И. А. Бунін (1870-1953): творчість письменника
Покинувши Росію у лютому 1920 року (через Одесу), Бунін через Константинополь, Софію й Белград потрапив у Париж, де й улаштувався, проводячи літо в містечку Граї, у Приморських Альпах (у Грасе він перебував і під час другої світової війни). Бунін у пору революції, з його політичним консерватизмом, виступив охранителем “споконвічних”, старожитніх підвалин. Для нього все кінчено з “великою Росією” уже після лютого 1917 року
Він рішуче й категорично відкинув Тимчасовий уряд і його лідерів, “комиссаривших” у Петрограді, бачачи в них
Давній історичний песимізм Буніна одержав рясну їжу, коли художник, чуйний до конкретного, “окремому”, “цьому”, став свідком масової жорстокості, достатку жертв, безмірних страждань в обстановці революції й громадянської війни.
Знов-таки треба підкреслити, що заперечення “невартої” сучасності в Буніна йшло не ззовні, не в результаті раптового переосмислення громадського життя Росії. Цінності лише поступово пересувалися в площину “позачасових” категорій, а тому що це було для Буніна не зрадою колишнім завітам, а лише різким загостренням уже існуючих тенденцій у його творчості,- ніякого “зламування”, “кризи” Бунін за рубежем не пережив. Зрозуміло, відірваність від батьківщини, еміграція травмувала його, на час змусила замовчати й офарбила зображуване в сугубо песимістичні тони. Звернені назад симпатії, ніколи розпливчасті, невизначені, знайшли тепер чітку установку. Бронзовим і мармуровим мавзолеєм, що височіє посередині сльот і лих, здається Буніну чудом уцілілий у пору “такої великої й швидкої катастрофи Держави Російської” палац єкатерининських часів, з його золоченими гербами й латинськими виреченнями на стелях, лаковими підлогами, дорогоцінними меблями, погруддями, статуями, портретами, найрідшими гравюрами й книгами (“Нетермінова весна”). Не приймаючи нової дійсності, що “панує вже міцно, входить уже в колію, у будень”, герой оповідання цілком почуває себе у світі мертвих, “назавжди й блаженно затвердилися у своїй неземній обителі”.
Смерть Виявляється в бунинских оповіданнях емігрантської пори не тільки разрешительницей всіх протиріч, але й (якщо дія хоч якось співвідноситься із сучасністю) джерелом абсолютної, що очищає сили. Умерла незначна, що зажилася баба, і її молодший син Таврило всю ніч читає над покійницею Псалтир (“Перетворення”). І от перед здивованим поглядом Гаврила вона, маленька й жалюгідна, що ще вчора тулилася на грубці, перетворює в таємничу істоту, “таємне буття якого так незбагненно, як Бог”. А далі – увага, увага – від її вже “віє цим неземним, чистим, як смерть, і крижаним подихом, і це вона встане зараз судити увесь світ, весь знехтуваний у своєї животности й тлінності мир живих!”.
Про який світ Мова йде? Адже не про тім “молодому, сильному царстві”, що “розвела” вона, не про великий і ладну їхню сім’ю, не про багатий двір. Знову, як і в “Божевільному художнику”, відвернений сюжет вражає побічну, злободенну мету. Таким чином, внутрішня тенденційність непомітно, але міцно просочує інші бунинские добутку. Однак вплив еміграції на творчість Буніна було більше глибоким і послідовним. Він і колись багато й напружено писав на ті ж Теми – про кончину сільської баби або про повен дорогоцінних реліквій садибі посередині дворянського запустіння. Однак все це було “до”, а отже, не несло в собі такий “особистої”, “від автора” безвихідності, що йде. Як і колись, Бунін зрушує життя й смерть, радість і жах, надїжак ду й розпач. Але ніколи раніше не виступало з такою загостреністю в його добутках відчуття тлінності й приреченості всього сущого – жіночої краси, щастя, слави, могутності. “Не було у вселеної славнее хана, чим Темир-Аксак-Хан. Увесь підмісячний світ тріпотів перед ним, і прекраснейшие у світі жінки й дівчини готові були вмерти за щастя хоч на мить бути рабою його… І коли господь зглянувся нарешті над ним і звільнив його від суєтних земних, утіх, незабаром розпалися всі царства його, у запустіння прийшли міста й палаци, і порох пісків замів їхньої руїни…” (“Темир-Аксак-Хан”). Споглядаючи струм часу, загибель далеких цивілізацій, зникнення царств (“Місто Пануючи Царів”, 1924), Бунін немов випробовує хворобливе заспокоєння, тимчасове угамування свого горя. Неважко помітити, що й з погляду життєвої, і з погляду історичної останнє двадцятиліття його довгого життя. виявилося розсіченим навпіл: перше, “мирне” десятиліття відзначене його нобелівським лауреатством, спокійною й зосередженою роботою над романом “Життя Арсеньєва”, відносною матеріальною забезпеченістю й остаточним (нехай і не дуже голосним, але міцним) визнанням його таланта; десятиліття наступне принесло окупацію Франції гітлерівськими військами, голод і страждання письменника у відрізаному Грасе, а потім – важку хворобу й повільне вгасання в справжньому нестатку й гордій бідності
У ніч на 8 листопада 1953 року Бунін помер у Парижі, у скромній квартирці на вулиці Жака Оффенбаха.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)