Творчий шлях – Павло Григорович Тичина

Павло Григорович Тичина (1891-1967 pp.)
Творчий шлях
У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, пристосуванство до тоталітарної системи призвело до втрати поетичного таланту.
Серед п’ятнадцяти поем П. Тичини найфундаментальнішою є поема “Сковорода”, яка писалась майже впродовж всього життя поета (починаючи з 1923 р. до 50-х років). Така увага до постаті Сковороди не випадкова, адже мандрівного поета Тичина ввансав своїм духовним батьком. Проте на відміну від Сковороди, який не прийняв від світу ролі “стовпа неотесаного”,

Тичина проміняв свій поетичний дар на портфель чиновника.
Проте поетична творчість раннього Тичини і Тичини революційної доби свідчить про величезний талант, який дійшов до нащадків і вражає їх своєю неперевершеністю.
Перші вірші Тичини, датовані 1906-1908 pp., відзначаються недовершеністю форм і змісту. Але серед них є маленька перлина – “Блакить мою душу овіяла”. Поетичні твори, що передували першій збірці, відзначалися соціальною тематикою. Молодий автор розповідав про злиденне життя як своєї сім’ї, так і всього народу, засуджував імперіалістичну війну. Серед перших публікацій є кілька оповідань Тичини,

які засвідчили обдарування прозаїка, які, на жаль, він пізніше не розвинув.
Але збірка “Сонячні кларнети” явила читачам сформовану творчу особистість.
Мальовничою, сповненою ніжності й чуйності постає у віршах П. Тичини українська природа – така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Тому вихід у світ першої збірки віршів “Сонячні кларнети” (1918 р.) став подією величезної ваги в українській літературі. Всі твори збірки сповнені сонячною вірою в життя, людину, в рідний край. Збірка мала шалений успіх і вмить прославила автора. І сьогодні вона є одним з унікальних і наймузичніших творінь у світовій поезії, бо поєднала в собі поетичний ліризм із національним та соціальним прозрінням.
Уже ці перші твори Тичини були дуже схвально прийняті критикою. Збірка “Сонячні кларнети” стала тим явищем в новітній літературі, яке не мало аналогів ні в російській, ні у західноєвропейській літературах. Поезія Тичини несла в собі музичність особливого типу. Вона була не прикрасою, а принципом світобачення.
Багато поетів і до Тичини інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням. Особливої вправності у цьому досягли символісти як західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), так і російські (А. Бєлий, В. Брюсов, О. Блок) та українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Тичина ж обрав для звучання своєї поезії кларнети – глибокі та ніжні інструменти, здатні відтворити будь-що – джаз, класику, естрадну музику.
Незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю раннього Тичини. Поет рано утвердився в думці, що поезія – це синтетичний вид мистецтва. Навіть заголовок його першої збірки підкреслював життєрадісний характер творів, вказував, що вони синтезують сонячне тепло й світло з музичними ритмами життя, які єднають людину з природою. У віршах цього періоду можна побачити, як зорові образи чергуються зі слуховими: звук подається “забарвленим”, колір – “озвученим”. Кожна поезія Тичини зі збірки “Сонячні кларнети” – це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.
У поезії “Арфами, арфами…”, крім музичних образів,, створено неперевершений зоровий образ-символ молодої весни. Цей твір перегукується з віршем М. Вороного “Блакитна панна”, проте між цими творами є багато відмінного. У Миколи Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка “лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах”; вона нагадує “Блакитну панну”. Поезія ж Тичини прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації: молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги. Тичина пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки.
У символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. У творі Тичини ніби струни обізвались під вправною рукою музиканта. А потім мелодія полилась у наростаючому темпі: “Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними…”.
Усі чотири строфи цієї чарівної поезії пронизані світлою радістю зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується вишуканою строфічною будовою, яскравою метафоричністю, асонансами і алітераціями. Образні засоби, використані поетом, підкреслюють особисті очікування ліричного героя:
Стану я, гляну я –
Скрізь поточки, як дзвіночки,
Жайворон як золотий.
З переливами
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Шедевром інтимної лірики П. Тичини постає твір “Ви знаєте, як липа шелестить…” (1911 p.), де важливу роль відіграє паралелізм картин природи і людських переживань. У природі, котру Тичина сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, він вбачав і джерела життя та любові.
Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії. Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі – символи молодого почуття, що купається у безкрайньому Всесвіті. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням українською природою.
Уже в перших поезіях, серед яких і вірш-мініатюра “Ви знаєте, як липа шелестить…”, автор продемонстрував неповторність своєї творчої манери, яка виявилась передусім у прагненні максимально точно відтворити мінливі настрої людської душі, власні мрії та почуття. Твір є оригінальним за формою. Складається він із двох 6-рядкових строф, у яких перші рядки – запитання, а останні – ствердна відповідь. Така композиція поезії робить її стрункою, елегантною. Картина-елегія рідної природи, чуттєво сприйнятої поетом, намальована лаконічними засобами: короткі речення передають схвильований стан неспокійної душі героя.
Яскравим зразком ранньої інтимної лірики є вірш “Коли в твої очі дивлюся…” (1911 p.). Ліричний герой у зовнішній красі коханої бачить духовно багатий світ: ” небо прозоре “, і ” брильянтових зір ціле море “, якому протиставляється моральна убогість обраниці. Тому авторові згадується затуманене осіннє поле, де тільки “суха бадилина хитається”.
Радість закоханого серця відчутна в ліричній поезії “Я сказав тобі лиш слово…”. “Кохання книга”, яка відкрилась перед ліричним героєм, наділяє його такою надприродною силою, що досить подивитися в очі обраниці, щоб її душа сповнилася теплом, а все на світі набуло нових рис (сонце задзвеніло, гай засміявся, весна затанцювала).
У “Сонячних кларнетах” Павло Тичина писав: “Одчиняйте двері – наречена йде!” Це був піднесений, святковий настрій, пафос душі воскреслого народу.
Збірка “Сонячні кларнети” завершувалася невеликою поемою “Золотий гомін” (1917 p.), яка є гімном весняному сонцю, силі буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві “золотим гомоном”:
Я – невгасимий
Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! – з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я – молодий!
Молодий!
Ключовою в поемі “Золотий гомін” є проблема національного відродження українського народу. Жанр твору визначається дослідниками як лірична ораторія, з наявними фрагментами епічних епізодів і драматичних сцен. Легендарний Андрій Первозванний, котрий у сиву давнину поставив на наддніпрянських горах хрест, чим започаткував народження славетного міста, поздоровляє киян з незалежністю.
Ліричний герой відчуває плин часу, як сіються в ньому і западають у душі людей ” зерна кришталевої музики”. Щастя возз’єднання західних та східних земель України передалось природі: “засміялись гори, зазеленіли”, і “ріка мутная сповнилася сонця і блакиті”.
Та в поемі відчутна й тривога: образ “чорного птаха” символізує розбрат між українцями. Та скільки б не існувало перепон – народ вірить у свої сили:
“…І всі співають, як вино:
Я – дужий народ,
Я молодий!”
З такою вірою в “одвічний дух” і невгасиму силу воскреслого народу закінчував Павло Тичина свою геніальну ораторію української національної революції “Золотий гомін”.
Наступна книга віршів Павла Тичини – “Плуг” (1920 p.). Одночасно з “Плугом” вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі” Замість сонетів і октав”, який був написаний у 1918 р.
Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш “Пам’яті тридцяти”, вперше опублікований у газеті “Нова Рада” в березні 1918 р. Цей твір присвячено пам’яті загиблих під Крутами київських студентів, які прийняли бій з військами Муравйова, а пізніше були поховані на Аскольдовій могилі:
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад усе вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Замість очікуваної “нареченої” і “голубої блакиті” нового дня в уяві Тичини постає страхітливе видиво, де “всі шляхи в крові”, “незриданні сльози”, “тьма” і “дощ”.
Коли в березні 1918 р. київська Аскольдова гора прийняла перші жертви української національно-визвольної революції, Павло Тичина висловив трагічне пророцтво:
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Поет, що оспівав велич і радість відродження, відчув, що шлях до вимріяної, справді вільної “Нової України” буде густо вкрито жертвами. Але це передбачення апокаліптичної дійсності майбутнього не відштовхнуло поета від життя, від народу.
На початку XX століття Павло Тичина пророчо передбачить у “Скорбній Матері”:
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату –
Агей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп’яту.
Це тінь української людини, розіп’ятої голодомором, що постав у народній уяві в образі антихриста, який
Вкраїнство зрізав чорною косою:
В голодний мор!
Уже назва поезії Павла Тичини “Скорбна Матір” прочитується як початок католицької молитви, яка описує скорботу Марії з приводу розп’яття її сина Ісуса Христа.
Біблійні події розп’яття й воскресіння Ісуса в творі Тичини переносяться в Україну доби революційного лихоліття.
В образі Скорбної Матері злилися воєдино три постаті: покійна поетова мати Марія, якій присвячено твір і яка померла незадовго до його написання, Божа Мати і мати Україна.
У поезії Тичини мати Ісуса ходить по наповнених трупом полях України і відчуває, що “Біль серце опромінив Блискучими ножами!”.
За Біблією, янгол Гавриїл напророкував Марії, що її серце буде прошите ножем. Це було передбаченням її трагедії – смерті сина, коли Христові пробили залізом руки й ноги, то Богоматері серце.
Поезія Тичини завершується тим, що Марія
Не витримала суму,
Не витримала муки,
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!

У Святому Письмі Богородиця від апостолів дізнається про воскресіння Христа. У “Скорбній Матері” Божа маги виражає сумнів щодо воскресіння свого сина:
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте й з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату,
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.
Христос воскрес?
Й не чула,
Не відаю, не знаю.

Українські поля, усіяні трупами, постають як аналог пекла.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Проходила по полю…
І цій країні вмерти?
Де він родився вдруге-
Й яку любив до смерти?

У той же час Марія стверджує, що, хоч Христос і народився в Україні, й любить її до смерті, але не воскресне у ній доти, доки тут ллється кров.
“Скорбна Матір” – це цикл, що складається з чотирьох віршів, про Матір Україну в тяжкі часи громадянської війни. Своєрідність композиції циклу виявляється в тому, що кожен з його віршів розпочинається одними і тими самими словами: “Проходила по полю”. Жанр твору дослідники визначають як тренос (плач). Цей жанр був одним із популярних літературних жанрів XVII століття.
Радість поета з приводу проголошення УНР і перемоги українського війська складає змістову основу вірша “Гей, вдарте в струни, кобзарі…” (1917 р.). Цей поетичний реквієм за часів радянської влади ніколи більше не друкувався.
У творі автор висловлює хвалу борцям за вільну Україну. Пильне око справжнього художника помітило нові для української поезії деталі, зокрема національну символіку, а вухо вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій:
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі –
Мов сонце над степами…

Але Україна була приреченою, а мрія так і залишилася мрією. Замість соціального визволення революція 1917 року принесла на українську землю ріки крові. Звідси й загострене сприйняття поетом навколишнього світу, передчуття біди, пекучий біль за Україну, за свій народ у творі “Хто ж це так із тебе насміяться смів?”:
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?

Тичина чекав революції і водночас боявся її, відчуваючи велику трагедію, коли ” курки спустили в матір і отця”, “йшли брат на брата однімать, дідить”. Тому читач майже фізично відчуває той біль, яким сповнено кожний рядок вірша, бо “рубались, бились ріднії, свої”. Поет розуміє і гостро викриває облудність обіцянок нової влади побудувати для трудового люду краще майбутнє. Він вірить у прозріння українців, не згодних “ще й на волі у кайданах гнить “.
З болем поет відзначає, що ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Вірш закінчується риторичним запитанням, яке, без сумніву, не потребує відповіді – вона очевидна:
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
Обуренням і відчаєм сповнена лірика поета “До кого говорить?”. Автор саркастично зображує національну політику більшовицького уряду, яка спричинила колоніальний гніт, під який підпала Україна у 20-х роках. Вірш Тичини викриває лицемірство і підступність влади, зраду інтересів народу. Павло Тичина дає убивчу характеристику сваволі влади:
Я покажу всю фальш,
Всю цвіль партійно-борчих породіль.
А братні зуби? Дружній зиск?
Гнучка політика, як віск.

Але при цьому відчуває розгубленість перед їхньою силою:
Рабіндранате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну,
Я задихаюся, я гину.

1924 р. виходить наступна збірка поезій П. Тичини – “Вітер з України”, проте переламною в його літературному житті стала збірка “Чернігів” (1931 p.). Саме на цій збірці виявився руйнівний вплив тоталітарної системи, який перетворив поета на слугу системи.
В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м. Уфі, П. Тичина працює з великим натхненням. У 1942-1943 pp. виходять такі його твори: збірки віршів “Перемагать і жить”, “День настане”, поема “Похорон друга”, книга публіцистики “Творча сила народу”, видана одночасно трьома мовами – російською, башкирською й українською.
За глибиною думки найбільш визначним твором цього періоду стала поема “Похорон друга” (1942 р.). Це величний реквієм воїнам, загиблим у боях за батьківщину. У ній органічно злилися особисте горе від втрати близького друга Ярослава і трагедія осиротілих дітей, матерів, жінок.
Картини життя тилового міста чергуються з філософськими роздумами про сенс людського буття, про гуманізм. Образ ліричного героя, від імені якого ведеться оповідь, розкривається через почуту музику, побачені пейзажі, прочитане в газеті повідомлення, прослухану промову:
Все сумно вечір колір свій міняв
З багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
і зупинився… Синій, оркестровий
долинув плач до мене. Плакав він,
Аж захлинався на сухім морозі:
то припадав зеленим до ялин,
Що зверху червоніли при дорозі,
То глухо десь одлунював в саду.

Кольорові переходи передають відчуття неспокою, наближення чогось тяжкого, трагічного. Звуки духового оркестру дедалі наближаються і нагадують ліричному героєві про смерть хороброго воїна Ярослава. Твір відзначається афористичністю висловів, виразністю риторичних фігур, які відтворюють пекучий біль автора, почуття ненависті і відчаю.
Спогади переплітаються з роздумами про молодого солдата Степана, про всі жертви страшної війни, про тяжке лихо всього народу і переростають у філософські узагальнення про закономірність процесів життя, однаково об’єктивних і для природи, і для суспільних явищ.
Дві теми твору – тема смерті і тема життя – спочатку сплітаються й ідуть поруч. Здається, що людське горе таке безмежне, що його неможливо перебороти, але ось прозріння від усвідомлення того, що життя не можна знищити, воно сильніше за смерть. Роздуми героя про трагізм доби супроводжується суворими картинами природи:
Ой темно як! Ніч. В старі,
в тонкії стіни стукала хижацька
Рука сухого сніговія. Сніг
по шибці шарудів.

Та найбільше хвилює автора доля людини:
Над ким ті сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан як в груди бив
хто вік свій одробив?
Ліричний герой впевнений, що фашизм, який у творі є уособленням мороку і людиноненависництва, буде знищено, настане весна і після війни люди одержуватимуть насолоду від мирної праці:
Весна! Блакить!
У поле трактори ідуть. І в’ється
Співучий жайворон.
Поема “Похорон друга” відзначається рідкісним ритмічним розмаїттям, музичністю, яскравістю звукових та зорових образів, ліричною схвильованістю. Автор висловлює віру в нездоланність людського духу, невмирущість рідного народу.
Незважаючи на згубний вплив тоталітарної системи, літературна творчість П. Г. Тичини свідчила, що він належав до найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала не лише літературу, а й інші види мистецтва.

B>Максим Тадейович Рильський (1895-1964 pp.)
Життєвий і творчий шлях
Максим Рильський – один з найвидатніших поетів України XX століття. У свідомості багатьох поколінь його ім’я утвердилось як ім’я поета-класика, творчість якого не втрачає свого значення з часом, бо оспівує вічні цінності: правду, любов і красу, що стали духовною основою творчості поета.
Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві, але ріс у Романівці на Сквирщині. Його батько Тадей Рильський був сином багатого польського дворянина Розеслава Рильського і княжни Трубецької, мати-неписьменна, але талановита і співуча селянська дівчина з села Романівки. Максим Рильський (названий батьком на честь Максима Залізняка) увібрав найкращі риси вдачі своїх батьків. Як син українського дворянина-інтелігента, майбутній поет одержав домашню освіту. Він виховувався під пильним наглядом батька, який помер дуже рано (на восьмому році Максимовою життя), але передав синові аристократичну культурну спадщину, почуття власної гідності і віри в себе, поєднане із скромністю. Тадей Рильський забезпечив синові і приватну гімназію в Києві з хорошими вчителями, і знання іноземних мов та культур.
Максим виростав у дворянському оточенні української інтелігенції – Лисенків, Страрицьких, Косачів, Ревуцьких. Його дитинство минало в мистецькому середовищі серед книжок та музики – з одного боку, і романівських краєвидів та сільського оточення – з другого. Змалку Максим відчував у собі хист до поетичного слова. У сім років хлопчик написав свій перший вірш “Прошак”:
Ішов прошак обідраний,
Од всіх людей обижений,
Шкода мені прошака,
Що у нього гірка доля така.
Але я проти Бога не йду,
А за старця
Молюсь і ввечері і вранці.

Віршик простий, наївний, але з нього видно, яким зростав майбутній поет. Ці простенькі рядки сповнені співчутливості, доброти і людяності.
Навчався Максим у приватній гімназії відомого київського педагога Володимира Науменка, жив у Миколи Лисенка та Олександра Русова. Таке культурне середовище, в якому з повагою ставились до всього українського, сприяло вихованню підлітка в національному дусі, виробленню в нього відповідних поглядів, уподобань, смаків. Хлопець рано починає віршувати, а у 1910 р. виходить перша збірка його творів.
Захоплення навколишнім світом знайшло відбиток у назві першої, майже в дитячі роки написаної, збірки поезій “На білих островах”, у якій поет-початківець показав, як вправно володіє і віршем, і словом. Тут відчутне наслідування громадянських мотивів народницької поезії, сповненої щирого неспокою про власне майбутнє, юнацькі роздуми, і навіть фантазії, сповнені підліткового мінору і меланхолії. Ліричний герой збірки спостерігає земне життя з білих островів-хмар. Поет створює персоніфікований образ літа, малюючи Дівчину “в шатах зелених” з “росами-перлами” в косах. З поезії Рильського постає безліч олюднених образів рідної природи.
Тоді поетові було 15 років. Головне, чого він встиг навчитися – любити: любити природу, людей, красу, мистецтво, легенди і дійсність. А в шістнадцятирічному віці юнак напише:
Люби природу не як символ
душі своєї,
Люби природу не для себе,
Люби для неї.
***
Вона – Це мати. Будь же сином,
А не естетом.

Рильський, згадуючи чарівні краєвиди села, де пройшло дитинство, зізнався, що тоді його особливо захоплювала природа в усьому її розмаїтті – весняні квіти, що проростають з-під жовтого й багряного листя, життя птахів, риб, звірів, посвист качиних крил. Власні спостереження вічно мінливого світу природи доповнювалися інформацією з прочитаних книжок – не тільки популярно-природничих, а й художніх, у яких той дивовижний світ також поставав у різноманітних, часто незвичних ракурсах.
Природа рідного краю – головний образ ліричної збірки поезій “Під осінніми зорями” (1918 p.). З’ясовуючи мотиви творів цієї збірки, можна провести паралель між ними й лірикою Афанасія Фета, Федора Тютчева, Олександра Блока, показуючи деяку залежність Рильського від російських поетів у плані використання художніх прийомів.
Та впадає в око суто своє, притаманне тільки Рильському – ясність і прозорість поетичного малюнка, щирість в освідченні людини улюбленій природі. Мініатюра “Поле чорніє” вражає яскраво вираженим почуттям єдності героя з рідною землею:
Поле чорніє. Проходять хмари.
Гаптують небо химерною грою.
Пролісків перших блакитні отари…
Земле! Як тепло нам з тобою!

Глибшає далеч. Річка синіє,
Річка синіє, зітхає, сміється…
Де вас подіти, зелені надіі?
Вас так багато – серце порветься.

Чарує в поезії чіткість образів. хвилює емоційність, яку вони виражають. Відчутна жага простого людського щастя, досконало виражена поетом.
Пейзажні малюнки Рильського передають внутрішню сутність взаємин людини з природою. У цьому переконує поезія “Яблука доспіли, яблука червоні”. Цей твір про благодатну пору осіннього достигання й достатку. Так, у вірші “Яблука доспіли…” поет милується садом, де гілля вгинається під вагою плодів, налитих соками, зір митця тішиться красою осінніх барв:
Гей, поля жовтіють і синіє небо
Плугатар у полі ледве маячить…
У вірші йдеться про красу, душевну рівновагу, гармонію людських почуттів, про мужність юних сердець. Образ спілих, червоних яблук асоціативно відтінює і розвиток почуття (“Вже й любов доспіла під промінням теплим, і її зірвали радісні вуста”). Однак ліричний герой прощається і, може, назавжди зі своєю коханою. Щирою людяністю віє від останнього рядка, який давно став крилатим висловом: “Вміє розставатись той, хто вмів любить”. Біль розлуки, проте жодного слова докору, хоч жаль і стискає груди. Ці почуття ліричного героя поет передає розгорнутим порівнянням: “а тепер на серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка золота”.
Завершується вірш зворушливо, і в цьому його світла печаль:
Поцілуй востаннє, обніми востаннє.
Вміє розставатись той, хто вмів любить…
Ліричні твори Рильського написані здебільшого від першої особи, ніби від авторського “я”. Проте не слід ототожнювати поета і його персонаж, бо ліричний герой висловлює думки і почуття багатьох людей, а часом і всього суспільства. У ліричному творі, звичайно, можуть виступати й автобіографічні мотиви, але поет за допомогою художнього вимислу типізує найістотніші життєві явища, думки і почуття людини. Так, герой ідилії “На узліссі” захоплено сприймає багатство й красу природи, йому приносять насолоду полювання, рибальство і праця в саду. Герой живе в лісовій хатині, і тому він не відірваний від світу, від культури. В хатині є гарна книгозбірня творів класиків, що сприяє морально-духовному оздоровленню людини, яку втомили жахливі катаклізми епохи:
Софокл – і Гамсун, Едгар По – і Гете,
Толстой глибокий, і Гюго буйний,
Петрарчині шліфовані сонети –
І Достоєвський грішний та святий –
Усі книжки, усі земні поети,
Усі зрідні душі його живій:
Бо всі вони – лиш відблиски одного,
Одного сонця: Духа Святого!

Київ і Романівка надихали Рильського на творчість. Київ – перехрестя культур, центр класичної освіти, одне з тих міст імперії, куди неодноразово приїжджали європейські театри, відомі музиканти. Романівка – край незрівнянних пейзажів, пісень, легенд, цілісних людських душ, гідних пера Гоголя і Шекспіра.
Одержавши домашню освіту, Рильський займався самоосвітою і працею. Пізніше – навчався в приватній гімназії, а з 1915 р. став студентом медичного факультету Київського університету. Проте вже через два роки він продовжив навчання на історико-філологічному факультеті. Проте революція і громадянська війна змусили його перервати освіту і переїхати на село, де він вчителював у початковій школі. В автобіографічній поемі “Мандрівка в молодість” Рильський зізнається: “Студентській лаві б слід тут скласти похвалу, але признаюся, що мало я тій лаві в житті завдячую”. Самоосвіта і спілкування з селянами сформували світогляд поета. Юний Рильський мав багато талановитих друзів на селі, серед них – Денис Каленюк – співець і рибалка-мисливець, Родіон Очкур – швець і музика-скрипаль. Ці друзі, брати і ще раніше батько ввели Максима в розкішний світ гоголівської України.
Поет вчителював у селі аж до осені 1923 р. Правда, вже набувши голосного літературного визнання, він і в Києві ще років шість викладав мову й літературу в середній школі та на одному з робітфаків інституту освіти, а в інституті лінгвістичної освіти читав курс теорії перекладу.
Максим Тадейович ішов у житті та літературі своїми, неходженими шляхами. В одній із поезій він про це каже так: “На все дивлюся власними очима”. Його шляхи були позначені і квітами, і тернами.

ЦЕ ЦІКАВО
У літературних колах М. Рильський належав до групи “неокласиків” – художньої школи українських поетів, зорієнтованої на античну класику, на продовження гуманістичних традицій європейської поезії нового часу.
Неокласиками називали тих поетів і критиків, які групувалися навколо журналу “Книгар” (1918-1920 pp.), а пізніше – біля київського видавництва “Слово”. Сюди входили такі письменники, як М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Освальд Бургард і, звичайно, М. Рильський, які прагнули підняти престиж художнього слова, з його допомогою вирішувати філософські, історичні, морально-етичні проблеми. Цією обставиною спричинено, що М. Рильського теж не обминули репресії: у 1931 р. він півроку пробув “під слідством” в Лук’янівській в’язниці Києва, доки не був звільнений “за відсутністю достатніх даних для обвинувачення й суду”.

Напружена літературна праця М. Рильського тривала й в наступні роки, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував поезію майстра. Тому в 30-х роках не раз виходять з-під його пера плакатні вірші-заклики. Тоталітарній системі були потрібні тільки такі твори, де б вона “оспівувалася”, “підносилася”, “возвеличувалася”. Правда, часом дозволялося надрукувати й щось “нейтральне”, і такі можливості Рильський та інші автори намагалися використовувати.
У своїх творах Рильський звернув увагу на високу місію художньої творчості у збереженні культурних надбань поколінь, на її можливості використовувати скарби минулого при будівництві теперішнього і підготовки майбутнього.
Так у поезії Рильського стала викристалізовуватися ще одна магістральна тема – духовність, культура, мистецтво. її вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму. На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали попрати традиції минулого і на голому грунті починати будівництво “пролетарської культури”, Рильський і його однодумці високо підносили класичну спадщину.
У поезіях збірки “Синя далечінь” порушувалися питання взаємин мистецтва і дійсності. Найбільш влучним у цьому плані є однойменний триптих, де образом синьої далечіні передається почуття радості, щастя від пізнання світу:
На світі є співучий Лангедок,
Цвіту Шампанню Франція весела,
Де в сонці тане кожен городок
І в виноградах утопають села.
Десь є Марсель і з моря дух п’яний;
Десь є Париж, дух генія й гамена;
Десь жив Доде, гарячий і ясний;
Десь полювали милі Тартарели.

Так проводиться думка про велич вічних надбань культури, які єднають покоління, гуртують народи світу. Так утверджується вагомість внеску кожної нації в загальнолюдську скарбницю. До речі, Рильський безпосередньо втілив цю тему в циклі “Книга про Францію”, що ввійшов до збірки “Далекі небосхили” (1959 p.).
Ще одним шедевром, який вийшов з-під пера М. Рильського, є поезія “Шопен”. Це білий вірш, у якому немає рим. Найчастіше білий вірш застосовується в п’єсах для наближення діалогів до живої розмовної мови, зберігаючи властивості виразної, емоційної мови поезії.
Поезія “Шопен” образом вальсу славетного польського композитора підкреслює могутність впливу творчості на людину. “Шопена вальс… Ну хто не грав його і хто не слухав? ” – таким риторичним запитанням поет зацікавлює читача і вводить його в чарівний світ мелодій. Натхненна музика викликає прихильну усмішку слухачів, в їхніх очах зблискує “іскра напівкохання чи напівжурби від звуків тих кокетно-своєвільних, сумних, як вечір золотого дня, жагучих, як нескінченний цілунок”. Легкими натяками у вірші розкривається стан героя, викликаний звуками вальсу, коли він побачив, звичайно в уяві, погляд, що “блиснув із-під вій”, можна здогадатися, небайдужої йому жінки, яка від’їжджала в санях. Герой, скочивши на коня, чимдуж кидається її наздогнати:
І знову бачу те лице, що ледве
Із хутра виглядає… Що мені?
Невже то сльози на її очах?
То сльози радості – хто теє скаже?
То сльози смутку – хто те розгада?

Завершується твір уявним зверненням ліричного героя до композитора, у творі якого немає ні вітру, ні саней, ні коня – ці образи в уяві героя. Однак обізнаний з життям Шопена, який до смерті тужив за своєю Польщею і пережив розрив з коханою – відомою французькою письменницею Жорж Занд, Рильський обгрунтовує можливість змальованої у вірші картини. Нехай ті “коханки дві, однаково жорстокі”, навіяли ” той ніжний вихор звуків “, але ліричний герой має право на “свій сон”, свою уявну картину. За це він висловлює композиторові свою подяку.
У роки Великої Вітчизняної війни Рильський перебував в евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві. Його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою. Твори М. Рильського гаряче сприймалися і на фронті, і в тилу. Поет стверджував, що люди вмирають, але народ безсмертний. Глибоким патріотизмом сповнені рядки поезії “Слово про рідну матір”:
Гримить Дніпро, шумить Сула,
Озвались голосом Карпати,
І клич подільського села
В Путивлі сивому чувати.
Чи совам зборкати орла?
Чи правду кривді подолати?

Цей твір, написаний у патетичному ораторському ключі, Рильський уперше прочитав на радіомітингові представників українського народу в Саратові 26 листопада 1941 року.
Дослідники твору по-різному визначають його жанр: лірична поема, ода, псалом, хорал, “слово” (за аналогією до давньоукраїнської пам’ятки). Це правомірно, бо твір є справді високим художнім осягненням духу епохи, прекрасним здобутком нашої літератури.
Та, може, найточніше жанрове означення приховане в самій назві твору – “Слово…”. Недарма й образна тканина та поетична лексика тексту, наскрізно пронизаного старослов’янізмами, безліч разів перегукуються зі “Словом о полку Ігоревім” (“Лисиці брешуть на щити”, “кличе див поверху древа”, “дух Боянів”, “…сонце устає на сході!”).
Ідейно-емоційний пафос твору полягає в утвердженні безсмертя України і впевненості в перемозі над кривавим ворогом. Рідна земля вічна, адже у пам’яті мільйонів вона постає в багатстві й красі своєї природи.
Всіма своїми помислами поет линув до рідної України, яка знемагала у кривавій боротьбі з ворогом, але не зламалась і не упала перед ним на коліна. В уяві постають чарівні українські краєвиди: зелені степи, гаї та діброви, чисті озера і повноводні ріки. Наша земля була прекрасною навіть тоді, коли її поливав “дрібними росами-сльозами” великий Кобзар.
Поет пише, що ніякій силі не осквернити тієї землі, “…що освятив Тарас своїми муками-ділами…”.
Підкреслені тропи (метафори та епітети) передають суть Шевченкової творчості. У роки смертельної сутички з фашизмом “гаряча дума Кобзаря” стояла на сторожі рідного народу.
Україну прославили у віках найвидатніші її сини та дочки. Серед них – філософ і поет, мандрівний учитель з народу Григорій Сковорода. Україна – це “молоток Каменяра і струни Лисенка живії, і слави золота зоря круг Заньковецької Марії!”.
Патетичного звучання твору поет досягає розмаїтою лексикою: слов’янізмами (благословен, цілюща вода, віщий птах, благовісне сонце), короткими формами прикметників (славен, зелен, властен) тавтологічними висловами, навіяними народною поезією (рута-м’ята, роси-сльози, злото-серебро). В творі наявні новоутворення (громозвукими словами, ріки ясноводі).
Органічно вплітає поет у барвисту мережу своєї мови деякі мотиви та образні звороти з давньоруської поеми “Слово о полку Ігоревім”. Твір пронизаний не лише духом патріотизму і національної гордості, а й ліричним струменем – він сповнений емоцій. Закінчується поема переможним акордом: “Встає народ, гудуть мости, рокочуть ріки ясноводі!..”
У повоєнні десятиліття в житті поета були трагічні часи. Безжально-несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Але й були роки високого творчого піднесення, які сам поет назвав добою свого “третього цвітіння” – на жаль, останнього, передзимного…
Творче відродження поета припадає на пам’ятну “відлигу” в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років.
У цей період поетові дихнулося вільніше. У книжках другої половини 50 – початку 60-х pp. (під час короткочасної ” хрущовської відлиги “) читачі зустрілись знову зі справжнім Рильським – поетом добра і краси, великим життєлюбом і гуманістом.
Збірка “Троянди і виноград” (1957 р.) була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяла світлом, що характеризувало лірику “Синьої далечіні”. Це один з кращих творів Рильського-неокласициста. Через символічні образи троянд і Винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного життя людини, тонко підмічено, в чому полягає сенс життя, глибина людського щастя. Збірка “Троянди і виноград” сприймається як натхненна пісня про красу мистецтва і природи, про творчу працю. Праця запо-кликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить людину цілеспрямованою:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжне серце тисне.
У щастя людського два крила:
Троянди й виноград – красиве і корисне.

Поезія “Третє цвітіння” характеризує творчість поета на схилі літ. Це період, “коли збираються у по-надморську путь лелеки й ластівки”, “золотяться на ниві “сузір’я кіп”, “ллється дзвін коси серед густих отав”. Саме в цю пору втретє зацвітають троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:
Отак подивишся – і серце аж замре,
А надто як воно уже, на жаль, старе –
Чи то підтоптане… держімо у секреті,
Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє!

Поетичні збірки останнього періоду в житті М. Рильського – “Троянди і виноград”, “Далекі небосхили” (1959 p.), “Голосіївська осінь” (1959 р.) та ін. – гідно завершують його творчу біографію.
У своїй творчості Максим Рильський надавав великого значення мові. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над її збагаченням. Поет закликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення української мови. Прикладом такого звернення є вірш “Мова”, в якому поет з великою ніжністю і любов’ю говорить про мову, яка звучить як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості.
Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважав, що джерелом нового наповнення літературної мови є народ, його поезія:
…Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.

Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов’язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати й збагачувати її:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози.
Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.

Творчість М. Рильського – гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і в перекладах численних зарубіжних авторів він збагачував українську мову, розширював її синтаксичні можливості.
Вірш “Мова” написаний у 1956 р. На той час більшовицька ідеологія відвела українській мові другорядну роль у суспільстві. Після XX з’їзду партії, на якому було піддано критиці культ особи Сталіна, в якійсь мірі вже можна було говорити про національні утиски і занепад національних мов. В Україні од ним із перших на захист мови виступив М. Рильський. Його поезія “Мова” – яскраве свідчення цьому. У вірші поет закликає своїх сучасників частіше “заглядати у словник”. На його переконання – “це теплий яр, а не сумне провалля”. Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.
У 1959 р. на четвертому з’їзді письменників України М. Рильський продовжив тему значення мови у житті суспільства, прочитавши вірш “Рідна мова”. Своїм незвичайним вступом на письменницькому форумі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціонування української мови. У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, не спокійне його життя, яке поет прирівнює до “гулу віків”, “шуму століть”. У ньому – “бурі подих”, неволі стогін”, “волі спів”, “сурма походу світанкова.
В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорсткого переслідування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її “велично-гідним духом”:
В ярмо хотіли запрягти її,
як дух степів гарячу,
І поспішати і повести
На чорні торжища, незрячу.

Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були всі ті ганебні доку менти, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський циркуляр, Емський указ та численні неопубліковані заборони радянських часів. Про всі ці знущання над словом Максим Рильський писав з особливим болем:
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язнили, кидали за грати.
Зробить калікою з калік
Тебе хотіла рідна мати.

За видатні заслуги в розвитку науки і культури Рильського було обрано академіком АН УРСР, а згодом і АН СРСР. Він очолював Спілку письменників України (1943-1946 pp.), був директором академічного інституту мистецтва, фольклору й етнографії.
Максим Рильський – один із найвидатніших в українській та світовій літературі майстрів художнього перекладу. Особлива увага приділялася поезії з пере важно трьох літератур: російської, польської, французької.
Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. Критичні й наукові праці поета були видані за його життя майже 10-ма окремими книгами.
Помер М. Рильський після тяжкої хвороби 24 липня 1964 р. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Творчий шлях – Павло Григорович Тичина

Categories: Твори до ЗНО

Links