Он весь – дитя добра и света (за лірикою О. С. Пушкіна)
Що приваблює мене в поезії Пушкіна? Звісно ж, насамперед особистість самого поета, багатогранна і незбагненна, спілкуючись із якою, відчуваєш почуття, подібне до того, що переживає альпініст при підйомі до сніжної вершини. Наш технократичний вік чимало постарався, щоб занурити людину в безодню низинних пристрастей і закрити для неї сяючу сніжну вершину людського духу.
“Вивчаючи його творіння, можна чудово виховати в собі людину”, – сказав В. Г. Бєлінський. Хочеться пояснити – досконалу людину, точніше, людину, яка невпинно прагне
Поряд
Два чувства дивно близки нам,
В них обретает сердце пищу:
Любовь к родному пепелищу,
Любовь к отеческим гробам.
“И хоть бесчувственному телу
Равно повсюду истлевать,
Но ближе к милому пределу
Мне все б хотелось почивать.
Патріотизм поета, природний і благородний, позбавлений шовіністичних і великодержавних настроїв, був би вражений – якщо він зумів би зараз хоч на хвилинку повернутися на “рідне попелище”. Важко було б йому “пізнати” рідні місця: навколо всі вивіски іноземною мовою. І що там вражений! Одна хвилина телереклами привела б поета в шоковий стан. Чи не жарт: сантехніка з Італії, віконні рами з Німеччини, мило – із Туреччини і т. п.
Але повернемося до поезії. Визначна грань пушкінського таланту – це невичерпний оптимізм, гармонія із самим собою і навколишнім світом. У цьому – запорука щастя:
Как счастлив я, когда могу покинуть
Докучный шум столицы и двора
И убежать в пустынные дубравы…
Картини природи, створені його пером, – це той Едем, де людина щаслива у всі пори року:
Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит,
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит.
Унылая пора! Очей очарованье!
Приятна мне твоя прощальная краса –
Люблю я пышное природы увяданье,
В багрец и золото одетые леса…
Перечитуючи “Вакхічну пісню”, віриш, що життя – не “дарунок даремний, дарунок випадковий”, а безмежний потік, що не припиняється. Але варто жити, щоб “мислити і страждати”, тому що тільки цей шлях веде до сходження.
Как зта лампада бледнеет
Пред ясным восходом зари,
Так ложная мудрость мерцает и тлеет
Пред солнцем бессмертным ума…
Да здравствует солнце, да скроется тьма!
До гармонійного світовідчуття і мудрості, за твердженням поета, веде шлях страждання і поклоніння красоті:
Я думал, сердце позабыло
Способность легкую страдать,
Я говорил: тому, что было,
Уж не бывать! уж не бывать!
Прошли восторги и печали,
И легковерные мечты…
Но вот опять затрепетали
Пред мощной властью красоты.
Висока самовіддача в усьому: у творчості, у дружбі, у любові – це той чарівний магніт, за допомогою якого наш зв’язок із Пушкіним стає усе більш глибоким і тривким. В інтимній ліриці поета, за словами Бєлінського, знайшли вираження найвитонченіші і найблагородніші властивості пушкінської натури. Відданість друзям-ліцеїстам і друзям-декабристам доведена на ділі. Кращий доказ того – вірш “Аріон”; умів він бути вдячним і поспішав підставити плече друзям, про що читаємо ми у віршах “До Чаадаєва”, “У глибині сибірських руд”, “І. І. Пущину”.
Самовіддана, висока любов поета змушує прискорено битися наші серця при читанні чарівних рядків віршів: “Рідіє хмар летуча гряда…”, “Спалений лист”, “Усе в жертву пам’яті твоєї”, “На пагорбах Грузії”, “Я вас кохав…”, “Що в імені тобі моєму…”, “Я пам’ятаю чудну мить…”, “Мадонна”. Читаючи ці вірші, щоразу знаходиш щось нове, і це нове знаходить відгуку нашій душі.
Давайте читати і перечитувати Пушкіна, усякий раз питаючи себе: чи вмію я бути мужнім, відданим, люблячим і великодушним, як він, і будемо невпинно пориватися, подібно альпіністу, до вершин того, над чим не владний час, – до вершин людського духу.
Нехай береже наші душі священний талісман – пушкінська поезія, у якій прихована “таємнича сила”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)