Оповідання Товстого й тонкого Чехова А. П
На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два приятелі: один товстий, інший тонкий. Товстий тільки що пообідав на вокзалі й губи його, затягнуті маслом, лисніли, як спілі вишні. Пахнуло від нього хересом і флердоранжем. Тонкий же тільки що вийшов з вагона й був навьючен валізами, вузлами й картонками…
Через його спину визирала худенька жінка – його дружина й високий, із прищуленим оком син. – Порфирій!.. – викликнув товстий. – Ти чи це? – Панотця!
– здивувався тонкий. – Миша! Друг дитинства! Звідки ти узявся?
Приятелі
– Служу, милий мій! Колезьким асессором уже другий рік… Платня погане. Дружина уроки музики дає, я портсигари приватно з дерева роблю…
Ну, а ти як? Мабуть, уже статський? – Ні, милий мій, піднімай вище, – сказав товстий – Я вже до таємного дослужився…
Тонкий раптом сполотнів, скам’янів, але швидка особа його скривилося в усі сторони найширшою
– Я, ваше превосходительство… Дуже з! Друг, можна сказати, дитинства й раптом вийшли в такі вельможі-з! Хи-хи-с! – Ну, повно! – поморщився товстий. – Для чого цей тон?
Ми з тобою друзі дитинства… – Помилуйте… Що ви-з, – захихикав тонкий, ще більше съеживаясь. – Милостива увага вашого превосходительства…
Це от, ваше превосходительство, син мій Нафанаил… дружина Луїза, лютеранка… Товстий хотів було заперечити щось, але на особі в тонкого було написано стільки… насолоди…
Що таємного радника стошнило. Він відвернувся від тонкого й подав йому на прощання руку Тонкий потис три пальці, поклонився всім тулубом і захихикав, як китаєць… Дружина посміхнулася, Нафанаил шаркнув ногою й упустив кашкет. Всі троє минулого приємно приголомшені