Пейзажна лірика М. Ю. Лєрмонтова
Одна з провідних тем творчості М. Ю. Лєрмонтова – самотність. Зазвичай ми пов’язуємо це з похмурою епохою, в якій йому довелося жити, зі світською середовищем, в якому він обертався. Прийнято протиставляти “образи бездушні людей”, що належать до світському суспільству, світлому світу природи як вмістилище етичних цінностей, уособлення “природного добра”, що протистоїть “зіпсованому світлу”.
У вірші “Як часто строкатого натовпу оточений…”, побудованому на контрасті – “пристойності стягнуті маски”
Зеленій покровом трав повиті сплячий ставок,
А за ставком село димить – і встають
Вдалині тумани над полями.
У алею темну входжу я, крізь кущі
Дивиться вечірній луг, і жовті листи
Шумлять під боязкими кроками. Ці картини оживляють душу поета: “… я плачу і люблю…”
Здавалося б, ось вона – гармонія, яку так марно шукає Лєрмонтов у світі людей, гармонія – в єднанні з природою. Але, перечитуючи уважно сторінки ліричних віршів М. Ю. Лєрмонтова, мимоволі помічаєш, що у його ліричного героя немає повного
Пейзажна лірика розкриває ще одну грань роздумів Лєрмонтова – природа в духовному житті людини. У вірші “Коли хвилюється жовтіючому нива…” ліричний герой відчуває заспокійливо вплив “рум’яного вечори”, “золотого ранкового години”, коли “хвилюється жовтіючому нива”, кивають голівками конвалії, грає по яру ключ, “свіжий ліс шумить при звуці вітерця”. Для створення картини ідеальної краси поет використовує емоційні епітети: солодкий листок, запашна роса, привітне кивання конвалії, таємнича сага, мирний край.
Всі кошти зображальності спрямовані на те, щоб показати поетичність і разом з тим заспокійливе вплив природи на людину:
Тоді упокорюється душі моєї тривога,
Тоді розходяться зморшки на чолі, –
І щастя я можу осягнути на землі,
І в небесах я бачу Бога…
Але кожного разу, коли я читаю цей вірш, мене щось невиразно турбує, зачіпає, не дає насолоджуватися ідилічною картиною. Загадка криється у невідповідності – квітучий конвалія і жовтіючому нива. Чи можливо це в реальному житті? Що це? Помилка поета або навмисний натяк на те, що гармонія можлива лише у мріях?
За своїм настроєм вірш “Коли хвилюється жовтіючому нива…” перегукується з описом “природи голосів” в поемі “Мцирі”:
Кругом мене цвів божий сад;
Рослин райдужний наряд
Зберігав сліди небесних сліз,
І кучері виноградних лоз
Вилися, красуючись між дерев…
Природа в поемі Лєрмонтова сповнена натхнення, величезної і таємничої життя.
“Чарівні, дивні” голоси природи “мова свою вели про таємниці неба і землі”, всі навколо Мцирі зливалося воєдино в хвалебних одах творцеві, але не людині:
… Не пролунав
В урочистий хвалена годину
Лише людини гордий глас.
Усвідомлюючи трагізм своєї самотності, поет не може відчути повного злиття з природою.
З особливою виразністю це розкривається у вірші “Виходжу один я на дорогу…”, який належить до числа найбільш проникливих створінь Лєрмонтовської лірики. Блаженству умиротворення, яке царює в природі, тихій бесіді зірок, спокійного сну землі “у сяйві блакитному” Лєрмонтов протиставляє схвильований світ людських почуттів, борошно невпинних питань, що входять у суперечність з гармонією всесвіту.
Перекличка питань і відповідей:
Чекаю ль чого? Шкодую чи про що?
Чи не чекаю від життя нічого я,
І не шкода мені минулого нітрохи… –
Додає особливу тональність вірша. Слова, що звучать, здавалося б, безнадійно, не означають, проте, відмови від життя. При всій тяжкості існування (“Що ж мені так боляче і так важко”), при всіх ударах долі поет противиться холодного сну могили. Ще дрімають у грудях його сили життя, ще доріг йому солодкий голос пісень. Крізь урочисту й чудову тишу небес лунає голос поета, протестанта проти вічного сну, який йому наче пропонується засинають природою.
Ця думка про роз’єднаність природи і людини гостро виражена і у вірші “Три пальми”, де вона набуває несподівано сучасний відтінок. Усі ми сьогодні стурбовані варварським ставленням людини до природи. У вірші “Три пальми” людина постає як руйнівник, він вносить у світ страждання і загибель:
За коріння пружним сокиру застукав,
І впали без життя вихованці століть!
А завершується вірш і зовсім апокаліптичної картиною:
І нині все дико й пусто кругом…
Це закономірний підсумок ворожнечі людини з природою. У цьому протистоянні Лєрмонтов на стороні природи, він не може зрозуміти людину, засуджуючи його:
Я думав: “Жалюгідний чоловік.
Чого він хоче! .. небо ясно,
Під небом місця багато всім,
Але безперестанку і марно
Один ворогує він – навіщо?
(“Валерик”)
Так часто розкривається в ліриці Лєрмонтова думка про взаємозалежність людини і природи. Готових відповідей немає, але задуматися поет змушує.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)