Ольга, Маша, Ирина – героїні драми А. П. Чехова “Три сестри”
За словами Чехова, “жахливо важко було писати “Трьох сестер””. Адже три героїні, кожна повинна бути на свій зразок, і всі три – генеральські дочки”. Утворені, молоді, витончені, гарні жінки – “не три одиниці, а три третини трьох”, одна душа, що прийняла “три форми” (И. Ф. Анненский). В “триєдності” героїнь – віртуозні труднощі побудови п’єси
Час дії – час життя сестер – показано Чеховим у розривах: в “клаптиках”, “уривках”, “випадках”. Весняний полудень першого акту; зимові сутінки
Сестрам дане гостре почуття плинності життя, що йде мимо або/і мнимо, що проживає “начорно”. Мимо волі й бажання сестер вона складається “не так”: “Усе робиться не по^-нашому” (Ольга); “Це життя проклята, нестерпна”, “невдале життя” (Маша); “Життя йде й ніколи не повернеться”, “Ідеш від теперішнього
Місце дії – будинок сестер Прозорових, облагороджене ними простір життя, повне любові, ніжності, щиросердечній близькості, надій, туги й нервового занепокоєння. Будинок виникає в п’єсі як простір культури, життя духу, як оазис людяності й “маси світла” серед “щиросердечної темряви” (порівн. будинок Турбиних в “Білій гвардії” М. А. Булгакова). Це простір крихко, проникне й беззахисно під напором торжествуючої в особі Наташи провінційної вульгарності
Розвиток дії в п’єсі пов’язане з поступовим збіднінням живої радості життя в сестер Прозорових, з наростанням відчуття прикрої неповноти буття й зі зростаючою спрагою розуміння змісту життя, що проживає ними,, – змісту, без якого для них неможливе щастя. Чеховська думка про право людини на щастя, про необхідність щастя в людському житті пронизує зображення життя сестер Прозорових.
Ольга – старша із сестер, що служить учителькою в гімназії, – живе з постійним почуттям утоми від життя: “Почуваю, як з мене виходять щодня по краплях сили й молодість”. Вона духовний кістяк будинку. У ніч пожежі, “болісну ніч”, коли О. здається, що вона “постаріла на десять років”, вона приймає на себе нервові зриви, визнання, одкровення й пояснення сестер і брата
Вона чує, почуває, сприймає не тільки сказане ними, але й невисловлений внутрішній біль – підтримує, утішає, прощає. А в раді Ірині “виходити за барона” проривається і її невисловлена думка про заміжжя: “Адже заміж виходять не для любові, а тільки для того, щоб виконати свій борг”. І в останній дії, коли полк іде з міста й сестри залишаються одні, вона словами підбадьорення й розради як би розсовує морок духовної порожнечі, що згущається: ” Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще небагато, і ми довідаємося, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо…” Всупереч торжествуючій, наочній, що розповзається вульгарності (сюсюкающая Наташа, що зсутулилася над коляскою Андрій, завжди задоволений Кулигин, “тара-pa бумбия” Чебутикина, якому давно “однаково”) голос О. звучить тужним закликом: “Якби знати, якби знати…”
Маша – сама мовчазна із сестер. В 18 років вона вийшла заміж за вчителя гімназії, що представлявся їй “жахливо вченим, розумним і важливим”. За свою помилку (чоловік виявився “самим добрим, але не самим розумним”) М. розплачується пренаступним її почуттям порожнечі життя. Вона носить драму в собі, зберігаючи свою “відособленість” і “окремість”. Живучи у високій нервовій напрузі, М. всі частіше піддається “мерлехлюндии”, але не “кисне”, а тільки “гнівається”. Любов М. до Вершинину, виражена з відважною відкритістю й жагучою ніжністю, заповнила болісну для неї неповноту буття, змусила шукати сенс життя, віру: “Мені здається, людина повинен бути віруючої або повинен шукати віри, інакше життя його порожнє, порожня…”. Беззаконний роман М. з одруженою людиною, батьком двох дівчинок, закінчується трагічно. Полк перекладають із міста, і Вершинин їде назавжди. Ридання М. – передчуття того, що життя знову стане “порожній”: безглуздої й безрадісної. Переборюючи її почуття, що охопило, щиросердечної самітності, М. змушує себе вірити в необхідність продовження життя. Уже саме життя стає для неї боргом стосовно себе самої: “Ми залишимося одні, щоб почати наше життя знову”. Її слова “Треба жити, треба жити” звучать в унісон з Ольгиними “Якби знати, якби знати…”.
Ирина – молодша із сестер. Вона купається у хвилях любові й замилування. “Точно на вітрилах”, її несе надія: “Покінчити всі тут і в Москву!” Її спрага життя харчується мрією про любов, про прояв своєї особистості в праці. По закінченні трьох років Ирина працює на телеграфі, утомлюючись від безрадісного існування, що отупляє: “Праця без поезії, без думок – це зовсім не те, про що я мріяла”. Любові немає. А Москва – “сниться щоночі”, і забувається, “як по-італійському вікно або от потовк”.
В останньому акті И. – повзрослевшая, серйозна – вирішує “почати жити”: “вийти за барона”, бути “вірною, покірною дружиною”, працювати на цегельному заводі вчителькою. Коли дурна, безглузда загибель Тузенбаха на дуелі обриває й ці надії, И. уже не ридає, а “тихо плаче”: “Я знала, я знала…” і вторить сестрам: “Треба жити”.
Втративши будинок і близьких, розставшись із ілюзіями й надіями, сестри Прозорови приходять до думки про необхідність продовження життя як про виконання морального боргу перед нею. Зміст їхнього життя просвічує крізь всі втрати – духовною стійкістю й протистоянням життєвої вульгарності
(2 votes, average: 3.50 out of 5)