ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ТИЧИНА (1891-1967)

Один із дослідників Творчості Павла Тичини Василь Стус вважав долю Тичини трагічною: Видатний поет занапастив по­ловину свого мистецького життя, присвя­тивши його боротьбі з власним талантом.

Творча біографія Павла Григоровича Ти­чини позначена драматизмом, хоча життє­вий шлях майбутнього поета починався до­сить спокійно і впевнено, не передбачаючи ніяких трагедій. Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в селі Піски на Чернігів­щині. За родинним переказом, походив зі старовинного козацько­го роду (його пращур був полковником

у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком, учив дітей грамоти у парафіянській школі. Усі діти Григорія Тичини, як діти священнослужителя, одержали серйозне релігійне і музичне виховання. Цьому сприяла й атмосфера в сім’ї, адже у вільний час батько майбутнього поета займався музи­куванням, а мати й усі діти гарно співали. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) і природженим маляром. П. Г. Тичина як поет починав у 1906-1910 рр. з наївного наслі­дування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Упродовж 1901-1907 років юнак навчався в Чернігівському ду­ховному училищі, потім
у 1907-1913 рр. – в семінарії. Великий вплив на молодого літератора мали Твори Михайла Коцюбинського і Максима Горького. Павло Тичина вперше надрукувався Двадцятирічним юнаком. Перші друковані Твори молодого поета з’явилися 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах “Літературно-науковий вісник”, Рідний край “, ” Українська хата “, ” Основа ” та ін. У 1913 р., навчаючись у Київському комерційному інституті, працював завідувачем відділу хроніки газети “Нова рада”. На ей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистетвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. 1913-1914 рр. Тичина став редактором журналу “Світло”. Протягом цього часу він публікує оповідання “Вавилонський полон”, Богословіє”. Після закриття журналу молодий письменник працює в Чер­нігівському статистичному бюро. Восени 1916 р. повертається до и Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком. Перша збірка поезій “Сонячні кларнети” стала етапною подією в Історії української літератури. Глибоке відчуття природи, влас­тиве поетові з дитинства, почало набувати своєрідних космічних вимірів – можливо, під впливом літератури модернізму. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першо­рядними митцями Українського відродження. Тичину було названо глибоко національним поетом, а його поезія стала виразником душі українського народу, поезією прозріння. Ця збірка була сповнена сподіваннями, пов’язаними з революцією, що мала принести нове щасливе життя і національне відродження. Розв’язана більшовиками громадянська Війна затопила Україну кров’ю, розпалила у людей ненависть і жорстокість. У збірці “Замість сонетів і октав” Павло Тичина проклинає всіх, “хто звіром став”, виступає проти насильства і жорстокості, висловлює своє розчару­вання революцією, її “Великою ідеєю” і засобами втілення її у життя. Поезії цієї збірки протилежні за своїм настроєвим звучанням з по­езіями “Сонячних кларнетів”, але теж високомайстерні. 1920 року Павло Тичина подорожував із капелою К, Стеценка “Думка” Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. – Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. У 1923 році П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столи­ці УPCP. Тут він працює в журналі “Червоний шлях”, багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації схо­дознавства, входить до заснованої 1923 року Спілки пролетарських письменників України “Гарт” .Формально позапартійного тоді пись­менника обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше – кандидатом у члени ВУЦВИКу. Павло Тичина 1926 р. взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) з М. Г. Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени “Гарту”. З 1929 року – дій­сний член Академії наук Української PCP. Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літе­ратурної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футу ризму та імажиніз­му. Імпресіонізм і особливий композиційний характер творів Пав­ла Тичини, починаючи зі збірок “Плуг” (1920) і “Вітер з України” (1924), дедалі більше пом’якшується. У роки Сталінських репресій, коли було знищено три чверті ук­раїнських письменників, Павло Тичина, щоб вціліти, пішов на ком­проміс із власною совістю. Поет знищив свій геніальний дар, бо був Змушений прославляти
партію, яка відняла в нього право творити для свого народу. Поет соромився своєї нової поезії, усвідомлював своє падіння не лише як поета, а й як особистості. З того часу почав­ся трагічний спад у його творчості. Переломною в творчості поета вважається збірка “Чернігів” (1931), яка означала його перехід в число “офіціозних” авторів. Покарання славою – одна з найефективніших форм боротьби з Самобутнім талантом. За часів сталінізму місія поезії зводилась до трьох понять – “оспівувати”, “закликати” і “боротись”. У цьому ключі було витримано чи не більшість передвоєнних творів поета. Збірки “Чернігів” (1931), “Партія веде” (1934), “Чуття єдиної ро­дини” (1938), “Сталь і ніжність” (1941) написані у формі гасел, які з часом втратили свою актуальність. В 1940-1943 pp. Тичина очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р.- член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. У 1943-1948 роках – міністр освіти УРСР. У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина перебував в ева­куації в Уфі. Одним із найвизначніших творів поета цього періоду була поема “Похорон друга” (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки (“І рости, і діяти”, “Ми – свідомість людства”, комунізму далі видні”), хоча жодна з них уже не набула такого шикого звучання, як попередні. З 1953 по 1959 рік – Павло Тичина – Голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей BP УРСР, член ба­гатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей, і Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці. Помер поет 16 вересня 1967 року в Києві.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ТИЧИНА (1891-1967)