ПАВИЧ, Мілорад

(нар. 1929)

ПАВИЧ, Мілорад (Pavic, Milorad – нар. 15.10.1929, Белград) – сербський письменник.

Павич – автор численних збірок поезій і малої прози, романів, літературознавчих праць і перекладів, упорядник і редактор значної кількості видань творів сербських письменників. Закінчив філософський факультет Белградського університету (1954), докторське звання здобув у Загребі. Працював професором університету в Новому Саді, на Радіо-Белград, у видавництві “Просвета” тощо. Втім, найкраще про себе розповів сам Павич в “Автобіографії”:

“Я

є письменником вже дві сотні років. Далекого 1766 року один Павич видав у Будимі свою збірку віршів, і відтоді ми вважаємося письменницькою родиною. Народився я 1929 року понад берегом однієї з чотирьох райських річок о 8.30 зранку під знаком Терезів (під знак Скорпіона), за ацтекським гороскопом – Змія.

Уперше бомбардований у віці 12 років. Востаннє – у віці 15 років. . Поміж тими двома бомбардуваннями я вперше закохався і під німецькою окупацією примусово вивчив німецьку. Тоді ж потайки я навчився англійської від одного пана, котрий курив люльку з духмяним тютюном. У той самий час я вперше забув французьку

і пізніше я забував її ще двічі). Врешті, на одній псярні, куди я потрапив, ховаючись від англо-американського бомбардування, один російський емігрант, царський офіцер, почав мені давати лекції російської з книжок Фета і Тютчева. Інших російських книжок у нього не було. Тепер я гадаю, що вивчення мов було певним чином перетворенням у різноманітних зачарованих звірят. Я любив двох Йоанів – Иоана Дамаскина і Йоана Золотоустого (Хризостома).

Набагато більше любові я вклав у свої книги, ніж у своє життя. Лише з одним винятком, який і досі ним залишається. Ніч у сні солодко прилипала до обох моїх щік.

До 1984 року я був найменш читаним письменником у своїй країні, а від того року поспіль – найбільш читаним.

Я написав перший роман у формі словника, другий у формі кросворда, третій у формі клепсидри і четвертий у формі довідника для гадання картами таро. Я намагався якнайменше перешкоджати тим романам. Вважаю, що роман – це рак. Існує завдяки своїм метастазам. Із дня на день я все менше є автором своїх уже існуючих книжок, а все більше автором майбутніх, яких, можливо, так ніколи й не напишу.

На мій подив, книги мої дотепер перекладені 66 разів різними мовами. Словом, я не маю біографії. Маю лише бібліографію.

Критики у Франції та Іспанії зазначили, що я є першим письменником XXI століття, а жив я у XX столітті, коли треба було доводити невинність, а не вину.

Найбільші розчарування у житті принесли мені перемоги. Перемагати не виплачується.

Я знав, що не треба торкатися живих рукою, якою уві сні торкався до мертвих.

Я нікого не вбив. Зате мене вбили. Задовго до смерті. Для моїх книг було би краще, якби їхній автор був якимось турком чи німцем. Я був найвідомішим письменником найненависнішого народу у світі – сербського народу.

Гадаю, що Бог осипав мене безмежною милістю, подарувавши мені радість писання, але тою самою мірою й покарав мене, либонь, що через ту ж таки радість”.

Літературну працю Павич розпочав поетичними перекладами, зокрема з французької, англійської та російської мов. До його поетичного доробку належать збірки “Палімпсести” (“Palimpsesti”, 1967) та “Місячний камінь” (“Mesecev kamen”, 1971). Для версифікаційної манери Павича властиве використання середньовічної старосербської мови у довгих віршах, споріднених із риторичним текстом або речитативом. Слід відзначити також стилістичне розмаїття авторських віршованих вкраплень у романах Павича. Опублікована ціла низка збірок оповідань Павича: “Залізна завіса” (“Grozdena zavesa”, 1973), “Коні святого Марка” (“Konji svetog Marka”, 1976), “Російський хорт” (“Ruski hit”, 1979), “Нові белградські оповіді” (“Nove beogiadske price”, 1981), “Вивернута рукавиця” (“Izvrnuta rukavica”, 1989), “Скляний слимак: оповідання з інтернету” (“Stakleni puz: price sa interneta”, 1998) й ін.

Основні риси прозового письма Павича були закладені вже в його малій прозі, для якої характерними є чергування лаконічності викладу із розгорнутими відступами, а також непередбачуваність сюжетних ходів. Метафорика і смислова парадоксальність прозових текстів Павича наближує їх до творів власне поетичних. Павич видав декілька книг з історії сербської літератури епохи бароко, класицизму та передромантизму (1970, 1979, 1991). До літературознавчих праць Павича належать також: “Воїслав Ілич і європейська поезія” (“Vojislav Ніс і evropsko pesnistvo”, 1971), “Гаврил Стефанович Венцлович”(“Gavril Stefanovic Venclovic”, 1972), “Мовна пам’ять і поетична форма”(“Jezicko pamcenje і pesnicki oblik”, 1976), “Народження нової сербської літератури” (“Radanje nove srpske knjizevnosti”, 1983), “Історія, стан і стиль” (“Istorija, stalez і stil”, 1985) й ін.

Літературознавчі праці Павича відзначаються грунтовною методологічною базою, дохідливістю викладу та багатством тематики. Джерелознавчі та фактографічні підходи сміливо поєднуються зі свіжими трактуваннями та несподіваними відкриттями. У творчому доробку Павича є також краєзнавча “Коротка історія Белграда” (“Kratka istorija Beograda”, 1990) та драма “Театральне меню назавжди і ще на de”b”(“Pozorisni jelovnik za uvek i dan vise”, 1993), проте найцікавішою та найвідомішою є саме його романістика.

Роман “Хозарський словник” (“Hazarski гесnik”, 1984) з авторською під назвою “роман-лексикон на 100000 слів” приніс Павичу світове визнання. Структурно цей роман складається із попередніх зауваг, трьох словникових частин із хозарського питання, двох апендиксів, заключної примітки та покажчика словникових статей. Вишуканий антураж лише обрамляє три основні частини “Хозарського словника”: Червону книгу (християнські джерела), Зелену книгу (ісламські джерела) та Жовту книгу (гебрейські джерела). Кожна з цих книг із джерелами з хозарського питання містить словникові статті, розташовані в алфавітному порядку. Ці статті зазвичай присвячені певним персоналіям, подіям, явищам, місцевостям чи поняттям. За ігровим постмодерністським задумом цей словник є “реконструкцією первісного Даубманусового видання 1691 року (знищеного у 1692 році) з доповненнями до найновіших часів”. Роман має два варіанти – чоловічий і жіночий, які різняться між собою лише одним пасажем із третьої частини (цей хід не має жодної концептуальної мети, окрім комерційної). Основною подією, головним предметом оповіді є т. зв. “хозарська полеміка”, коли місіонери різних вір пропагували в один час свої вчення з метою навернення хозарів у свою релігію. Поштовхом для написання роману, за свідченням самого автора, послужила недостатня дослідженість хозарської місії Кирила і Мефодія. Цей “словник словників із хозарського питання” спроектував давно зниклі хозарські проблеми через історичну долю сербського народу на рівень універсального розуміння. Попри свою ілюзорно ускладнену побудову, “Хозарський словник” дуже легко і захопливо читається, тому закономірним видається велика кількість його перекладів і накладів.

Роман “Краєвид, намальований чаєм” (“Predeo slikan cajem”, 1988) складається з двох частин. Першою є “Малий нічний роман” (“Mali nocni roman”), повністю перенесений із книги П. “Нові белградські оповіді”, а другою – “Роман для любителів кросвордів” (“Roman za ljubitelje ukrstenih reci”), титул якого слугує заодно і під назвою самого роману. У тканину роману вплетені також два оповідання зі збірки “Коні святого Марка”: “Болото” та “Життя і смерть Йоана Сиропулоса”. За методом кросворда роман має два способи прочитання: горизонтальний і вертикальний.

“Внутрішня сторона вітру, або Роман про Геру та Леандра” (“Unutrasnja strana vetra, ili roman о Heri і Leandru”, 1991) є постмодерною інтерпретацією давньогрецького міфу про Геру і Леандра. За авторським визначенням, це “роман-клепсидра”; він має дві титульні сторінки на різних кінцях книги і читається в оберненому порядку від двох початків до середини, де сходяться герой і героїня роману.

Роман “Остання любов у Царгороді” (“Posled-nja ljubav u Carigradu”, 1994) має підзаголовок: “довідник для гадання”. Цей роман-таро складається із 22 розділів, що відповідають картам Старших Арканів і мають ті самі назви, що й окремі карти таро. Роман можна читати різними способами, залежно від того, як випадуть карти, що обов’язково додаються у комплекті до книжки (т. зв. візантійське таро у малярському виконанні Івана Павича, письменникового сина) і супроводжуються додатком зі способом ворожіння на картах таро. Роман можна читати і найпростішим способом – від початку до кінця (так, як надруковано у книжці). У тексті роману використані уривки із неканонічної “Іліади”, які є фактично гекзаметричними автоцитатами із оповідання “Коні святого Марка”.

Роман “Скринька для писання” (“Kutija za pisanje”, 1999) побудовано за методом поступового відкривання сховків своєрідного сейфу у вигляді багатокоміркової комбінованої шафки. По суті, цей роман є розширеною автоцитатою; зокрема, в нього майже повністю вмонтоване розлоге оповідання “Корсет”.

Роман “Зоряна мантія” (“Zvezdani plast”, 2000) має підзаголовок: “астрологічний путівник для невтаємничених”. Астрологічні мотиви тут дуже тісно пов’язані з великою кількістю літературних алюзій. Через цілий роман вкрапленою цитатою проходить твір Деспота Стефана Лазаревича (1374-1427) “Слово любве”.

Для романістики Павича характерним є поєднання традицій візантійського роману із постмодерністським арсеналом художніх засобів. Мистецтво автоцитатного комбінування є одним із найулюбленіших методів творчого стилю Павича-романіста. Павич має повне право на автоповтори, оскільки він так чи інакше є унікальним явищем сучасної світової літератури.

Українською мовою ряд творів Павича переклали О. Рось і Н. Чорпіта.

І. Лучук