Основні теми, образи й прийоми в “Італійських хроніках” Ф. Стендаля
Один з перших реалістичних романів кар’єри у французькій літературі. Для молодого незнатного провінціала Жюльена Сореля, наділеного незвичайним розумом і честолюбством, щаблями до піднесення стають любовні зв’язки – спочатку із дружиною процвітаючого провінційного буржуа г-жой де Реналь, а потім з дочкою великого сановника часів Реставрації Матильдой де Ла-Моль. Однак, завойовуючи жінку шляхом цинічно-розважливої стратегії, Жюльен зрештою щиро й глибоко захоплюється нею й не може більше контролювати своє почуття. Це приводить
Кристалізація почуття, внутрішній монолог героя, внутрішні суперечки, самоаналаз героя, проблема несвідомого
Своїм учителем уважав фран. філософа Дестюта (?) де Траси(?). Його робота “Ідеологія” наука про ідеї. Він думав, що всі вчинки людини обумовлені до його прагнення на щастя, ідея
Опираючись на це Стендаль разраб “ідею погоні за щастям”. Це із чесноті, добутої своїм логічним мисленням. Розробив типи характерів (використає вчення про темпераменти). Якби геори “Кр. І черн.” жили в іншій країні, наприклад, усе було б по-іншому, можна досягти за допомогою своєї чесноти опираючись на0Самопізнання, що Анри Бейль називав “эготизмом”, сполучається в нього із прагненням сховати свою особистість – звідси переплетення в його книгах свого й чужого досвіду, оригінального й запозиченого тексту (пересказані по італійських джерелах “Італійські хроніки”, повністю опубліковані в 1855), складна гра масками й псевдонімами, головний з яких – “Стендаль” (за назвою містечка в Німеччині) уперше з’явився в 1817 у заголовку книги “Рим, Неаполь і Флоренція”.
Полюбившаяся Стендалю з юності Італія сприймалася їм як країна сильних страстей і прекрасного мистецтва. Характери італійців завжди особливо цікавили Стендаля ” Італійські хроніки” відтворюють різні форми страстей. ” Ванина Ванини”, що входить у них, зображує долю двох різних, але сильних натур. Письменник з’єднав те, що стало основною прикметою його романів: політична подія ( вента карбонаріїв) і людський характер ( Ванина Ванини). Ця новела стала як би прообразом романів Стендаля. У ній намічені конфлікти пристрасті-любові, страсті – честолюбства ( у душі Ванини). Любов до волі тут бореться з любов’ю до жінки ( у душі Пьетро Миссирилли).
Стендаль винайшов щире достоїнство, що не може бути відзначено ніяким орденом, що купують за гроші – це смертний вирок борцеві за волю батьківщини. Все це буде розвинено пізніше, в ” Червоному й чорному”: в образі Матильди, Жюльена Сореля, графа Альтамири, а так само в ” Пармской обителі”: в образах Сансеверини, Фабрицио дель Донго, Клелии Конти, Ферранте Впала. Створюючи практично романтичний ореол навколо головного героя Пьетро, Стендаль як реаліст строго детермінує риси його особистості: пристрасність обумовлена тим, що він італієць, національністю героя пояснює автор і те, що після поразки він стає релігійним і вважає свою любов до Ванине гріхом, за який він цією поразкою покарана. Соціальна детермінованість характеру й переконує героя – улюбленого й люблячого – віддати перевагу батьківщині улюбленої жінці
Дочка патриція Ванина над усе цінує любов. Вона розумна, вище свого середовища по духовних запитах. “Несвітськість” героїні й пояснює оригінальність її характеру. Однак, її незвичайності вистачає лише на те, щоб в ім’я своєї любові послати на смерть 19 карбонаріїв. Кожний з героїв новели Стендаля по-своєму розуміє щастя й по-своєму відправляється на полювання за ним ( ” Я беру одного з людей, яких я знав, і говорю собі: ця людина придбали певні звички, відправляючись щоранку на полювання за щастям, а потім надаю йому небагато більше розуму”. В основі його мистецтва лежить досвід. С. Переконаний, що ні ” ні зовсім гарних, ні зовсім дурних людей”. Людина визначається тим, що він розуміє під ” щастям”, тобто метою свого життя й засобами її досягнення.)
Реалістично детермінуючи яскраві, як у романтиків, характери, Стендаль будує такий же складні сюжет, використовуючи несподіванки, виняткові події: втеча з міцності, поява таємничої незнайомки. Однак “зерно” сюжету – боротьба венти карбонаріїв і її загибель – підказано письменникові самою історією Італії 19 століття. Так у новелі переплітаються тенденції реалізму й романтизму, але чільної залишається реалістичний пинцип соціально-тимчасової детермінованості. У цьому творі Стендаль показує себе майстром новели: він короткий у створенні портретів (про красу Ванини ми догадуємося по тому, що вона привертала загальну увагу на балі, де були найкрасивіші жінки, а південна яскравість її передана вказівкою на блискаючі очі й волосся, чорні, як вороново крило). Стендаль упевнено створює новелістичну інтригу, повну раптових поворотів, а несподіваний новелістичний фінал, коли карбонарій хоче вбити Ванину за зрадництво, яким вона пишається, і її заміжжя вміщаються в кілька рядків і стають тією обов’язковою несподіванкою, підготовленої в психологічній новелі внутрішньою логікою характерів
(1 votes, average: 5.00 out of 5)