Панорама французького суспільства доби Реставрації: Париж – РОМАН “ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ”
СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)
РОМАН “ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ” – ШИРОКА ПАНОРАМА ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ ПЕРІОДУ РЕСТАВРАЦІЇ
Панорама французького суспільства доби Реставрації: Париж
У Парижі, так само як у Вер’єрі та Безансоні, людину цінували не за її особисті якості, а за походження, зв’язки в суспільстві й матеріальні статки. Проте гроші не вирішували всього, як це було в провінції, багату людину там навіть могли зневажати: “Отже, – думав Жульєн, – мені довелося бачити людину, своїм, становищем цілком протилежну мені. У мене
У Парижі, як і в провінції, панують затхла духовна атмосфера, та сама, якщо не більша, пиха, зарозумілість і зневага до особистості, передусім – неприйняття самостійної думки. Ось яку характеристику паризьким салонам дає іспанський граф Альтаміра, людина, яка стала натхненником революції, але втратила владу, не захотівши досягти всевладдя будь-якою ціною, і тому не погодилася на страту інакомислячих і розкрадання туринської казни. Після розкішного балу Жульєн не в змозі стримати своє захоплення:
“- Який чудовий бал! – сказав він графові. – Чого тільки тут немає! – Думки, – відповів Альтаміра. І на його обличчі проявилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за обов’язок її приховувати. – Однак тут є ви, графе; хіба це не втілена думка – думка, що виплекала змову? – Я тут тільки завдяки моєму імені. Проте у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета – ось тоді вона дістає нагороди”.
Отже, як у Вер’єрі – “сліпа ненависть до всякої думки, що суперечить уподобанням” влади, так і в Парижі – “думка на рівні дотепів водевільного куплета”. Хіба не подібне?
Жульєн усе життя виховував у собі лицемірство, бо вважав його єдиною зброєю слабких (згадаймо думку в поемі “Конрад Валленрод”: якщо немає сил бути “левом”, будь “лисицею”). І він досяг у цьому таких успіхів, що здавався холодним і незворушним у найнапруженіших життєвих ситуаціях. Коли Сорель став лейтенантом, його бліде обличчя не мало жодного відтінку почуття: байдужий вираз, суворий, мало не лихий погляд, блідість і незмінна холоднокровність – усе це вже з перших днів привернуло до нього увагу. “У цьому юнакові, – казали старі полкові офіцери-жартуни, – є все, окрім юності”. І нарешті аж у Лондоні серед славнозвісних англійських денді він знайшов справжніх поціновувачів своєї холодної маски: “У Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.
– Ви обранець долі, дорогий Сорелю, – казали вони, – сама природа нагородила вас таким холодним обличчям, наче ви за тридев’ять земель від своїх почуттів, – тобто те, що ми лише намагаємося вдавати…”
Отже, постійно грати роль холодного манекена – ось вершина бажань аристократів. А якщо така штучність і страх виявити свої справжні почуття – їхній ідеал, то чим вони кращі за неграмотних мужланів, “затятих і грубих селян”, на кшталт старого Сореля, які цих почуттів не мають узагалі?
Порівняно з Безансоном, де можна почути, як семінаристи вголос підраховують прибутки або просторікують про ситний обід, паризькі салони начебто відрізнялися своєю вишуканістю. Проте і в столичному вищому світі так само шанують застарілі звичаї, бояться сильного характеру й власної думки, а надто всього того, що подібне до зазіхання на закам’янілі традиції, привілеї, старий ієрархічний суспільний устрій. Серед аристократів, які мають за плечима нелегкі роки вигнання з революційної Франції, ще трапляються люди розумні, енергійні, по-своєму цікаві (на кшталт маркіза де Ла-Моля). Однак коли історія хоче кого-небудь покарати, вона позбавляє його гідного потомства: витончена світська молодь вихована, рафінована, іноді володіє словом, але при цьому штучна, внутрішньо спустошена й безлика. Тобто портрет паризького суспільства ненабагато привабливіший за провінційний.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)