Основні теми сучасної публіцистики

Публіцистика завжди оперативно реагувала на найгостріші питання сучасності, була демократичним і найбільш мобільним видом друкованого слова. Не загубила вона цих якостей і в останнє десятиліття XX століття. Життя стало динамичнее, інформація поширюється в лічені мінути, тому тілі-публіцистика – репортажі кореспондентів, що супроводжуються наочним відеоматеріалом, стали найбільш оперативним і гострим відгуком на події, що відбуваються.

На жаль, мир захльостує хвиля тероризму й насильства, і багато публіцистичних статей присвячені

“гарячим крапкам” планети: Чечня й Карабах, Близький Схід і Балкани, Ірландія й Афганістан… Не менш гостро коштують і питання екології, мир бізнесу не знає пощади, грошима стали вимірювати красу природи. Але що таке краса? Її не можна виміряти й пощупати, а от – золото, нафта, алмази – речовинні. Велика втрата наноситься Світовому океану. У зв’язку із прогнозами на прийдешнє потепління планети, зміна клімату ведуться дискусії вчених на сторінках наукових журналів і в періодичній пресі. Оптимісти затверджують, що преса драматизує події.

Але не будь засобів масової інформації (ЗМІ), імовірно, у світі

діялося б ще більше зла. Багато уваги сучасна публіцистика приділяє проблемам безпритульних дітей. Це жахливо, що на рубежі тысячеле – , тий, коли людина літає в космос на спеціальному літаку, “умеющем” повернутися назад; керує термоядерною реакцією, розгадує таємниці всесвіту й генетичного коду, зосередив у руках величезні багатства, не може захистити своє Майбутнє. Мільйони “маленьких страждальців” викинуті з нормального життя, а що ще гірше – вони стають об’єктами купівлі-продажу. Людство дійшло до неймовірного цинізму – поставляє дітей “на органи”. Їх давно вже експлуатують як жебраків, поставляють у бізнес проституції, а тепер у буквальному значенні “ріжуть на шматки”.

Страшний цинічний час, що перекреслює неминущі цінності, що поставила в главу кута золотого тельця. Сучасна публіцистика в міру сил бореться зі злом, ні чи тому професія кореспондента, журналіста стала однієї з найнебезпечніших. Варто перелічити тільки кілька прізвищ: А. Листів, Д. Холодів, Д. Завацкий – їхні вбивці не знайдені й навряд чи найдуться в найближчі роки. Я люблю читати гострі статті Минкина, що думає журналіста. Із задоволенням дивлюся відеорепортажі Олени Масюк, Д. Лобкова, у яких відкриваються правда й біль, життя й страждання сотень людей.

У наш час волі смаків і вдач публіцистичні рубрики товстих журналів заповнили статті про чаклунів, екстрасенсів, пророків і прибульцях з космосу. У цьому ряді мені здалася найбільш типова й цікавої публіцистика Євгенія Курдакова в 5-6 номері журналу “Московський вісник” за 1995 р. “Ключі занедбаного храму”. Автор знайомить читача з таємницею есенинских прозрінь. Мова йде про трактат Єсеніна, присвяченому ан. Мариенгофу, “Ключі Марії”. Трактат складається із трьох частин. Перша містить міркування поета про національний орнамент і сходження орнаментальної сутності до єдиного древа Пізнання. У другій частині Єсенін пояснює значення предметів-символів, формулює своє розуміння Слова й Знака, у тому числі й національному алфавіті. У третій частині говориться вже про суть і суть Творчості. Трактат завершується міркуваннями про наше загальне співіснування в “храмі вічності”.

Я читав цей трактат Єсеніна, і мені було цікаво познайомитися з думкою на цей рахунок сучасного публіциста. Автор починає свої міркування зі згадування про те, що при житті Єсеніна про поета вже ходила Легенда, що поет цей якась “божа дудка”. І сам Єсенін підігрівав таке подання про свою творчість у читаючих колах:

Пастухи пустелі Що ми знаємо? Тільки адже парафіяльне училище я скінчив, Тільки знаю біблію так казки, Тільки знаю, що співає овес при вітрі…

Автор, піднесений вихровою структурою “Ключів”, починає досліджувати цей феномен Єсеніна: “… дослідники відразу піднімали питання про адреси запозичень. Ними насамперед пригадувався Гоголь, якого й впрямь дуже любив Єсенін, з його “трьома самородними ключами” зі статті “У чому ж нарешті істота російської поезії?..” Потім і обов’язково – А. Н. Афанасьєв з його обширнейшими “Поетичними поглядами слов’ян на природу”; В. В. Стасов і Ф. И. Буслаєв, чиї прізвища миготять в “Ключах”; В. И. Даль, Андрій Білий, Вяч. Іванов і т. д. Звичайно, щось “виявлялося”, аж до схованих цитат”.

Посилаючись на розчарування Єсеніна у висловленнях про побутовий національний орнамент дослідників від так званої “верхньої” культури, автор сам доходить висновку, що на початку нашого століття й впрямь неможливо було знайти чіткого підтвердження самобутності нашої національної культури, “її автономного й древнього існування”. Публіцист також упевнений, що ні Стасов, ні Буслаєв, що додають російським фольклорним мотивам ще й германо-скандинавські впливи, нічому не могли навчити Єсеніна. “Потрібно було звертатися “до першоджерел”, до самої селянської культури, до себе”. Далі автор ремствує, що, “на жаль, аналізувати мифопрозрения Єсеніна з погляду й сучасної науки настільки ж безнадійно, як і колись. Чи не тому “Ключі Марії” так і залишилися дотепер непрочитаними?”

Проблема публікації схвилювала мене як громадянина. Адже збиткова мифоисторическая пам’ять – це однаково що національна ущербність: “Обеспамятливание страшнее будь-яких політичних катаклізмів і соціальних витрат…”

І все-таки я не у всім згодний з автором. Наприклад, він різко критикує Росію, що міняє зовнішній вигляд: “запаскуджені чужим прислівником міста”, ” Калинка-Штокман”, “Макдональдс” над пам’ятником Пушкіну, тусовки типу “Кабаре” і т. д. По-моєму, це невиправдане глибокими прозріннями автора роздратування. Я вважаю, що самого Єсеніна це б не пожолобило. Він любив устремління Росії до всього нового й навіть одягатися волів на західний манер. Сьогодні він цілком міг потрапити в розряд “стиляг”. Відомо, що Єсенін возив із собою валіза, повна імпортних краваток. Але, як сказав великий Пушкін, якого Єсенін обожнював: “Бути можна діловою людиною й думати про вроду нігтів…” В основному Євгеній Курдаков цікаво розкрив тему есенинских прозрінь. Він помітив, що Єсенін затвердив в “Ключах Марії” (а Марія в російському фольклорі – душу) те, що ріднить душу російської людини із природою: “… адже й молодецтво молодецька, дівоча врода! – так, це теж Природа…”. Не знав я до прочитання цієї публікації, де був Одиссей. А герой чужоземного міфу був, виявляється, “біля села Константинова, батьківщини Єсеніна”.

Що ж, мені здається, прекрасне прагнення наших сучасних публіцистів звертатися до філософських проблем, переданим їм по естафеті нашими класиками. Це говорить про те, що наша вітчизняна культура не спіткнеться ні про які “Кабаре” і “Макдональдсы”. Я в цьому впевнений.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Основні теми сучасної публіцистики

Categories: Нові твори

Links