Пам’ять історична й морально-етична в драмі А. С. Пушкіна “Борис Годунов”
1. Історична пам’ять і її осмислення. 2. Пам’ять царедворця. 3. Пам’ять злочинного правителя. 4. Пам’ять народу в розумінні автора драми Сюжет драми “Борис Годунов” А. С. Пушкін взяв з “Історії держави Російського” Н. М. Карамзина. Цьому видатному російському історикові й письменникові він і присвятив свій добуток Таким способом Пушкін приніс данину поваги не тільки особистості Карамзина, але й праці історика, що прагне непредвзято висвітлювати події, що визначають долю країн і народів.
За допомогою образа літописця Пимона
Судити про діяльність того або іншого правителя будуть люди прийдешніх поколінь, але насамперед
Усе перед тобою тріпотить, Ніхто тобі не сміє й нагадати Про жеребі нещасної дитини, – А тим часом пустельник у темній келії Тут на тебе донос жахливий пише: И не підеш ти від суду мирського, Як не підеш від божого суду. Таким чином, ГриГорей не розцінює літопис як безсторонній виклад фактів. Для нього вона є обвинуваченням злочинному правителеві, викриттям Бориса.
Крім цього, потрібно відзначити й наступне. Пимон, за задумом Пушкіна, пише про події, що відбувалися в його час, про які він чув або яким був свідком. Однак у випадку одержання інформації із третіх рук навіть сучасник не застрахований від неточностей, перекручувань і грубих помилок. Що ж говорити про історика, що пише про події, що відбувалися кілька століть назад?
Авторитет Карамзина як історика в його час був досить значним. Але сучасні вчені беруть під сумнів версію, що царевич Дмитро Иоаннович був убитий за наказом Бориса Годунова. Пушкіна в драмі “Борис Годунов” використовував версію Карамзина. І отут з катеГореєю історичної пам’яті відбувається щось несподіване – навіть при наявності більше аргументованих версій подій тої епохи добуток геніального майстра продовжує впливати на формування подань про історію Русі. Відношення до пам’яті, спогаду як інструменту формування майбутнього в драмі демонструє не тільки ГриГорей, але також і боярин Шуйский.
Поки було неясно, чи стане Борис чи царем ні, чи буде продовжувати відмовлятися від трону або ж погодиться прийняти те, до чого він, властиво, і прагнув, Шуйский пропонував іншому бояринові, Воротинскому, спробувати залучити симпатії народу до князів зі стародавніх пологів, до яких належать і обоє боярина. Але коштувало Борисові стати царем, і Шуйский з легкістю відрікається від своїх колишніх слів: Тепер не час пам’ятати, Раджу часом і забувати. Шуйский, по власному визнанню, міг би викрити Бориса в убивстві царевича. Але Шуйскому, на відміну від ченця ГриГорея, їсти що втрачати, тому йому вигідніше забути, чим пам’ятати про злочин Годунова. І Шуйский, і ГриГорей будують своє майбутнє на фундаменті минулого: однак величезна різниця в положенні цих двох людей, інтереси кожного з них впливають і на те, як вони реагують на події минулого.
У їхньому сприйнятті немає неупередженості літописця Пимона, тому що вони не спостерігачі, а учасники історичних подій. Пам’ять про вбивство царевича Димитрия показана Пушкіним не тільки зовні, тобто з погляду очевидців і тих, хто довідався про нього зі слів інших людей, але й зсередини – у монологах Бориса Годунова. Чи зумів він забути про свій злочин? Адже Борис досяг влади, до якої так жадібно прагнув. Однак він так і не знайшов справжнього щастя й щиросердечного спокою – спогад про свій злочин постійно переслідує царя, йому тринадцять років “снилося вбите дитя”.
Пам’ять для героя стає прокльоном і покаранням. Він не бачить відради у своїй діяльності, багато хто його починання йдуть не так, як він задумував. Народна поголоска винить його у всіх нещастях, які відбуваються в країні, але будь його совість чиста, він би спокійно переніс всі ці випробування: Так, здорова, вона восторжествує Над злобою, над темним наклепом, – Але якщо в ній єдина пляма, Єдине, випадково завелося, Тоді – лихо! як виразкою моровой Душа згорить, наллється серце отрутою, Як молотком стукає у вухах докір, И все нудить, і голова кружляється, И хлопчики криваві в очах…
І радий бігти, так нікуди… жахливо! Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста. У драмі “Борис Годунов” Пушкін звертається й до питання про те, що є значимим у пам’яті народу. Однак ця проблема розкривається досить суперечливо: автор показує її очами персонажів драми.
Князь Воротинский думає, що народу немає справи до історичної пам’яті – він живе сиюминутним, випливаючи за тими, хто зумів залучити його увагу: Не мало нас, спадкоємців варяга, Так важко нам змагатися з Годуновим: Народ отвик у нас бачити древню галузь Войовничих володарів своїх. Годунов же, навпроти, думає, що народ не вміє цінувати корисних починань живого правителя, у той час як до минулого ставиться із благоговінням і повагою: Живаючи влада для черні ненависна, Вони любити вміють тільки мертвих. Однак розвиток драми, а особливо її фінал, спростовують і те, що Годунов завоював міцну популярність у народі, і те, що мертві правителі завжди користуються повагою. Годунов уже при житті стрімко втрачав авторитет у народу. Після його смерті народна ненависть до злочинного царя обрушилася на його сім’ю: “Так гине рід Бориса Годунова!
” – кричить юрба, забувши, як благала (правда, за вказівкою бояр) того ж Бориса прийняти царський вінець. Ім’я царевича Дмитра впливало на розуми росіян – народ не забув, що Дмитро був сином Іоанна Грозного, отже, законним спадкоємцем престолу. І все-таки після вбивства вдови й сина пануючи Бориса “народ мовчить”, хоча сам же й вимагав смерті для Годунових і, здавалося б, від душі повинен кричати: “Так здраствує цар Димитрий Іванович!
” Що це означає? Чи не сколихнулася пам’ять про колишній, не менш фатальній помилці? Прогневали ми бога, згрішили: Владикою собі царевбивцю Ми нареклися
(2 votes, average: 3.50 out of 5)