Олександр Блок. Солов’їний сад
Я ламаю шаруваті скелі
У годину відливу на мулистому дні,
И тягає осел мій втомлений
Їхні шматки на волохатій спині
Донесемо до залізниці,
Складемо в купу, – і до моря знову
Нас ведуть волосаті ноги,
И осів починає кричати
И кричить, і сурмить він, – втішно,
Що йде налегке хоч назад.
А в самої дороги – прохолодний
И тінистий розкинувся сад
По огорожі високої й довгої
Зайвих троянд до нас звисають квіти
Не змовкає наспів солов’їний,
Щось шепотять струмки й аркуші
Лемент осла
Щораз у садових воріт,
А в саду хтось тихо сміється,
И потім – відійде й співається
И, вникаючи в наспів неспокійний,
Я дивлюся, підганяючи осла,
Як на берег скелястий і пекучий
Опускається синя імла
2
Пекучий день догоряє безвісти,
Сутінок ночі повзе крізь кущі;
И осів дивується, бедный:
“Що, хазяїн, раздумался ти?”
Або розум від спеки каламутиться,
ЧиЗамріявся в сутінку я?
Тільки всЈ неотступнее сниться
Життя інша – моя, не моя…
И чого в цій хатині тісної
Я, бідняк знедолений, чекаю,
Повторюючи наспів невідомий,
У солов’їному
Не доносяться життя проклятья
У цей сад, обнесений стіною,
У синьому сутінку біле плаття
За решоткой миготить різьблений
Щовечора в західному тумані
Проходжу повз ці ворота,
И вона мене, легка, вабить
И круженьем, і пеньем кличе
И в закличному круженье й пенье
Я забуте щось ловлю,
И любити починаю томленье,
Неприступність огорожі люблю
3
Відпочиває осел стомлений,
Кинутий лом на піску під скелею,
А хазяїн блукає закоханий
За ночною, за знойною імлою
И знайомий, порожній, кам’янистий,
Але сьогодні – таємничий шлях
Знову приводить до огорожі тінистої,
Убегающей у синю каламуть
И томління всЈ безысходней,
И йдуть за годинниками годинники,
И колючі троянди сьогодні
Опустилися під тягою роси
Наказанье чи чекає, иль нагорода,
Якщо я ухилюся від шляху?
Як би у двері солов’їного саду
Постукатися, і можна ль увійти?
А вуж минуле здається дивним,
И руці не повернутися до праці:
Серце знає, що гостем бажаним
Буду я в солов’їному саду…
4
Правду серце моє говорило,
И огорожа була не страшна
Не стукав я – сама відчинила
Неприступні двері вона
Уздовж прохолодної дороги, меж лілій,
Однозвучно запекли струмки,
Солодкою піснею мене оглушили,
Взяли душу мию солов’ї
Далекий край незнайомого щастя
Мені відкрили обійми ті,
И дзенькали, спадаючи, зап’ястя
Голосніше, ніж у моїй жебрачці мрії
Сп’янений вином золотавим,
Золотим обпалений вогнем,
Я забув про шляху кам’янистому,
Про товариша бедном моєму
5
Нехай укрила від дольнего горя
Стіна, ЩоПотонула в трояндах, –
Заглушити гуркотання моря
Солов’їна пісня не вільна!
И вступила в пенье тривога
Рокіт хвиль до мене донесла…
Раптом – виденье: більша дорога
И втомлена хода осла…
И в імлі запашної й пекучої
Обвиваючись гарячою рукою,
Повторює вона неспокійно:
“Що з тобою, коханий мій?”
Але, вперяясь в імлу сиротливо,
Надихатися блаженством поспішаючи,
Віддаленого шуму припливу
Уж не може не чути душачи
6
Я прокинувся на імлистому світанку
Невідомо якого дня
Спить вона, посміхаючись, як діти, –
Їй примарився сон про мене
К’ак під ранковим сутінком чарым
Лик, прозорий від пристрасті, гарний!…
По далеких і мірних ударах
Я довідався, що підходить приплив
Я вікно розгорнув блакитне,
И почудилось, начебто виник
За далеким рычаньем прибою
Закличний жалібний лемент
Лемент осла був протяжливий і довгий,
Проникав у мою душу, як стогін,
И тихенько засмикнув я полог,
Щоб продовжити зачарований сон
И, спускаючись по к’амням огорожі,
Я порушив квітів забуття
Їхні шипи, точно руки із саду,
Вчепилися за плаття моє
7
Шлях знайомий і колись недовгий
У цей ранок кременистий і важкий
Я вступаю на берег пустельний,
Де залишився мій будинок і осів
Або я заблудився в тумані?
Або хто-небудь жартує із мною?
Ні, я пам’ятаю каменів очертанье,
Худий кущ і скелю над водою…
Де ж будинок? – И ковзної ногою
Споткаюсь об кинутий лом,
Тяжкий, іржавий, під чорної скалою
Тривалим мокрим піском…
Розмахнувшись движеньем знайомим
(Або всЈ ще це в сні?),
Я вдарив заржавленим ломом
По шаруватому камені на дні…
И звідти, де сірі спрути
Похитнулися в блакитній щілині,
Закарабкался краб всполохнутый
И присів на піщаній мелися
Я підсунувся, – він піднявся,
Широко роззявляючи клішні,
Але зараз же з іншим зустрів,
Побилися й пропали вони…
А с стежки, протоптаної мною,
Там, де хатина колись була,
Став спускатися робітник з киркою,
Погоняя чужого осла
6 січня 1914 – 14 жовтня 1915
(1 votes, average: 5.00 out of 5)