“ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА. ГЕРМЕС” – Райнер Марія РІЛЬКЕ (1875-1926)

З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

Райнер Марія РІЛЬКЕ (1875-1926)

“ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА. ГЕРМЕС”

Вірш “Орфей, Еврідіка, Гермес” входить до збірки P. М. Рільке “Нові поезії”, що складається з двох частин і вийшла друком у 1907 р. та 1908 р. Вірш було написано восени 1904 р. в Йонсереді (Норвегія). Саме в цей період Рільке намагається знайти новий творчий шлях, про що поет писав в одному зі своїх листів: “Повинен і я прийти до творення речей; не пластичних, а написаних речей, таких реальностей, що виходять із ремесла. Повинен і я відкрити

найменший першоелемент, первинну клітинку мого мистецтва – не матеріальний, але відчутний засіб, щоб зображати все”. У цьому ставленні до поезії, до ролі мистецтва відчутний вплив орфістики. Не випадково з цього часу образ Орфея стає наскрізним у творчості Рільке.

Існує версія, що поштовхом до написання вірша став барельєф з Неаполітанського національного музею, назва якого надзвичайно подібна на підпис під барельєфом.

Сюжетна основа віриш добре відома. Її неодноразово використовували у світовому мистецтві: поет Орфей разом з богом Гермесом, провідником поміж двома світами, спускається до

Аїду, аби повернути на землю (воскресити) свою померлу дружину Еврідіку. Зрештою, подорож закінчилася нічим. Після цієї невдачі Орфей уже не міг грати та співати, за що й був розтерзаний вакханками, а його ліру хвилі викинули на берег острова Лесбос. Не випадково саме тут народилися два видатних поети античності: Сапфо і Алкей… Подорож Орфея це найперша мандрівка людини потойбіччям. Геракл і Еней були напівбогами, а Одіссей та й інші персонажі античної міфології за життя потраплять до царства Аїда й повертаються звідти вже після Орфея. Він – і в цьому першовідкривач.

Рільке – поет простих слів, сказати б навіть, прозаїчних, але не приземлених, бо в його віршах зникають видимі кордони горизонту й розгортається безмежжя, коли думка, асоціація підноситься і кінця цьому не видно. Саме це поєднання прозаїчності й неосяжності характерне й для вірша “Орфей. Еврідіка. Гермес”. На перший погляд може здатися, що це лише спроба в літературній формі відтворити зміст барельєфу V ст. до н. е. В античній літературі були поширені такі поетичні підписи під скульптурними творами, які згодом отримувати самостійне життя (так народилася епіграма). Хоча назва вірша називає дійових осіб, жоден із них по імені не названий. Орфей – “стрункий мужчина в киреї голубій”, Еврідіка “вона”, “Кохана”, Гермес “Бог”, “бог мандрівок і доручень давніх”. У творі персонажі представлені переважно займенниками, що й допомагає створенню ефекту всеосяжності, адже будь-хто може стати героєм історії набутого та втраченого кохання. Рільке не намагається якось по-новому розказати добре відомий міф. Він зосереджується на глибинному, на тому, що набагато глибше підсвідомого, відчутті героїв, які йдуть “блідою стягою дороги” Аїду.

Перед нами розгортається картина потойбіччя, “душ копальня дивовижна”, де “поміж корінням струміла кров, що до людей текла”. “Урвисті скелі, і ліси безлюді, і зведені над пусткою мости” усе це лише підсилює атмосферу тиші й безлюдного простору. Перед нами три постаті, одна з них попереду, дві інші йдуть далеко позаду, одна за одною. Перший (Орфей) намагається пройти цей шлях швидше: “…і крок його жадібно мер дорогу великими шматками”. Однак усі помисли його були позаду: що роблять ті двоє? Чи йдуть за ким?

Чуття у ньому буцімто двоїлись,

Бо мчався зір, неначе пес, вперед.

Вертався, і спинявся, і чекав

На повороті ближчому дороги,

А нюх і слух позаду залишались…

Хотілося обернутися назад, щоб переконатися, що все гаразд, але ж саме цього і не можна було робити…

Гермсе і герметизм

Гермес (у данніх римлян Меркурій) – у давньогрецькій міфології посланець богів, провідник душ до підземного царства (Аїду), бог красномовства, покровитель магії та астрології. Винайшов міри, числа, абетку й навчив цього людей. Саме він установив астрологічний порядок сузір’їв. Його друге ім’я Трисмегіст (“тричі величний, великий, звеличений”) через те, що мне доступ до всіх трьох світів: світ богів, світ людей і потойбічний світ. Йому приписується авторство найдавнішої окультної (герметичної) літератури, що доступна лише дія втаємничених. Серед деяких окультних учених саме він уважався справжнім автором “Іліади” та “Одіссеї”. Тож таємну науку, пов’язану з вченням Гермеса Трисмегіста, почали називати герметизмом.

Герметизм – це вчення про вищі закони природи, що підпорядковані принципам причинності та аналогії. Прихильники цього вчення припускають, що всі великі релігії мають спільне осереддя, подібні своїми містичними істинами. Герметисти вважають, що Всесвіт – це уявний образ єдиного вищого божества; макрокосм і мікрокосм, вищий і нижчий світ впбудувані за принципом відповідності та аналогії: “Те, що знаходиться знизу, аналогічно тому, що знаходиться зверху”. Усе, що явлене в цьому світі й чого не існує (матерія та енергія), – це лише видозміна (вібрація) Єдиного Першоджерела. Усе в цьому світі має свою протилежність, бо є лише гранню чогось спільного, як дві сторони однієї медалі. Усе у світі перебуває в безперервному двосторонньому русі: піднімається нагору й опускається донизу, переходить з однієї своєї протилежності в іншу. Усе має свої причини і наслідки, а “випадок і не що інше, як закон. якого ми ще не знаємо”.

Герметизм охоплює три основні дисципліни: астрологію, алхімію і теургію, що відповідають трьом частинам макрокосму: світу астральному, світу фізичному і світу духовному; і трьом частинам мікрокосму (людини): тілу, душі й духу.

Християнські теологи вважали Гермеса Трисмегіста сучасником Мойсея, язичницьким пророком, що провістив прихід християнства.

Серед прихильників герметизму були таємні товариства ілюмінатів. франкмасонів і розенкрейцерів. Багато відомих учених також долучилися до цього вчення. Серед них Т. Кампанелла, Н. Коперник, Дж. Бруно, Й. Кеплер, Ф. Бекон та І. Ншотон.

Традиція трактування цього міфічного сюжету зосереджується на Орфеї, обходячи інших персонажів міфу. А в Рільке саме вони виходять на передній план чи принаймні не поступаються щодо значущості Орфеєві.

Образ Еврідіки вперше вводиться у строфі з обрамленням “така кохана”. Нагнітання слів з коренем “плач” створює атмосферу смутку та жалю, що пройняв світ після її смерті: “ліра оплакала за плакальниць усіх”, “світ на плач суцільний обернувся”, “плачливий світ”, “плачливе небо в скривлених зірках”. Перед нами не образ земної жінки, вона перебуває вже в іншому світі, таїна якого відкрилася їй після смерті (як тут не згадати вчення орфіків!):

Вона неначе стала при надії,

Не думала й про мужа, що простує

Попереду, не думала й про шлях,

Що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям

Наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

Вона ввібрала в себе смерть велику,

Таку нову, що й не збагнути їй.

Можливо, найцікавіша в цьому вірші постать Гермеса. Він тут виступає не як бог торговців і злодіїв (один із поширених варіантів тлумачення), а як Гермес Трисмегіст (“тричі великий”, “потрійно звеличений”), якому відкриті всі три світи. Людські долі йому небайдужі, з розпачем він повернувся за Еврідікою, яка простувала назад до Аїду, “печальнозоро”, безмовно оглянувся на Орфея, який “при виході у світло” стояв “темний, що його обличчя не розпізнати”. А що ж Еврідіка? Лише вона позбавлена земних емоцій. Орфея для неї вже не існує. Її сутність виражає фінальний рефрен вірша:

А там здаля, при виході у світло,

Стояв хтось темний, що його обличчя

Не розпізнати. Він стояв і бачив,

Як на стязі дороги польової

Печальнозорий бог і посланець

Безмовно обернувся, щоб іти

За постаттю, яка назад верталась,

Хоч довгий саван заважав іти,

Невпевнена, і ніжна, і терпляча