Остап Бендер – герой романів (дилогії) І. А. Ільфа та Є. П. Петрова

Остап Бендер – герой романів (дилогії) І. А. Ільфа та Є. П. Петрова “Дванадцять стільців” (1927-1928) і “Золоте теля” (1930-1931). “Молода людина років двадцяти восьми” у першому романі і трохи старше тридцяти у другому, “син турецько-підданого”, як він себе атестує, прозваний “великим комбінатором” за дві свої авантюрні комбінації, складові сюжет дилогії, одна з яких була пов’язана з пошуками діамантів мадам Пєтухової, зашитих в стільцях сімейного гарнітура, а інша мала об’єктом таємні капітали підпільного мільйонера

Корейко.

Обидва підприємства О. Б. закінчилися провалом: у першому романі йому перерізали горло, правда, не смертельно, у другому – пограбували, коли він з видобутим ціною довгих старанність мільйоном намагався перейти кордон, щоб втілити свою “американську мрію”. Однак, незважаючи на таку сумну (і повчальну) розв’язку, О. Б. зберіг звання “великого комбінатора” і під цим прізвиськом увійшов в історію. Образ О. Б. швидше за все не мав прямого прототипу, хоча ряд осіб претендували на цю роль чи виставлялися в якості претендентів. Наприклад, В. П. Катаєв, стверджував, що герой “написаний з одного

з наших одеських друзів”, що мав інше прізвище, але те ж ім’я – Остап. Це був оперативник міського Угро, людина “романтичного, чисто чорноморського характеру”. З цією особою, можливо, пов’язані детективні здібності О. Б., які той виявляє в розслідуванні справи Корейко. Прототипом героя називають також іншого одесита – “денді” Остапа Шора. Окремі риси О. Б. вбачали у брата Ільфа – А. Файнзильберга; згадується також якийсь Митя Бендер, на квартирі якого в 1920 р. збиралися одеські літератори. Дилогія Ільфа і Петрова – відверто цитатне твір, перенасичене літературними ремінісценціями та незліченними запозиченнями (від сюжетних до фразеологічних). Цитатний героєм виступає О. Б., що серед іншого виражається у прямих та непрямих ототожненнях з відомими літературними персонажами: “Я типовий Євгеній Онєгін…” і т. п. У зв’язку з цим особливого значення набуває питання художньої родоводу героя. Найдавнішими предками О. Б. є шахраї античної комедії, особливо римської паліатив (наприклад, Псевдол у Плавта), а також їх численні спадкоємці у літературі (і драматургії) нового часу, в жанрах шахрайського та авантюрного роману.

Це мольєрівський Скалі і Труффальдіно Гольдоні, Жиль Блаз Лессажа і Фігаро Бомарше (останній – яким він представлений в “Севільському цирульнику”). Від цих персонажів О. Б. успадкував менталітет шахрайського героя, який, за словами М. М. Бахтіна, “поставлений по той бік будь пафосу” і виступає носієм “веселого обману”, спрямованого проти “ортодоксальних” цінностей. О. Б. прямо не зазіхає на “ортодоксію” радянської дійсності, він її просто ігнорує, творячи “веселий обман” і майстерну псевдологии. Для цього в першому романі надягає традиційну маску спритного і заповзятливого валета, що знаходиться на службі в недалекого пана: О. Б. найнятий як “концесіонера” господарем дванадцяти стільців, колишнім ватажком дворянства Іполитом Матвійовичем Вороб. Д. С. Лихачов зазначав ряд сюжетних і портретних збігів між героєм дилогії і Джингл (“Посмертні записки Піквікського-го клубу” Діккенса), називаючи останнього літературним “дідом” О. Б. У ньому знаходили риси та іншого персонажа діккенсівського роману – Сема Уеллер. Ю. К. Щеглов вбачав явну спорідненість О. Б. з Рокамболь Пон-сона дю Террайля: обидва шахрая мріють про спокійне респектабельне життя, використовують ризиковані афери, жертвою яких найчастіше виявляються пройдисвіти. У жилах О. Б. тече кров двох чудових авантюристів російської літератури XIX “Шв.- Чичикова і Кречинського.

Подібно Чичикову, О. Б. володіє прийомами мімікрії, умінням пристосовуватися до людей і обставин, знаходячи у кожному випадку належну маску. З досвіду Кречинського О. Б. будує одну з комбінацій на одруження. Проте істотні відмінності. Жертвою Кречинського стає доброчесну сімейство Муромський. Махінації О. Б. спрямовані на таких самих шахраїв, як він, а іноді набагато ббльшіх. У сучасній Ільфу і Петрову літературі найближчі до О. Б. персонажі – це Аметистів (“Зойчина квартира” Булгакова), Беня Крик І. Бабеля, “великий провокатор” Хуліо Хуреніто І. Еренбурга. Герой Ільфа та Петрова став чи не найбільш популярним персонажем у компанії авантюристів і шахраїв світової літератури (у всякому разі для російського читача). Чарівність О. Б. виявилося настільки сильним, що майже повністю заступило сумнівні боку його заповзятливої натури. З моменту першої появи герой відразу ж розташовує до себе читача і далі всіляко намагається це розташування підтримати. Секрет чарівності О. Б. обумовлений перш за все тим, що серед численних контрагентів героя немає жодного, який міг би викликати співчуття або симпатію. На цей момент звернула увагу ще А. А. Ахматова (у зв’язку з епізодами в літерному поїзді, наступному на “змичку” східної магістралі): “У поїзді, набитому письменниками, шахрай виявляється талановитіші і розумніші їх усіх”. У самому справі, О. Б. талановитий і розумний, широкий натурою і не позбавлений благородства. Все це особливо помітно на тлі компаньйонів героя (жадібного і дріб’язкового Кіси Вороб’янінова, боягузливого і нечистоплотного Паніковського, непроглядній дурного Шури Балаганова), не кажучи вже про його жертви, обдурювання яких тільки піднімає О. Б. в очах читачів.

Розум О. Б. позбавлений ощадливості. Герой часто слід обхідними шляхами, що виявляють романтичний характер цього авантюриста. (Щоб випатрати один з дванадцяти стільців, що дістався вдові Грицацуєвої, не обов’язково було одружитися з нею.) У світлі цього романтизму не здається “неправдою характеру”, як вважав письменник К. Симонов, спроба О. Б. звільнитися від мільйона, відправивши його в посилці на адресу Наркомфіну. Виконуючи “роль різки для шахраїв і дурнів” (Ю. К. Щеглов), герой вершить справедливість, хоча сам того до кінця не усвідомлює і не прагне до цього. У даному ракурсі виправдані зіставлення О. Б. з булгаковським По-Ланди (часта в літературознавстві тема). Як і Воланд, О. Б. наказует порок і не зазіхає на доброчесність. Подібно Воланду, повелевающим царством тіней, О. Б. промишляє на тіньовій стороні радянської дійсності, в її підворіттях, ведмежих кутах і воронячих слобідках. Принципова відмінність картини світу, відтвореної в дилогії, від orbis pictus булгаковського роману: територія, на якій мешкає О. Б. з його компаньйонами і жертвами, має тісний, обмежений характер, а за нею стеляться широкі простори тріумфуючого соціалізму. По ходу сюжету ці світлі дали дедалі зростають, тоді як простір О. Б. стискається, зменшуючись в об’ємі, на зразок шагреневої шкіри, і до кінця другого роману О. Б. не знаходить місця, де б він міг себе застосувати, а головне, витратити власний мільйон, видобутий з такою працею. У фігурі О. Б. дослідники відзначали разом з шахрайський якусь демонічну складову. Д. С. Лихачов звернув увагу, що зелений костюм О. Б. (Такий же у Джінгля) вказує на колір диявола, “зеленого змія”.

З цього спостереження Ю. К. Щеглов вивів формулу героя, існуючого, на думку вченого, у двох постійних іпостасях – шахрайський і демонічної. Остання виражається в рідкісній проникливості О. Б. і в його здатності підпорядковувати своєму впливу різних людей. Таке тлумачення не позбавлене грунту. Існує давня традиція наділяти образ шахрая демонічними рисами, властивими, наприклад, Чичикову і почасти Хлестакова. “Цитатний” герой Ільфа і Петрова не залишився осторонь від цієї традиції. Разом з тим ні одну з основних функцій диявола (спокусника, провокатора і профанатора О. Б.) не виконує скільки-небудь послідовно, навпаки, його самого спокушають (хабарами) і провокують на погані вчинки (постійна роль Кіси Вороб’янінова). Немає в О. Б. і демонізму “олітературення, печорінського штибу” (точка зору Щеглова): герой не вбивав нікого (його намагалися вбити), не бунтував проти дійсності (тільки лише побіжно обмовився про “розбіжності” з радянською владою і про те, що йому “нудно будувати соціалізм “).

Жертва любовної інтриги О. Б. – вдова Грицацуєва – все-таки не княжна Мері, чиє життя зламав “демон” Печорін. Фігура О. Б., якщо судити роман “більш реалістично” (за словами Д. С. Лихачова), може розглядатися як характерний приклад образу-маски, “феноменологія” якого складається з шахрайський інтриги, а також численних “мо” героя, що увійшли в прислів’я і приказки: “Крига скресла, панове присяжні засідателі!”, “Може, тобі дати ще ключ від квартири, де гроші лежать?” та ін. У кіноверсії дилогії Ільфа і Петрова найбільш вдалі втілення образу О. Б. належали З. Ю. Юрському (фільм М. А. Швейцера “Золоте теля”, 1968) і А. А. Миронову (“Дванадцять стільців” режисера М. А. Захарова, 1976).