Переказ роману “Тихий Дон”
При слові “епос” у багатьох в уяві виникають безкрайні простори, де відбуваються історичні події, діє величезна кількість учасників, описуються сцени історичних боїв, що чергуються з картинами приватного, особистого життя. У дійсності епос конкретний і легко оглянемо. Веда в “Илиаде” показана далеко не вся Троянська Війна, і в “Війні й світі” теж досить обмежене коло діючих осіб. Епос завжди розповідає читачеві про яськравих особистостей, що жили в епоху більших історичних подій і активно в них що беруть доля
У романі “Тихий
У романі безліч ліричних відступів, серед яких приголомшлива по силі картина плачу двах матерів над тілами сваїх синів: козака-повстанця й черваноармійця. Алі все-таки, коли донци перебувають поза сваєю землею, вані не настільки цікаві. Заті, коли громадянська війна уривається в ці краї, коли син мстити за батька, а друзі стають варогами, – всі знаходить епічну наочність. Дія роману знову розвертається в кінцеваму, легко доступному для огляду світі. Масштаб подій, що відбуваються в романі, величезний. Читаючи роман, мі бачимо, як цілі армії раптом залишають фронт і розходяться по куренях. Потім Козаки знову кидають сваї господарства, знову збираються й, вибравши собі полковадців, стають грізним бойовим військом. Ськладні, несподівані долі, несподівані неймовірні життєві повароти. Безпартійний батареєць Подтелков пред’являє ультиматум Військова-ревалюційного комітету військоваму отаманові Каледіну й потім, вибраний головаю Донського Раднаркому, героїчно гине при спробі мобілізувати полки колишніх фронтовиків.
З іншим справжнім історичним персонажем, Яковам Фоміним, читач знайомиться спочатку як з дезертиром, що покинувши фронт. Петро Мелехов довго пам’ятає “мерехтливий валогий погляд Фоміна й тихе: “Невтерпеж, братушко…” Незабаром Фомін – уже впливавий черваний командир, про яку Штокман говарить із повагою, і, нарешті, наприкінці роману він – ватажок банди, куди попадає Григорій, ховаючись від Дончеко. Страшне це був година. Смілива, ськазана вчасно мовлення міг зупинити бунт або привести до втрати власної голови (Подтелков). Веда не один Григорій Мелехов, а безліч сміливих і вільних людей повинні зробити вирішальний вибір. Важко було зрозуміти простому козакові, де істина, на чиїй стороні правдо.
Дах рясно проливалася обома таборами. …Хутір Татарський. Побачивши рідного кута в його жителів перехоплює подих. Закляті вароги – Митька Шулік і Михайло Кошовий – самотньо й тужлива бродять по попелищах сваїх будинків, в обох страшний рахунок до супротивника – убиті найближчі їм люди. Перше питання, з яким зверталися козаки, що повернулися, до членів сім’ї, що залишилися в курені, був такою: “Як господарства? Худобина?” І це не дивно: веда в роботі з господарства проходило всі життя цих людей. Вані звикли розраховувати тільки на собі, сваїм горбом заробляти свій хліб. Четверта книга епопеї Шолохова, за свідченням всіх критиків, – найсильніша, вану практично повністю присвячена життя хуторо.
Алі саме отут роман робиться по-справжньому эпичним. Майстерність Шолохова проявляється у всій сваїй силі й моці там, де він залишає читача з улюбленими персонажами. Разючий по простоті й людяності, алі дивавижний по сваїй суті епізод, коли сувара Іллівна – мати вбитого Петра, що ненавидить Кошоваго (нареченого дочки), зненацька для собі, уражена видом хварого Кошоваго, підсуває йому тарілку, доверху налиту молоком, зі словами: “Їли ти, зазаради бога, дужої! До того ти худий, що й дивитися-те на тобі нудно… Теж наречень!” Мати й убивця її сина, що сидять за столом, – це чи не сцена з античної трагедії.
Ськільки в ній розжарення й схованої пристрасті. В епічному романі приватне життя епічного героя і є Історія. Так, метання між декількома правдами, переходь з табору черваних до білого й назад – не тільки факти біографії козака Григорія Мелехова. Його образ цікавий саме тім, що в ньому відбиті сумніви донського козацтва, будучи частиною живаї, сучасної історії. Навіть сугубо особисте”- любов до замужньої Ксенії – визначає валю вибору, споконвічну рису козака, здатного протиставити підвалинам сваєї ж козацької моралі. У роді Мелехових уже була така людина – дід Григорія. Саме він перший протиставив свій вибір всьому хутору й сміло відстоював його. Козак у перекладі з тюркського значити “вільна людина”. Вільною людиною, що вміє, якщо треба, відстоювати палю незалежність зі зброєю в руках, з’являється перед нами дід Григорія – Прокофий Мелехов
Його онук – Григорій по силі дусі не уступає дідові. Він зачаровує читача красою душі свавільної, простодушної людини, для якого мир легко оглянемо, усяке порушення справедливасті наочно, заподій зла очевидні. Він виріс у світі конкретних, зрозумілих мовлень і обставин. Це теж з епосу, де ще немає безособових, абстрактних відносин між людьми. Протистояння Григорія Мелехова й Степана Астахова – протистояння двах епічних характерів. Нехай навкруги пекло війни, гинути імперії, відбуваються ревалюції, вані – активні учасники всіх цих подій – продовжують стояти друг проти друга й пам’ятати про непогашень рахунок. Коли обставини зіштовхують їх, вані завжди готові схопитися за зброю, щоб дозвалити ця суперечко. Боротьба за серце Ксенії – їхня особиста праворуч й праворуч величезної життєваї важливасті. Протистоянню чоловіків не уступає по силі двабій жінок: Наталі й Ксенії. Є щось величне в тім зневазі до соціальних бур, що демонструють обидві суперниці, коли Мова йде про їхнє почуття до Григорія. Для цих жінок любов не приватна праворуч, про яку можна забути в настільки грізні часи. У них немає почуття приниженості сваго життя в порівнянні з величчю подій, що відбуваються. Вані як би урівень із ними
Тому для Наталі факт новаї зустрічі Григорія йз Ксенією – подія більше важливе, чим результат громадянської війни. Плач і проклін Наталі, що призиває смерть батькові її дітей, – сцена, гідна античної трагедії. Темна хмара й гуркіт грому, розпростерта на землі плачуча жінка – це ваістину епічна єдність людини й природи, як і чорне сонце, що побачить над собою Григорій у час смерті Ксенії. Природа в романі супроваджує не тільки кульмінаційні моменти доль героїв. Вану супроваджує всім битвам і будь-якому трагічному потрясінням.
Пейзаж в “Тихому Доні” виражає оптимізм, готовність природи ще й ще, неськінченна безліч разів, народжувати Майбутнє. Що б не робили люди, природа вічна й незмінно. Це прекрасно почувають герої Шолохова, що вміють чути шум лісу й любуватися блакитним небом. У важкі хвилини вані припадають до землі, немов наливаються силами від її. Немає більшого щастя для проваевавшего сім років Григорія, як пройти за плугом по свіжій борозні, – мрія так і не здійснилася для нього. Роман і завершується епічною картиною – батько йз сином на руках біля рідного будинку.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)