Орсон Скотт Кард Тисяча смертей

Орсон Скотт Кард
Тисяча смертей
Джерело: CD сайту Lib. ru (рос. мова).
Сайт автора: http://hatrack. com.
Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com
Переклад на українську мову:
1) чорновий – ПроЛінг Офіс, Плай v.4.1.
2) чистовий – Володимир Ільницький, (червень-липень 2006).
Редагування №1: Михайлина Косак. 7 з 12 зауважень враховано.
– Ніяких промов, – попередив прокурор.
– Я на це й не розраховував, – намагаючись здаватися впевненим, відповів Джері Ворон.
Особливої ворожості прокурор не виявляв і скоріше

виглядав шкільним режисером, аніж людиною, що жадає смерті Джері.
– Вам, по перше, не дозволять це, – але більше того, якщо ви втнете яку-небудь штуку, то вам же буде гірше. Ви в наших руках. Доказів маємо більш аніж необхідно.
– Ви ж будь-чого не довели.
– Ми довели, що ви знали про це, – м’яко продовжував наполягати прокурор. Знати про змову проти уряду й не повідомити про неї – це все одно що самому брати участь у змові.
Джері знизав плечима й відвернувся. Камера була бетонна, двері сталеві. Замість ліжка – гамак, підвішений гаками до стіни. Туалетом служила бляшанка зі знімним пластиковим сидінням. Втекти було неможливо. Фактично ніщо в камері могло зацікавити інтелігентну людину більш ніж на п’ять хвилин. За три проведених там тижні Джері вивчив напам’ять кожну тріщину в бетоні, кожен болт у дверях. Дивитися йому, крім як на прокурора, не було на що, й він неохоче знову зустрівся з ним поглядом.
– Що ви скажете, коли суддя запитає, чи визнаєте пред’явлене вам обвинувачення?
– Nolo conterdere [не бажаю сперечатися (лат.)].
– Добре. А ще було би значно краще, якби ви сказали “винний”, – порадив прокурор.
– Мені не подобається це слово.
– Але ви його про всяк випадок запам’ятайте. На вас будуть спрямовані три камери – планується пряма передача судового засідання. Для Америки ви уособлюєте всіх американців. Тому повинні шануватися, спокійно приймаючи факт, що ваша участь у вбивстві Пітера Андерсона…
– Андрійовича…
– Андерсона й призвела вас до смерті, що тепер все залежить від ласки суду. Я рушаю на ленч. Увечері зустрінемося знову. Й пам’ятайте. Ніяких промов. Ніяких фокусів.
Джері кивнув. На сперечання не лишалося часу.
Другу половину дня він використав, практикуючись в відмінюванні португальських неправильних дієслів. Було тужно від того, що не можна повернутися в минуле й переграти той момент, коли він погодився заговорити зі старим, який і розкрив йому план убивства Андрійовича. “Тепер я повинен вам вірити, – сказав старий. – Temos que confiar no senhor americano [ми повинні сподіватися на американців (португ.)]. Ви ж любите волю, чи не так?”
Любите волю? А хто її пам’ятає? Що таке воля? Коли ти вільний, щоб заробити долар? Росіяни передбачливо збагнули: дай лиш американцям можливість збагачуватись, і їм, справді ж, буде байдуже, якою мовою розмовляють члени уряду; а тут ще й члени уряду говорять англійською.
Пропаганда, якою його напхали, не надто вже й кумедна. Занадто все добре, щоб бути правдою. “Ще будь-коли Сполучені Штати не були настільки мирними. З часів буму, викликаного війною у В’єтнамі, такого процвітання в країні не було.” І ледачі, самовдоволені американці як і раніше займалися справами, наче їм і справді завжди хотілося, щоб на стінах і рекламних щитах висіли портрети Леніна.
“Я й сам чимось особливим від них не відрізнявся”, – подумав Джері. Подав заяву про приймання на роботу разом із запевняннями у відданості. Покірно погодився, коли мене призначили вчителем до високого партійного функціонера. Й навіть три роки вчив його чортових дітлахів у Ріо.
А мені варто було б писати п’єси.
Тільки які? Ну от, наприклад, комедію “Янкі й комісар” – про жінку-комісара, яка виходить заміж за чистокровного американця, виробника друкарських машинок. Жінок-комісарів, певна річ, нема, але треба підтримувати ілюзію про суспільство вільних і рівних.
“Брюс, мій любий, – говорить комісарре з сильним, але сексапільним російським акцентом, – твоя компанія з виробництва машинок підозріло близька до одержання прибутку”.
“А якщо б вона працювала збитково, ти б мене посадила, пустунка ти моя?” (Росіяни, що сидять у залі, гучно сміються, американцям не смішно, вони вільно розмовляють англійською мовою, і їм не потрібний бульварний гумор. Та, все одно, п’єса повинна отримати схвалення Партії, отож про критику можна не турбуватись. Були б щасливі росіяни, а на американську публіку начхати.) Діалог продовжується:
“Все задля матінки-росії”.
“Трахати я хотів матінку-росію”.
“Трахни мене, – каже Наташа. – Вважай, що я її уособлення”.
Так, адже ж росіяни й справді люблять секс на сцені. У Росії ж він заборонений, а з Америки що візьмеш, розклалася вкрай.
З таким же успіхом я міг би стати дизайнером в Діснейленді. Або написати водевіль. Або й просто засунути голову в піч. Тільки вона неодмінно виявиться електрична – такий вже я щасливчик.
Міркуючи подібним чином, Джері задрімав. Відкривши очі, він побачив, що двері в камеру відкриті. Затишшя перед бурею скінчилося, і от тепер буря.
Солдати не слов’янського типу. Рабськи покірні, але явно американці. Раби росіян. Треба неодмінно це вставити як-небудь у вірш протесту, вирішив він. Втім, хто їх стане читати, ті вірші протесту?
Молоді американські солдати (“форма на них якась не така, подумав Джері. – Я не настільки старий, щоб пам’ятати попередню форму, але ця скроєна не для американських тіл”) провели його коридорами, піднялися сходами, вийшли в якісь двері й виявилися надворі, де його посадили в броньований автофургон. Невже вони й справді вважають, що він член змовницької організації і що друзі поспішать йому на допомогу? Немов людина в його становищі може мати друзів?
Джері спостерігав це в Єльському університеті. Доктор Суїк був дуже популярним. Найкращий професор на кафедрі. Міг узяти справжнісінькі “шмарклі” й зробити з них п’єсу або найгірших акторів змусити грати по-справжньому. В нього навіть мертва, байдужа публіка раптом оживала й проймалася надією. Але от одного разу до нього в дім вломилася поліція і побачила, що Суїк з чотирма акторами грає п’єсу для групи друзів, людей з двадцять. Що це була за п’єса?.. “Хто боїться Вірджинії Вовк?” [п’єса американського драматурга Едуарда Олбі (1962)] – згадав Джері. Журливий текст, безнадійний. І все-таки на подив чітко показує, що розпач – потворний, веде до розпаду особистості, а неправда – рівнозначна самогубству. Текст, що, коротше кажучи, змушував глядачів відчути, що в їхньому житті щось не так, що мир – ілюзія, що процвітання – обман, що Америку позбавили честолюбних прагнень і що вельми багато того, чим вона раніше пишалася, спаскуджено, зганьблено.
Джері раптом збагнув, що він плаче. Солдати, які сиділи напроти нього в броньованому автофургоні, відвернулися. Джері витер очі.
Як тільки поширилася новина, що Суїка заарештували, він відразу ж став незнаним. Всі, хто мав від нього листи, записки або навіть курсові роботи з його підписом, знищили їх. Його ім’я зникло з адресних книг. У його класах було порожньо. В університеті раптом пропали документи, які б свідчили про те, що взагалі був такий професор. Будинок його проданий на аукціоні, дружина кудись переїхала, не сказавши хоч комусь “до побачення”. Потім, через рік і трошки, “Сі-Бі-Ес” (яка тоді постійно вела передачі офіційних судових процесів) на десять хвилин показала Суїка в новинах, він плакав і казав: “Для Америки ще не було чогось кращого від комунізму. Мною керувало незріле, необдумане бажання ствердити себе, задираючи ніс перед владою. Це абсолютно не варте будь-чого. Я помилявся. Уряд виявився набагато добріший до мене, ніж я того заслуговую”. І далі таке подібне. Дурні слова. Але коли Джері сидів і дивився цю програму, його переконали в наступному: незважаючи на всю безглуздість слів, обличчя Суїка було щире.
Фургон зупинився, двері в задній його частині відчинилися, і отут Джері згадав, що спалив свій екземпляр підручника Суїка по драматургії. Спалив, але попередньо виписав з нього всі основні ідеї. Знав про це Суїк чи ні, але він усе-таки після себе дещо залишив. А що після себе залишу я? – задумався Джері. Двох російських дітлахів, що вправно розмовляли англійською, батька яких рознесло на шматки в них перед очима, а його кров забризкала їм обличчя, тому що Джері не вважав потрібним попередити його? Нічогенька спадщина.
Він на мить відчув сором. Життя є життя, неважливо чиє воно, або як прожите.
Але тут йому згадався вечір, коли Пітер Андрійович (ні – Андерсон; тепер модно робити вигляд, що ти американець, хоча кожен відразу скаже, що ти росіянин), напідпитку, послав за Джері й зажадав – як роботодавець (тобто фактично хазяїн), – щоб він почитав вірші гостям на вечірці. Джері спробував віджартуватися, але Пітер виявився не настільки вже й п’яний, він заходився наполягати; й Джері піднявся нагору, взяв вірші, спустився вниз, прочитав їх нерозуміючій купці чоловіків і розуміючій купці жінок.