузя плакала, і цілий світ обгорнувся смутком. Сонце перестало світити. Річка – текти.
Лісок – зеленіти. Комашня – літати. Пташки – співати.
Бузя плакала. Вона сховала обличчя в руки. її плечі здригалися. І вона плакала чимраз дужче й дужче.
Так плаче мала дитина, почувши, що втратила батька й матір.
Так плаче віддана матір за своєю дитиною, яку в неї забрали.
Так плаче молода жінка, тужачи за своїм коханим, який відвернувся від неї.
Так плаче людина, тужачи за своїм життям, що вислизнуло з-під її ніг.
Даремні були мої слова розваги. Зайві всі порівняння з “Пісні пісень”.
Занадто пізно згадав Шимек про Бузю – дівчина вже вирішила пов’язати свою долю з іншим.
Минали дні, тижні, а Шимек і досі жив у батьків. Щодня він приходив на гору, де гуляв з Бузею, де причаїлися спогади про навіки втрачене щастя. Він оплакував незабутню Суламіф свого юнацького роману…
Не примушуйте мене розповідати вам кінець мого роману. Кінець – бодай найкращий – це сумний акорд. Початок – найгірший початок – кращий, ніж найкращий кінець. Тому мені набагато легше і набагато приємніше розповісти все це ще раз спочатку. Ще, і ще раз, і ще сто разів. І тією самою мовою, що й усі рази.
У мене був брат Беня. Він потонув у річці. Залишив сирітку, звали її Бузя. Пестливе ім’я від Естер-Люби: Любузя – Бузя. І гарна була ця Бузя, як Суламіф, що з “Пісні пісень”. І ми зростали, я і Бузя, як брат і сестра. І ми любилися, я й Бузя, як брат і сестра…
І так далі.
Початок – найгірший початок – кращий, ніж найкращий кінець.
Початок – нехай буде кінцем, епілогом мого не вигаданого, а справжнього, сумного роману, який я дозволив собі назвати: “Пісня пісень”.
Запитання і завдання до прочитаного
1. Поясніть, чому Шолом-Алейхем назвав свою повість “Пісня пісень” і дав їй підзаголовок “Юнацький роман”.
2. Назвіть учинки й висловлювання Шимека, що характеризують його як “людину повітря” – традиційного героя творів Шолом-Алейхема.
3. Визначте особливості побудови повісті “Пісня пісень”. Яку роль відіграють повтори в змалюванні світосприйняття головного героя?
4. Простежте розвиток почуттів Шимека й Бузі в часі. Які зміни відбулися з героями? Доповніть відповідь цитатами з твору.
5. Подискутуймо! Чому Бузя, почувши освідчення Шимека, заплакала? Що стало на заваді щастю закоханих?
6. Філологічний майстер-клас. Порівняйте мрії Шимека з фантазіями Тома Сойєра (Марк Твен “Пригоди Тома Сойєра”). Чим вони відрізняються і чим схожі?
7. Творча лабораторія. Розкажіть історію кохання Шимека й Бузі від імені героїні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)