Манливі лакуни поезії Милорада Павича

Упевнений, що поезія не повинна залишатися тільки в збірках віршів, і сербський письменник Милорад Павич: більшість моїх поетичних збірок помережена прозою, водночас збірки прози помережені поезією. У своїх поезрях (а вони були першими надрукованими його творами) Милорад Павич також вдавався до експериментів: усвідомлюючи, що сербська мова має не так багато рим, він використовував для рими слова давньої сербської середньовічної мови, намагаючись у такий спосіб збагатити сім’ю рим. Розповідаючи про ті свої спроби на ниві поезії, Павич зауважує:

“Коли я помітив, що моя поезія не обстоює мене найкращим і'”чом, я понисив їїдо рангу оповідань…Коли, знову ж таки, у. побачив, що й оповідання не обстоюють мене так добре, …я понизив їх до рангу романів. І тепер я там, де я є.” Весь час Павич намагається комбінувати прозу і поезію.

Вмінням будувати речення, призначені для сприйняття на слух, а не для читання, він зобов’язаний текстам сербських, грецьких, російських та українських церковних проповідників часів ранньовізантійської літератури і періоду бароко. Наслідування таких текстів йде не лише на рівні музичності фрази, а й на рівні окремих

речень. Так, ключова фраза “Хозарського словника”, що обігрується в тексті декілька разіз, “создателю дороги твои намерения, а недєла твои”” співзвучна багатьом іншим із проповідей І. Златоуста на кшталт “Богу дорого не качество речи, а расположение проповедника и любовь слушателей” або “Бог любит не лицо, а сердце человека”. Як емоційний фон візантійських проповідей складає парадоксальне існування крайньої віри і крайнього відчаю людини, так і мовні пасажі Павича схильні до парадоксів (“до насдошло очень немного, столько же, сколько грусти доходит от одной собаки до другой, когда она слишит, как дети подражают лаю…”, або “воспоминание – ато постоянное обрезание…”). Лінгвістична гра кожного з пластів роману відповідає художнім особливостям того світу, до якого належить оповідь.

Згадати хоча б словеснопонятійні маніпуляції з іменем головної героїні хозарської принцеси Атех. Бажання розкрити “шар містичної глибини і чисел єврейського рівня” “Божественної книги”, що зветься “авлія”, примусила Павича сховати її ім’я за етимологічним казусом: “АІерп – первая буква ее имени – означает Верховную Корону, мудрость, то єсть взгляд вверх и взгляд вниз, как взгляд матери на ребенка… Теігі – девятая буква еврейской азбуки, и ее цифровое значение обычно “9”…Кроме того, зта буква означает и невесту…а также имеет связь с подметанием метлой, а ато означает разрушение и утрату божественного, но кроме того – являетсяпризнакомсили…”А в ісламських джерелах щодо хозарської полеміки (зеленій книзі словника) автор непомітно переходить на ритміку Корану, використовуючи стильові елементи цього різновиду віршованого тексту: фонетичні повтори, алітерацію, парономазію, наприклад, “отзвукизвуков”, “не утаится тайное”, “заколеблется в колебании”, а також синтаксичні анафори та рефрени. Мовні ігри у його віртуозному виконанні сприяють поліфонічності роману. “Хозарський словник” критики, не без рації, називають поемою: в ній поєдналися два пласти – ліричний і епічний.

А вибір ключа, як читати, належить самому читачеві: ті ж самі поезії Атех можна прочитати і як інтимну лірику, і у дусі епічного – як поезію ненависті. На думку О. Геніса, романи письменника стирають усі кордони між видами мистецтв: кожний сюжет як музика – її треба пережити в кожну хвилину читання. Тому, мабуть, не випадково белградський композитор Светислав Божич написав ораторію за мотивами прози Павича (в свій час вона прозвучала у виконанні російського хору ім. М. Глінки), а тепер взявся до роботи над хореографічною поемою на матеріалі роману “Остання любов в Царграді”. Цікаво, що той схожий “культурологічний бароковий код” в творах Павича і Андруховича, про який твердять критики, виявляється різним на рівні музичного сприйняття.

Якщо проза талановитого серба кладеться на музику ораторій, кантат і літургій, то “ерос мови” Андруховича більше відчутний в джазових інструментовках і звуках року (можливо, цьому допомагає власне техніка написання його романів: усі вони добре писалися під музику Середньовіччя, Ренесансу, бароко, Моцарта, Вівальді і джаз). Крім особливої музичності фрази, до манливих лакун прози Павича можна віднести (за класифікацією Ю. Ковбасенка) розгорнуті необарокові метафори, алогізми, квазісимволістичні симулякри, “плетення словес” (надлишкове вживання синонімів), майже гомерівську каталогізацію, в якій переважає “будівельна лексика” і топоніми. А якщо пригадати улюблені теми Павича – кохання і смерть, загадкові сни і минуле, притчі про святих та розповіді про незліченні спокуси лукавого – то стає зрозумілим, що мовна репрезентація метафори у Павича пов’язана із ігровим началом, поєднанням непоєднуваного, парадоксальністю. Так, мистецтво хозарських ловців снів (“Бренчать на струнах может каждый, а ловцом снов становится только избранник, тог, кому ато даровано Небом”) дозволяє Павичу погратися образами.

Його метафори переходять у фабулу, і в постмодерністському тексті читач взагалі перестає розрізняти, що є засобом опису, а що його предметом: “Женщина родила быструю дочь – свою смерть. Ее красота в той смерти была поделена на сиворотку и свернувшееся молоко, а на дне виднелся рот, держащий в зубах корень камыша.” Для сучасної науки про мову, передусім когнітивного напряму, метафора, зокрема архетипна, не стільки лінгвістичний, скільки ментальний факт, бо тісно пов’язана з національними специфічними образами світу, інтерпретацією Космосу. То чи не є сам “Хозарський словник” єдиною метафорою до Сербії, змученої батьківщини автора? Мовні пасажі Павича, репліки героїв – все це свідчить про те, що раптоп’тг’з, шокузання читача – улюблений його прийом: все має характер спотикання на рівному місці (“он завязал узлом свои усы и исчєз, неся в руке собственную голову”), і коли здається, що вже досягнута якась цілісність, з’являється раптова деталь (або її відсутність) – і все руйнується, бо систематичні обмани читача, шифрування та приховування цілих змістовних пластів і є сутністю постмодерністської гри.

Заплутати шляхи пошуку допомагають і застарілі фразеологізми, які черпає Павич у східному фольклорі, на кшталт он родил девять раз або, душа ее пришла ей в нос, а також синтаксично незавершені конструкції – фразові кліше, які декілька разів обігруються п’тйксті, “слово стало м’ясом”, “плоха придется тому, кто посслит черешню или укусом польет пирожное”, або “создателю дороги твои намерения, а не дєла твои”. Усе це створює відчуття недомовленості, неясності і є тою “отрутою”, що містить у собі “Хозарський словник”. До манливих лакун Андруховичевої прози належить, без сумніву, культ мови (“Яжив із нею, наче з коханкою…”), “фалічна метафорика”, іронічність, неперевершене почуття гумору, текстипастиші, що складаються з великої кількості цитат і самоцитат, здатність пересуватися у часі і просторі згідно географічних мап – симулякрів, відомі грайливі переліки топонімів, карнавальних персонажів, давніх паперів, часописів, власних імен цісарів, королів, імператорів, предметів і речей старожитності – і все це з використанням майже сакральної рісенергетики слова.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Манливі лакуни поезії Милорада Павича

Categories: Шкільні твори

Links