Особливості зображення природи у віршах Єсеніна
Творчість Сергія Олександровича Єсеніна ввібрала в себе досягнення як класичної, “золотої доби”, так і сучасної йому “срібної доби” російської поезії. На його поетичний світ найбільше вплинув О. Блок, оскільки “саме художній досвід Блока переконав Єсеніна в тому, що його органічною темою є доля російського села, Росії, що його малий (“сит цевий”) світ вбирає в себе великий”. С. Єсенін належав до угрупування поетів, які називали себе “ново крестьянскими” (М. Клюєв, С. Кличков, П. Орешкин та ін.). Спираючись на фольклорно-пісенну
Пейзажна лірика Єсеніна є найкращою частиною його творчості. Захоплення і тиху радість, милування і обожнювання – всі відтінки благоговіння перед дивом рідної природи ми знайдемо у поета (“Выткался на озере алмй свет зари”, “Весенний вечер”, “Береза”, “Восход солнца”, “Звезды”, “Ночь” та ін.).
Та тільки па перший погляд здається, що поет захоплений лише улюбленою ним з дитинства рідної “натури”: лісу, хаток, доріг та озер та березових гаїв. Насправді все значно складніше. З того ж народного мистецтва до Єсеніна приходить усвідомлення нерозривного зв’язку між людиною і природою, і найважливішим принципом його художнього мислення стає прагнення до всезагальної гармонії, до усього існуючого. Люди, тварини, рослини, стихії і предмети – за Єссніним, діти єдиної матері-природи. В його поезії ми бачимо як олюднену природу (скажімо, у його золотокосої, босоногої берізки, подруги золотоголового клена є суперниця – черемха, холодна, у своїх білосніжно-пінних мереживах) так і оприроднену людину від вічного фолькльорного дерева, ім’я якому життя, беруть свій початюк єсенінські образи, де людина уподібнена дереву, її душа:- безкрайньому полю, руки уподібнені гіллю, очі – листю тощо). Сам поет відчув себе природою, стихією, старшим братом розумних тварин, “дитям дерева”. “Із натовпу” він виділяє найяскравіше, вкрите осінньою позолотою дерево – клен, тому що “головою” той “схожий” на нього.
Єсенінські “колосья-кони”, “синие чащи”, “рижее стадо”, “молодость берез”, “красногривьй жеребенок”, “золото овса”, “зеленые лапи”, “птичий гомон “, “песни дождей и черемух” – це той природний світ, в єдності з яким людина може бути щасливою. Та цій гармонії загрожує революція – “красний поезд”, який зіштовхнувся “мильным дуралеем” лошаткою, і, звичайно ж, переміг. З приходом революції в поезії Єсеніна з’являються сумні і навіть трагічні мотиви, вона вносила дисгармонію у його світ, руйнувала те, що створювалось віками.
Єсенін як мало хто в російській поезії переживав післяреволюційні міни в російському селі. Він відчував себе останнім поетом солом’яної Русі, і це приносило йому страждання – за неторкане вікнами село, за себе – його співця.
Злая прическа, Девическая грудь, О, тонкая березка, Что загляделась в пруд? Что шепчет тебе ветер? О чем звенит песок? Иль хочешь косы-ветви Ты в лунный гребешок? Открой, открой мне тайну Твоих девичьих дум, Я полюбил – печальний Твой предосенний шум. И мне в ответ березка: “О любопытный друг, Сегодня ночью звездной Здесь слезы лил пастух.” Луна стелила тени, Сияли зеленя. За голые колени Он обнимал меня. И так, вздохнувши глубоко, Сказал под звон ветвей: “Прощай, моя голубка До новых журавлей”. С. Есенин
(1 votes, average: 5.00 out of 5)