Крила радості

Цвіла яблуня, та, що поблизу колодязя, цвіло зілля-романець на моріжку, а в долині, де зеленіє густа трава, навіть здаля виднілися в тій траві жовті кульбаби, сй-‘ нюваті сокирки і фіалкові медуниці, сонце сміялось у височині, розсіваючи навколо себе золоті бризки, пташки без угаву щебетали собі всі разом, і я літав над землею, як голуб.

Ні, не зовсім, як голуб, бо не розмахував крилами-руками і не здіймався над хатами занадто високо. Злегенька відштовхнувшись від землі, я ніби плив над дідовим подвір’ям і над косогором нашого саду, плив.

стійма, інколи нахиляючись трохи то в один бік, то в другий, плив у повітряній блакиті, купаючись у сонячних бризках і пташиному щебеті, і все в мені безгучно співало, дзвеніло, щебетало, і було мені так радісно, так весело й празниково, як ніде й ніколи на світі.

“Дивися, мамо, я лечу! Я справді лечу!”- вигукував я в мовчазному захваті, добре знаючи, що хоча голос мій не лунає, але слова мої мати почує неодмінно. Не почути мене вона просто не могла, я відчував це дуже добре. Але на порозі нашої хатини мама в таку хвилину чомусь не з’являлася ні разу, а з дідової хати теж чомусь ніхто не виходив: ні дід Дем’ян, ні прабаба

Ганна, то ніхто ніколи так і не побачив, як я літаю над землею і як мені тоді гарно, легко й весело.

II

Політавши трохи, я знову спускався на той-таки порослий споришем, зіллям-романцем моріжок, що на ко-согорчику біля дідової комори, зривав той романець і складав у пучечок, мовчки прислухався, як дзвенить бджолиним дзижчанням розквітла яблуня, сварився пальцем на волохатого джмеля, що взявся був кружляти поблизу, тихенько сміявся, що джміль, злякавшись мене, полетів ‘ кудись аж за колодязь, а потім, сміючись, підводився на ноги і знову здіймався над моріжком, над колодязем і навіть над яблунею.

Літаючи туди й сюди, пригадав, що, коли я вже розповідав матері, як я літаю і як мені від того гарно, вона сміялася і казала, що то мені приснилося. Ну, може, якогось разу й приснилося, не знаю – думав я, кружляючи повільно навколо дуба, що росте поблизу нашого порога,- але ж оце зараз я й справді літаю, і все піді мною справжнє: і моріжок, і цей дуб, і яблуня у цвіту, і дідів колодязь, глибокий, як ніч, аж на дванадцять, кажуть, сажнів. Тільки ж не бачить мене в цю мить ніхто, то, мабуть, знову не повірять, скажуть: приснилося.

А не полетіти я просто не міг, бо мене виповнювала радість, тож вона й підносила мене над землею і вже там, у височині, ставала подвійною, бо прилучався до неї захват від самого польоту, і було мені так гарно, що від зворушення я міг би сміятися й плакати разом. (О. Левада)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Крила радості

Categories: Твори з української літератури

Links