Пейзаж у творах Тургенєва
Головними для героїв не тільки повістей, але в остаточному підсумку й романів Тургенєва стають колізії й драми не соціальні, а онтологічні, і в їхньому числі драматичне взаимоотношение із Природою. Справа в тому, що як представник нової історії людства тургеневский герой (це загальне положення натурфілософії Шеллинга, Ф. Шиллера, Гегеля), на відміну від людини античного, втратив властиву тому безпосередній зв’язок із природою, древніми людьми що одухотворяється й що обожнюється.
Поверх того, як самокоштовна у своїх очах Індивідуальність,
От першим, сформульованим майбутнім романістом, у ту пору студентом Берлінського університету, у листі до “проповідниці Євангелія природи”, як іменували німецьку романтичну письменницю Беттину фон Арним: “Варто тільки вийти у відкрите поле, у ліс – і якщо, незважаючи на весь радісний стан душі, почуваєш все-таки в таємній її глибині якусь здавленість, внутрішню скутість, що з’являється саме в ту мить, коли природа опановує людиною, – тоді довідаєшся свої межі, ту темь, що не хоче зникнути в яскравому світлі самозабвенья, тоді скажеш собі: Ти усе ще егоїст!. Людина тягнеться до природи, але вона у відносинах з ним прагне цілком опанувати ним, безроздільно підкорити своєї стихії, на що людина відповідає протестом, тому що при всій зачарованості природою не згодний розчинитися в ній, хоча й дорікає себе за неодоленний егоцентризм. Це вже драма, який не було в природних відносинах героїв ні Пушкіна, ні Лєрмонтова
Як ситуативно схоже на описане Тургенєвим побачення із природою (і світобудовою) можна сприйняти Лєрмонтовское вірш “Виходжу один я на дорогу…”. Тут ліричний герой і природа перебувають у полярно різних станах: людина охоплена щиросердечною смутою (“Що ж мені так боляче й так важко? /Чекаю ль чого? чи жалую про що?”); природа й світобудова виконані гармонії. Проте, боротьба між ними й “здавленість” людини природою у вірші відсутні, у фіналі ж заявлене бажання героя до злиття з нею (“Треба мною щоб, вічно зеленіючи, /Темний дуб відмінювався й шумів”).
У вірші “Коли хвилюється жовтіюча нива…” адекватно відтворена й емоційна доброчинність такого злиття для Лєрмонтовского героя:
Тоді упокорюється душі моєї тривога,
Тоді розходяться зморшки на чолі,
И щастя я можу осягнути на землі,
И в небесах я бачу Бога…
Візьмемо пушкінську філософську елегію ” чиБроджу я уздовж вулиць шумних…”, що запам’ятала роздуму ліричного героя, викликані й природою. Принаймні три її мотиви відгукнуться, як ми переконаємося пізніше, у тургеневском творчості. Це думка про стислість земного існування людини в порівнянні з вічним життям природи:
Дивлюся ль на дуб відокремлений,
Я мислю: патріарх лісів
Переживе моє століття забутий,
Як пережив він століття батьків.
И констатація постійних міркувань про неминучу кончину, властивих личностно розвиненій людині:
День кожний, кожну час
Звик я думою провождать,
Прийдешньої смерті річницю
Меж їх намагаючись угадати.
Нарешті, визначення основного відношення природи до людей:
И нехай у гробового входу
Младая буде життя грати,
И байдужа природа
Красою вечною сіяти.
У Тургенєва всі вони присутні вже в повісті “Щоденник зайвої людини” (1850), у фіналі якої її вмираючий молодим герой заключний катрен названої елегії навіть цитує. Що ж стосується думки Пушкіна про байдужість природи до людини, то вона стане одним з лейтмотивів (концептів) наступних тургеневских добутків аж до прозаїчного вірша “Природа” (1879). Однак у багатьох випадках знов-таки знайде те драматичне й трагічне розжарення, що був далекий і Пушкіну. І, навпроти, зробиться актуальним і близьким мирочувствию російського інтелігента на рубежі XІX – XX століть із властивими йому песимістичними й асоциально-індивідуалістичними настроями, що підкоряють собі й сприйняття природи. Наприклад, у вірші “Безглагольность”, що належить жагучому шанувальникові тургеневского творчості Костянтинові Бальмонту:
Є в Російській природі втомлена ніжність,
Безмовний біль затаєного суму,
Безвихідність горя, безгласність,
Безбережність,
Холодна височінь, що йдуть далечіні.
Прийди на світанку на схил косогору, –
Над мерзлякуватої рекою димиться прохолодь,
Чорніє громада застиглого бору,
И серцю так боляче, і серце не раде.
Увійди на заході, як у свіжі хвилі,
У прохолодну глухомань сільського саду, –
Дерева так сутінно-дивно-безмовні,
И серцю так смутно, і серце не раде.
Начебто душу про бажаний просила,
И зробили їй незаслужено боляче.
И серце простило, але серце застигло,
И плаче, і плаче, і плаче мимоволі.
Не панування однієї природної особини над іншими, а одночасна готовність кожної й до самозбереження, і до самовідданості – от принцип, що дозволяє природі не просто нескінченно підтримувати своє загальне життя, але й гармонічно об’єднати її. А якщо так, то його варто було б засвоїти у своїх взаєминах із природою й “сучасній людині”.
Більш того – цей принцип міг би, по логіці Тургенєва, послужити моделлю й для відносин суспільних (включаючи любов і сім’ю), проблема гармонізації яких устала перед російською літературою середини століття з гостротою не меншої, чим онтологічні питання про зміст життя й призначення людини. Рівновеликої останнім питанням були і її труднощі. Адже, як підкреслював Герцен, “зрозуміти всю святість прав особистості й не зруйнувати, не роздрібнити на атоми суспільство – саме складне соціальне завдання. Її дозволить, імовірно, сама історія для майбутнього, у минулому вона ніколи не була дозволена”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)