Олександр Іванович Купрін (1870-1938)
Олександр Іванович Купрін народився 26 серпня 1870 року в м. Наровчаті біля Пензи в родині дрібного чиновника. Його батько помер, коли хлопчику ще не виповнилося й року, а мати, залишившись без засобів до існування, виїхала до Москви, де знайшла притулок у Будинку для вдів. Там і провів своє безрадісне дитинство майбутній письменник. У шестирічному віці Олександра віддали до Розумовського благодійного сирітського пансіону, а коли йому виповнилося десять років – до ІІ московської військової гімназії, що згодом була реорганізована в кадетський
У вісімнадцять років юнак став курсантом московського Олександ-рівського військового училища, яке готувало піхотних офіцерів. Саме там було написано його перше оповідання “Останній дебют” (воно надруковане
1893 року Купрін складав іспити до Петербурзької Академії Генерального штабу, але вступити туди йому не пощастило. Молодий письменник поїхав до Києва, де почав працювати газетярем у київській щоденній пресі. Діапазон його журналістської творчості був досить широким – фейлетони, судова хроніка, оповідання, передові статті, вірші, нариси, театральні рецензії, – проте стабільного заробітку це не давало, тому й доводилося шукати іншого підробітку.
Життя молодого письменника у 1895-1900 роках було надто неспокійним – бажання “бачити все, знати все, уміти все й писати про все” сприяло тому, що Купрін багато їздив по Росії, змінював професії, спосіб життя, оточення. Йому довелося керувати маєтком у Рівненському повіті, працювати в технічній конторі, ковальській майстерні, на сталеливарному заводі в Донбасі. Зазнаючи матеріальних нестатків, він навіть тягав великі вантажі в артілі носіїв та виконував акторські ролі на сцені Сумського драматичного театру. Найбільш цікавою та плідною для молодого письменника стала подорож в Донбас. Приїхавши із маленьким записником кореспондента газети, він привіз звідти не тільки захоплюючі нариси про південну промисловість, а й цілу серію оповідань. Купрін з неприхованою цікавістю оглядав ливарні і рейкопрокатні заводи, спускався в шахти, знайомився з технологією прокату, з доменною і мартенівською справою.
Досить влучно Купріна характеризують слова, що він колись сказав про улюбленого письменника Редьярда Кіплінга: “Йому знайомі найдрібніші побутові деталі з життя офіцерів, чиновників, солдатів, докторів, він знає найскладніші подробиці сотень професій і ремесел. Але він ніколи не стомлює своїм величезним багажем… усе це потрібно було йому для того, щоб знати достеменно, не з книг, не за чутками, ті речі й факти, про які він говорить у своїх книгах, щоб читач міг довіряти йому. І в цій довірі полягає одна з таємниць дивовижної чарівливості його оповідань і його великої і заслуженої слави”.
У 1896 році вийшла друком повість “Молох”, яка принесла її автору всеросійську популярність. Назва повісті глибоко символічна, адже головний “герой” твору – завод, що поглинає “двадцять років людського життя в добу”, – уподібнюється ідолу Молоху. Молох – у міфології древніх фінікіян, карфагенян, ізраїльтян та інших – бог сонця, вогню і війни, якому приносилися людські жертви; символ жорстокої сили, що вимагає безлічі людських жертв. Тема “природної людини”, сильних, самобутніх “дітей приро-] ди”, що була однією з провідних у творчості письменника, відкривається “поліськими” оповіданнями “У лісовій глухомані”, “На глухарів” і повістю “Олеся” (1898).
Під кінець 90-х років Купрін побував у чеховському будиночку в І Ялті, де завжди було повно літераторів, художників, артистів. Там він познайомився з Львом Толстим, артистами Художнього театру, там же відбулася така важлива для нього зустріч з Чеховим і Горьким.
У 1901 році Купрін переїхав до Петербурга, зблизився з Горьким і став одним з активних учасників його “літературної дружини”. Тоді ж у нього виник задум великого епічного твору: “Мені треба визволитися від тяжкого вантажу вражень, що накопичилися за роки воєнної служби. Я назву цей роман “Поєдинок”, тому що це буде мій поєдинок, поєдинок із царською армією. Вона калічить душу, пригнічує всі кращі поривання людини, її розум і волю, принижує людську гідність. Вибачити цього не можна!” Коли через чотири роки з’явилася ця повість, автор без вагань присвятив її Олексієві Максимовичу.
У роки першої російської революції Купрін переживає почуття розгубленості перед життям, революція уявляється йому з одного боку неминучою, а з другого – вона лякає його своєю жорстокістю, своєю непередбачуваністю – “Огидне неуцтво покінчить з красою і наукою.”.
У ці ж роки була написана за мотивами біблійної “Пісні пісень” царя Соломона повість “Суламіф”, провідною думкою якої є возвеличення кохання, оскільки лише воно зможе вберегти людей від морального зубожіння. “Багато століть минуло з тих часів. Були і царства і царі, і від них не залишилося й сліду, наче від вітру, що пробіг над пустелею. Були тривалі нещадні війни, після яких імена полководців сяяли в століттях, ніби закривавлені зірки, але час стер навіть саму пам’ять про них.
Кохання ж бідної дівчини з виноградника й великого царя ніколи не забудеться, тому що міцне, як смерть, тому що кожна закохана – цариця, тому що кохання прекрасне!” – стверджує письменник. У повісті “Гранатовий браслет” (1910) письменник ставив собі за мету довести, що сучасна людина, хоч би в якому технократизова-ному суспільстві вона жила, здатна на велике кохання, “яке дорожче за життя, тому що воно навіть життям не важить і не боїться смерті”. Жовтневу революцію письменник зустрів без особливого піднесення, передбачаючи ті негаразди, що вона несе з собою. “Нехай учення Леніна у своїй ідеології високе, але воно широко відкриває двері російському бунту – безглуздому й нещадному”, – писав він. У роки громадянської війни Олександр Купрін разом з військами, що відступали, опинився в Ямбурзі, а потім емігрував до Фінляндії, звідти дістався до Парижа. На чужині було створено повість “Колесо часу”, книги “Купол спитого Ісаакія Далматського”, “Єлан”. Купріна завжди приваблю-ннли герої, які хоча б раз у житті зазнали мить “щасливих гармонійних станів”, коли в людині поєднуються “розум, сердечне почуття і добрий інстинкт життя”. Така гармонія, на його думку, властями насамперед “СТИХІЙНИМ душам”, людям, ЯКИМИ керують природні, несвідомі, але щирі й добрі пориви.
У 1937 році Купрін, тяжко захворівши, повернувся до Росії і через декілька місяців помер.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)