Героїня оповідання А. П. Чехова “Стрибуха”

Ольга Іванівна Димова, дружина Осипа Димова. Реальні прототипи: С. П. Кувшинникова, господарка відомого в Москві літературно-артистичного салону, художник Рябовский – И. Левитан. Літературні прототипи виявити складніше – так конкретна й у той же час невловим-пізнавана героїня. Дослідники, як правило, порівнюють неї з іншою чеховською героїнею – Душечкой, відзначаючи подібність імен і різниця природи. Портрет П. – майже шарж, майже пародія. Але за цим “майже”, як і в “Душечке”, – драма

В образі П. письменник продовжує

художнє дослідження особливого, досить строкато й різноманітно їм представленого жіночого типу, на одному полюсі якого створені у відверто пародійному дусі “дамочки”: Наталя Михайлівна з оповідання “Довга Мова “, що сама на себе “донесла”, розважаючи чоловіка оповіданнями про кримський відпочинок (“Навіть під час… у самих патетичних місцях я йому говорила: “А все-таки ти не повинен забувати, що ти тільки татарин, а я дружина статського радника!”), або балакуча дружина Шипучина з водевілю “Ювілей”.

На іншому полюсі – черги порочних-манливих, невідворотн-притягальних, пронизливо-жіночних

героїнь: Аріадна (“Аріадна”), Нюта (“Володя”), Ольга Іванівна (“Доктор”), Сусанна (“Тину”). У цих образах проглядається принципова для Творчості Чехова тема жіночої “инакости”, незрозумілій і ворожій чоловічій і мужній природі, що викликає часом майже фізична відраза, ознаки якого виявляються вже в раннім гумористичному оповіданні “Мої дружини: Лист у редакцію Рауля Синя борода”. Цей жіночий тип трудноопределим, але серед його неодмінних властивостей – невловима под-ловатость, легка, без особливої необхідності облудність, хижа здатність намертво прив’язувати до себе складним почуттям, що сполучить любов і ненависть. Така героїня ніколи нікого не любить. П. близька цій “породі”. За словами Л. Н. Толстого, і після смерті чоловіка, якого так гірко оплакує у фіналі зі словами: “Прогавила!”, вона буде поводитися так само. Але Стрибуха – істота глибоко нещасне. При явній поверховості, егоїстичності, вона позбавлена користолюбства, у ній немає дрібної ощадливості

Стрибуха – наскільки вміє – щиро любить чоловіка, лікаря Димова. Але в її системі цінностей така людина – добрий, сумлінний, чесний, що займається нудною, повсякденним працею, – безнадійно програє в яскравому світі артистів і письменників. П., самих не позбавлена художніх здатностей, закохана в атмосферу цього миру, вона не тільки дружить із його вихідцями, але й небагато музицирует, пише фарбами, грає на сцені. У смутні хвилини вона горює про недолік дійсності своєї натури. Повернувшись після “падіння” (подорожі по Волзі з Рябовским), вона переживає одну з таких хвилин, випробовуючи сором і біль. І після смерті чоловіка, що заразився від хворого дифтеритом, вона плаче не тому, що “не на той поставила”, не тому, що “прозріла”, а тому, що з новим, загостреним болем відчуває свою нікчемність і – кінцівка

Герой повести Н. В. Гоголя “Записки божевільного”

Реальним джерелом образа Поприщина у відомій мері є сам Гоголь. Під час навчання в Ніжинській гімназії Гоголь мистецьки інсценував божевілля: за словами Н. Кукольника, причиною вдавання Гоголя став страх бути висіченим різками й бажання уникнути покарання; по спогадах Т. Г. Пащенко, “божевілля” пояснювалося наміром Гоголя одержати вільний час для літературних занять. Любов П. до генеральської дочки, що зіграла фатальну роль у долі П. і повлекшая за собою божевілля, має подібність зі згубною пристрастю Ан-дрия Бульби до прекрасної полячки (В. Маркович), але також містить автобіографічних Корінь (порівн. исповедальное висловлення Гоголя про те, наскільки він вдячний Богу, що зберігав його від любові, інакше він згорів би в полум’ї цієї пристрасті й від нього залишилася б жменька попелу). У творчості Гоголя образ Поприщина крім того, співвідноситься з героєм незавершеної комедії “Володимир 3-їй ступеня”, петербурзьким чиновником, метою якого було одержання ордена

Прізвище Поприщин має символічний сенс (“поприще”), що включає як повчальну тенденцію – імперативна вимога автора до кожного читача відшукати справжнє поприще, місце в житті, збігтися із самим собою, так і пародійно-іронічні обертони поняття “поприще”: змінена свідомість героя миттєво руйнує непорушну чиновницьку ієрархію, у якій Поприщин займає незначне місце титулярного радника, замість П. проголошує себе відразу іспанським королем

Образ П. розкривається по ходу так званої “міражної інтриги” (Ю. В. Манн), представленої в обривкових щоденникових записах: спочатку це дрібний чиновник, обов’язки якого полягають у тому, що він очинивает пір’я директорові департаменту. Наодинці із собою Поприщин на чому світло лає свого начальника відділення, знущається з нього, уважає його незначністю. Раптово П. закохується в генеральську дочку, і в його щоденнику починають звучати поетичні ноти. П. боїться зізнатися самому собі в цій шаленій пристрасті. Але от він підслухує розмову двох собак, до його здивування мовців по-людськи, – один із собак, Меджи, належить генеральській дочці – і довідається про переписку Меджи й Фидели, іншої собаки

Спалюва любовною пристрастю, П. вирішує захопити собачу переписку, щоб з’ясувати, яке відношення до нього генеральської дочки. Поприщин безрезультатно намагається допитати Фидель, потім перериває солому в її дерев’яній коробці й викрадивает зв’язку листів, з яких довідається, що, по-перше, батько його улюбленої, генерал, – такий же честолюбець, як сам П., по-друге, з’ясовує, що генеральська дочка закохана в камер-юнкера із чорними бакенбардами, особа якого, на думку Меджи, досить програє в порівнянні з мордочкою Трезора, і що їхнє весілля не за горами; нарешті, П. бачить себе в дзеркалі знущального погляду собачки Меджи, судження якої не що інше, як відгомін думки її господарки: “Доконана черепаха в мішку”.

Поприщин бунтує проти несправедливого мироустройства, заснованого на соціальній нерівності: “Адже через те, що камер-юнкер, не додасться третє око на чолі”. Зрештою П. задає майже гамлетівський “проклятий” питання, звернений чи ледве не до Бога й те саме що крик Іова, питання про призначення людини й відведеному йому на все життя, неведомо чому, “місці”, “поприще”: “Отчого я титулярний радник і з якої статі я титулярний радник? Може бути, я який-небудь граф або генерал, а тільки так здаюся титулярним радником?”

Божевілля Поприщина парадоксальним образом обертається прозрінням, розширює його свідомість до розмірів всесвіту. П. перекроює простір (“Я відкрив, що Китай і Іспанія зовсім та сама земля”), розсовує час (“Рік 2000 квітня 43 числа; мартобря 86 числа”). Призначивши себе іспанським королем, П. втілює образ гуманного, доброчесного правителя; позбувається від честолюбних амбіцій, заявляючи побратимам-чиновникам: “Не потрібно ніяких знаків подданничества!” Божевілля підштовхує П. до збагнення сутнісних законів життя. Наприклад, він виявляє трагікомічний розрив між схованим духовним зерном людини і його чином, на тлі вічності оказивающимся ілюзорним

Анекдотичну ситуацію Гоголь перетворює у високу трагедію: божевільний П. зі справді королівським достоїнством зустрічає страждання, заслужено призначені, за його переконанням, Фердинанду VIII; терпить насильство й приниження від “іспанських депутатів”, що везуть його в кареті до іспанських границь “так шпарко”, від “канцлера”, що вдарив його “два рази палкою по спині” і на ділі оказавшегося “великим інквізитором”. Поприщин виголюють голову, ллють на неї холодну воду. У фіналі він з’являється в образі християнського мученика (по гіпотезі В. Воропаева й И. Виноградова, повість спочатку називалася “Записки божевільного мученика”), вступившегося за “ніжний і неміцний місяць”, препогано спрацьовану в Гамбурзі дурнем бондарем, що поклав “смоляний канат і частина оливи, і тому по всій землі сморід страшна, так що потрібно затикати ніс”. Захищаючи “ніжну кулю” місяця від Землі, що неодмінно сяде на місяць, П. збирає Державну раду з безкорисливим і гуманним наміром урятувати місяць і людські носи, що живуть на ній. Побачивши “канцлера” “голені гранди”, що ловили місяць по стінках, розбігаються, а П., “як король, залишився один”, одержуючи удар папкою

Образ П. перетерплює останню метаморфозу: божевільний виростає в мудреця, що заново возз’єднує розколотий мир, у геніального художника, одержимого жалісливою любов’ю до всесвіту й людства, що розмикає узи свідомості й матерії, що переборює простір і час за допомогою трійки “швидких, як вихорь, коней”, що летять у небо. П., таким чином, знаходить щире поприще: пройшовши через страждання, він відкриває у власній особистості невичерпні духовні багатства


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Героїня оповідання А. П. Чехова “Стрибуха”

Categories: Нові твори

Links