“Осінь, у вирій не берм Моєї радості і світлої жури”

Вона приходить, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів миттєво виходять з рівноваги і починають швидко-швидко коливатись в очікуванні незнаного, коли в калюжах життя відбиваються промені невловимої, трепетної радості, коли душа спалахує барвистими іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти…

Вона приходить, коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино. Тоді їхні погляди зустрінуться, а серця поєднаються.

Вона – це любов. Кришталева чаша життя, наповнена

краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань. Розбити її – значить навіки зранити гострими осколками душу, зламати ніжну квітку, напоєну п’янким вином щастя.

Весна… Нора пробудження природи, коли під свіжим подихом вітру все сповнюється новою жагою до життя. Весна… Пора кохання, юного і невинного, мов небесна блакить, мов золотий промінчик сонця, мов чарівний бутон лілеї.

Невимовний біль лещатами затискає душу, коли кохання, тягнучись до світла взаємності, бачить перед собою лише морок байдужості, яка для люблячого серця є страшнішою за ненависть. Об стіну неприступності

розбивається серце ліричного героя поезії Миколи Вороного:

Ти не любиш мене, ти не любиш мене,

Вже нема повороту до раю…

Перше кохання, кажуть, найсильніше… Мабуть, тому, що приходить рожевими серпанками юності, зачіпає серце крилом ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки па солодкі мрії, що несуть, несуть у вир романтики… Ліричний герой Дмитра Павличка стверджує неповторність цього почуття, кажучи, що “тільки раз, єдиний раз любив”.

Не може забути свою юну мрію і Володимир Сосюра. Його ліричний герой прекрасними, ніжними словами сповіді говорить про неповторність і безмежжя любові:

Так ніхто не кохав…

Через тисячі лі

Лиш приходить подібне кохання.

Любов… Солодка, мов мед, і гірка, мов полин-трава. Серед ураганів життя і штормів долі можуть розійтися стежки, що тільки-но з’єдналися, навіки розімкнутись руки, що так і не встигли сплестися… Тополею стала дівчина, що втратила надію на зустріч з милим. Ліричний герой Д. Павличка – явір, якому “сниться яворина та її кохання молоде”:

Він не знає, що надійдуть люди.

Зміряють його на поруби.

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Та його любов не помре, не розвіється попелом, а житиме в піснях, які даруватиме скрипка. Час… Він гоїть рани, що ятряться болем, та не може вбити палкого кохання в душі ліричного героя поезії Володимира Сосюри. Він готовий пробачити зраду й мовчання, холод і біль, тільки б знову бути поруч з дорогою людиною:

Я б забув і образи, і сльози,

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б голос твій слухать

І коси, твої коси сумні цілувать…

Кохання і поезія… Вони є дзеркалом людської душі, в якому відбиваються найсокровенніші думки й найзаповітніші мрії. Це істинні скарбниці духовності. Чи не тому любов і лірика, мов різнойменні заряди, притягуються з такою силою, що зливаються в єдине ціле, ім’я якому – безсмертя?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Осінь, у вирій не берм Моєї радості і світлої жури”