Життя Остапа Вишні було далеко не простим. Хоча чи було воно простим у тих історичних умовах хоч у якоїсь мислячої людини? Певно, що ні. Павло Губенко народився 1889 року на Полтавщині, родина була багатодітна і незаможна. З дитинства хлопець мріяв бути вчителем, проте після початкової школи його віддали до Київської військово-фельдшерської школи, потім він працював у залізничній лікарні. Знайомі Остапа Вишні згадують, що вже у той час проявився його талант гумориста: він умів підтримати хворих теплим словом і жартом, умів помітити цікаві життєві
деталі, з іронією вказати на недоліки людей. Згодом майбутній письменник працює перекладачем у різних газетах, 1919 року видає перші сатиричні твори. Творчість Остапа Вишні згодом стає надзвичайно популярною, його навіть називали “королем тиражу української літератури”. Насправді, письменника любили всі читачі, бо його твори були прості, теплі та доступні для кожного. Звісно, були й такі, що не визнавали “вишневих усмішок”, проте і вони не могли стримати сміху, читаючи їх. Остап Вишня мав багато друзів. Олесь Гончар так згадував про письменника: “Розум мав вольтерівської гостроти, викривач він
був незрівнянний, та вже ж визначальним, мені здається, в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поетичність. Ніякі найстуденіші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові – невгасної любові до народу, до Вітчизни, до краси життя і мистецтва”. Які щирі та прості слова! Підтвердження цим словам знаходимо у самих творах гумориста. Кажуть, найкращим другом Остапа Вишні був Микола Хвильовий, вони часто ходили разом на полювання. Були, на жаль, у письменника і псевдодрузі, частина з яких відмовилася він нього після арешту. У 1933 році Остапа Вишню було заарештовано, уявіть собі, за звинуваченням у замаху на життя Постишева! І засуджено. Цікаво, які ж докази було знайдено, щоб приректи цю доброзичливу смішливу людину до розстрілу?! На щастя, вирок було замінено на 10 років ув’язнення. Протягом цих страшних років поруч із письменником була його дружина, яка не залишала його у найстрашніші часи. Дружина Остапа Вишні була акторкою, також людиною мистецтва, вона була відданою близькій людині до останнього, мені здається, мужність цієї жінки варта поваги та захоплення. Сучасники Остапа Вишні розповідають, що навіть у таборі він не втратив свого життєлюбства, своєї оптимістичної вдачі: читав в’язням свої усмішки, намагаючись допомогти оточуючим, полегшити їм життям. Але арешт зламав щось у чуйній та поетичній вдачі письменника. Коли він повернувся додому, він зарікся ніколи більше не писати. Минав час… Одного разу дружина письменника, Варвара Маслюченко, прокинулася вночі від незрозумілого шуму – чи то крику, чи то розмови. Вибігши до сусідньої кімнати, вона побачила Остапа Вишню, який щось записував, промовляючи вголос, закреслював і сміявся з власних вигадок аж до сліз. Це створювався перший після заслання твір – “Зенітка”, одна з перлин гумористичної літератури. Отак очищувальна сила мистецтва, любові та турботи близьких збудила у душі людини жагу творчості, і жодні негаразди та утиски не змогли вбити в людині любов до живого слова, бажання служити народові, робити його життя, часто важке, кращим, легшим, хоча б веселішим! Кажуть, що не слід переоцінювати роль біографії письменника у його творчості. Але, мені здається, життя Остапа Вишні не можна відділити від його творчості. Бо він такий, який є, без жодної гри чи фальшу, став частиною своїх творів. А твори Остапа Вишні стали частиною його самого. Але не тільки… Актуальні і дотепер, вони назавжди увійшли в українську літературу, навіть більше – в життя українського народу. А доказом є те, що і досі, читаючи його твори, ми не можемо стримати сміху. І сміх цей чистий, доброзичливий, пройнятий і любов’ю до всього живого, – до життя, до народу, до природи рідного краю.
